2. Місце права соціального забезпечення в системі права України

Право соціального забезпечення як самостійна галузь вітчизняного права за останні декілька десятків років ціл­ком закономірно утвердилось на чільних позиціях системи права України. Зародившись у надрах колишнього радянсь­кого трудового права, спочатку як самостійний інститут, во­но з середини 60-х років минулого століття сформувалося в окрему галузь соціалістичного права. У нашій державі право соціального забезпечення набуло свого довершеного вигляду лише з прийняттям Конституції України, яка закріпила ос­новні права громадян у сфері соціального захисту.

Ухвалення низки законів, що визначають систему соціального страхування та гарантії реалізації соціально-економічних прав нашими громадянами в умовах ринкової економіки, посилення їх соціальної захищеності ще більше зміцнило позиції цієї галузі у системі вітчизняного права. Закономірно, у зв'язку з цим постає питання про необхід­ність з'ясувати місце права соціального забезпечення у цій системі та встановити співвідношення і взаємодію його з іншими суміжними галузями права.

Відомо, що система права є внутрішньою побудовою (структуру), яка передбачає єдність та диференціацію право­вих норм. При цьому важливо зауважити, що основна мета цієї системи полягає в обґрунтуванні водночас інтеграції та поділу нормативного масиву на галузі й інститути для одер­жання системної характеристики позитивного права зага­лом. Не зайвим буде наголосити також і на тому, що система права (його структура) зумовлює форму права (систему зако­нодавства), тобто обидва ці системні утворення є дуже тісно пов'язаними і взаємозалежними одне від одного.

Увесь історичний шлях становлення і розвитку права засвідчує, що всі правові системи сучасного позитивного пра­ва тією чи іншою мірою базуються на диференціації остан­нього на приватне й публічне право, де перше усі свої регуля­тивні властивості спрямовує на задоволення потреб і захист інтересів окремих осіб, а друге забезпечує регулювання за­гальних інтересів держави й суспільства.

Такий поділ позитивного права на дві відносно самостійні групи не дістав належного схвалення радянською правовою доктриною, а тому лише після розпаду Союзу з'явилися на­укові доробки, де сучасні теоретики правової науки поверта­лися до відомої ще з часів римського права концепції приват­ного і публічного права. Та попри всі зрушення у цьому на­прямку і фактичне утвердження у сучасній правничій науці ідей про розподіл усіх галузей права за двома відомими на­прямами, варто зазначити, що не лише радянська правова наука, а й правові школи і наукові течії у різні часи не завжди однозначно ставилися до диференціації системи пра­ва на публічне і приватне¹¹.

Достатньо виразно у пізнавальному плані історію заро­дження і розвитку ідей «публічного» та «приватного» в праві показав Ю. А. Тихомиров у своєму підручнику «Публичное право», виданому в Москві у 1995 р. Відзначаючи повернен­ня на теренах колишнього СРСР до концепції приватного і публічного права, він, зокрема, наголошує, що зміни, які сталися на початку 90-х років минулого століття, повалення тоталітарних основ державності і відродження ідей природ­ного права посилили деструктивні процеси у сфері форму­вання системи права.

Підтримуючи ідею дуалізму в праві, вчені-юристи вважа­ли за потрібне підкреслити пріоритети приватного права, яке подавалось як головний чинник системи права, як носій правового прогресу. Вважалося, що завдяки йому відбу­вається захист і розвиток основних цінностей цивілізованого світу — свободи особи, приватної власності, ринкових відно­син. Відома теза про те, що приватне і публічне право як дві рівнозначні частини системи права, що логічно доповнюють одна одну і тим самим утворюють паритетну, цілісну структуру була порушена на користь надання пріоритетів приватному праву. Знаний авторитет радянської (а тепер і росій­ської) правової науки С.С. Алексеев писав з приводу цього, що саме приватному праву належить виражати особливий правовий устрій та правовий порядок, який формується на основі свободи людини, а тому в новій правовій системі на перших позиціях має бути приватне, цивільне право. Він на­голошував, що право лише тоді право, коли у ньому високе місце займає приватне право¹².

Насправді ж фактичні реалії розвитку суспільних відно­син вкотре продемонстрували невідворотність об'єктивних законів і їх вплив на формування системи позитивного пра­ва. Ринкова економіка, як це не парадоксально, не може функціонувати без держави та її органів, роль яких усе більше зростає. А досвід розвинутих країн засвідчує, що держава при цьому активно впливає на стан ринкових про­цесів, надаючи особливого значення розвитку соціальної сфери. Тобто значення публічного правового напряму регу­лювання суспільних відносин у сучасний період зовсім не зменшується. Інша річ, що публічне право вже не те, що бу­ло раніше, воно набирає якісно нових ознак. Акценти його правового впливу починають зміщуватися з охорони інте­ресів держави на задоволення потреб та інтересів окремих осіб. Ще минулого століття у структурі публічного права розпочинають формуватися якісно нові правові норми, які формуються завдяки так званому соціальному законодавст­ву, що історично розвинулось наприкінці XIX ст. і було пов'язане з необхідністю охорони інтересів найманих пра­цівників.

Після Другої світової війни соціальний напрям у сфері публічного права продовжував активно розвиватися вже за рахунок посилення соціальної функції держави, в результаті чого утворилась ціла правова спільність, яка зрештою отри­мала назву соціального права.

Поява цього, як пише Ю. А. Тихомиров, «третього парт­нера» у системі права є цілком закономірним і об'єктивним явищем. Адже «соціальне» стає «публічним» через те, що світове співтовариство, суспільство і держава беруть на себе зобов'язання гарантувати громадянам реалізацію стандартів їх особистих прав на освіту, здоров'я, безпечне для життя і здоров'я довкілля тощо, маючи на меті добровільну згоду громадян скористатися цими гарантіями без втручання в особисту сферу¹³. Соціальна держава як гарант прав і свобод своїх громадян стає суб'єктом правових відносин, які є відмінними від традиційних публічних, адміністративних відносин. Соціальна спрямованість таких відносин зумовле­на передусім захистом особистих інтересів членів суспільст­ва, а не загальносуспільних інтересів, як це існує в класич­ному публічному праві.

Важливою ознакою відносин, котрі регулюються соціаль­ним правом, можна вважати і те, що їх формування відбу­вається під безпосереднім впливом держави та пов'язане із здійсненням нею своєї соціальної функції¹⁴. Тобто соціальна функція держави дістає своє втілення у соціальному праві, яке може розглядатися як окреме структурне утворення у системі права, поряд із традиційними її складовими — публічним та приватним правом. Соціальне право об'єднує правові норми, покликані регулювати відносини соціально­го захисту громадян та забезпечувати їм гарантії реалізації основних соціально-економічних прав.

Отже, соціальне право — це не окрема галузь у системі права, а своєрідна правова спільність, яка об'єднує в собі цілу низку самостійних галузей, для яких визначальним чинником є забезпечення соціального захисту громадян, котрі в силу об'єктивних обставин потребують допомоги дер­жави як основного соціального гаранта.

Зародження соціального права пов'язують із появою тру­дового права, яке з'явилось у зв'язку зі становленням ка­піталістичних ринкових відносин та найманої праці. Роботодавці-підприємці, для яких основною метою було отримання прибутку, намагалися досягти його завдяки надмірній експлуатації робочої сили, що викликало невдоволення най­маних працівників. Розпочалися масові акції протесту останніх з вимогами нормування робочого часу, гарантій оплати праці, охорони праці тощо. Для запобігання загрозі соціальних конфліктів в цей процес змушена була втручати­ся держава, яка шляхом встановлення обмежень тривалості робочого дня, заборони використання праці неповнолітніх, інших соціальних пільг у сфері праці встановила певні стан­дарти найму робочої сили. Тобто держава як політична організація виступила своєрідним гарантом трудових прав найманих працівників, взявши на себе їх охорону як сторони потенційно слабшої у системі суспільно-трудових відносин. Трудові відносини, які ще донедавна базувались на приват­них правових засадах і найм робочої сили відбувався за правилами цивільного (приватного) права, дістали свій подальший розвиток завдяки втручанню у їх сферу публічно-правових засад. Ця обставина суттєво вплинула на стан подальшого регулювання праці, що зрештою виявилося у формуванні трудового права як права, спрямованого на за­хист інтересів найманих працівників. Держава тут відіграла досить значну роль, реалізуючи свою, на той час не зовсім сформовану, соціальну функцію.

Вже пізніше, у XX ст. і особливо після Другої світової вій­ни, коли соціальне призначення і соціальна функція держа­ви стали невід'ємними атрибутами їх існування, розпочався наступний етап формування соціального права. При цьому чималу роль у його розвитку відіграло і світове співтоварист­во, яке у повоєнний період максимум зусиль спрямувало на забезпечення прав і свобод людини у соціальній сфері. За­гальна декларація прав людини (1948), Пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966) та інші важливі міжнародні документи стали визначальними для багатьох держав при ухваленні ними своїх основних законів, де важливе місце займали норми, які проголошували соціально-еко­номічні права і свободи громадян. Гарантії соціального захи­сту зумовлюють подальший розвиток соціального права. З'являється право соціального забезпечення, медичне право, право охорони навколишнього природного середовища, жит­лове право, право соціального партнерства та ін., для яких основним завданням стає регулювання соціальних прав.

Соціальне право в Європі розглядається науковцями саме як системна правова структура. Таким воно сприймається, зокрема, й французькою правовою доктриною. А соціальне законодавство ЄС включає такі важливі інститути, як: тру­довий договір; робочий час; час відпочинку; охорона праці і здоров'я працівників; участь трудящих в управлінні вироб­ництвом; рівність чоловіків та жінок у сфері трудових відно­син; соціальне страхування та соціальне забезпечення й де­які інші¹⁵. Натомість чимало вітчизняних науковців, а також деякі російські вчені розглядають соціальне право лише як окрему галузь у системі права, а не як особливу правову спільність¹⁶. При цьому більшість із дослідників соціального права наголошує на його складній і багатогранній структурі, що зумовлена соціальним захистом як одним із основних за­вдань соціальної держави. У той самий час вони намагають­ся показати його крізь призму становлення права соціально­го забезпечення і тим самим звести все до ознак галузі права. Безумовно, що такий підхід до проблеми соціального права не можна вважати достатньо виваженим. Та обставина, що право соціального забезпечення було наступним після трудо­вого права і виділилось в окрему галузь права на рубежі 60-70-х років минулого століття, ще не означає, що його можна ототожнювати із соціальним правом. Адже соціальне забезпечення, як уже наголошувалося, — це всього лише один з елементів соціального захисту, з яким, власне, асо­ціюється соціальне право. Крім соціального забезпечення, соціальний захист передбачає також соціальну безпеку, ме­дичну допомогу, безплатну освіту, соціальне житло, соціаль­не страхування тощо. І коли за цих умов розглядати, напри­клад, екологічне право як соціальне право¹⁷, то навряд чи предмет його правового регулювання становлять ті ж самі відносини, що й права соціального забезпечення. Більше то­го, коли вважати, що соціальне право — це окрема галузь права, то постає логічне запитання: а яке місце у ньому зай­має трудове право? Адже останнє, як відомо, поклало поча­ток становленню соціального права і з'явилось задовго до по­яви права соціального забезпечення, яке намагаються пода­вати як аналог соціального права.

Названі аргументи підтверджують, що соціальне право не є окремою галуззю у системі права, а являє собою своєрідну функціонально-структурну підсистему, яка виражає відно­сини соціального захисту індивідів, що складаються внас­лідок здійснення державою своєї соціальної функції. Це пра­вова спільність, яка утворилась в результаті об'єктивних процесів розвитку суспільних відносин і публічного права та оформилась у відносно самостійну структуру на перетині з приватним правом, увібравши в себе як публічні, так і при­ватні правові засади.

З огляду на соціальну функцію держави та здійснення нею соціального захисту соціальне право формується за рахунок таких галузей права, як трудове право, право соціального за­безпечення, медичне право, екологічне право, освітянське право, житлове право, право соціального партнерства. При цьому деякі з названих галузей (трудове, житлове, екологічне, соціального забезпечення) є достатньо сформованими і загальновизнаними правовими структурами, а інші (медич­не, освітянське, соціального партнерства) перебувають на стадії становлення та утвердження і їх місце у системі націо­нального права є менш виразним. Але, як показує досвід роз­витку соціально орієнтованих держав, існують об'єктивні чинники, які дають підстави вважати, що і ті галузі, які ще не зовсім сформувались в окремі структурні утворення, з часом все ж займуть належне їм місце у складі галузей соціального права. Установчі документи Європейського Союзу прямо зазначають необхідність формування соціаль­ного законодавства держав-учасниць з метою підвищення рівня соціального захисту трудящих¹⁸.

Право соціального забезпечення належить до тих галузей соціального права, які лягли в основу становлення останньо­го. З приводу правомірності перебування цієї галузі у системі вітчизняного права особливих сумнівів не виникає. Те, що останнім часом його почали ототожнювати з так званим пра­вом соціального захисту — це всього лише результат неодно­значного тлумачення широкого за змістом терміна соціаль­ний захист, яким позначається одне з основних завдань сучасної держави. Якщо ж виходити зі змісту ст. 46 Консти­туції України, то неважко переконатися, що право на соціальне забезпечення є одним із складових елементів соціального захисту. І власне, терміну «соціальний захист» відповідатиме соціальне право як правова спільність, що містить самостійні галузі права, в тому числі і право соціаль­ного забезпечення.

Переважно галузі права, що входять до групи соціального права, активно взаємодіють між собою. При цьому така взаємодія може виражатися як у наявності спільних міжга­лузевих інститутів (соціального страхування для права соціального забезпечення і медичного права), так і у єдиних завданнях та функціях, що вони виконують.

Чимало спільних дотичних рис мають право соціального забезпечення і трудове право. Історично право соціального забезпечення виділилось із трудового права. Інститут пенсійного права перебував раніше у системі трудового пра­ва. Близькими за своїм характером є вихідна допомога при звільненні працівників, що регулюється трудовим правом, та окремі види допомог, які надаються особам за правом со­ціального забезпечення. Юридичне значимими для права соціального забезпечення можуть бути факти, що встановлю­ються за правилами трудового законодавства: шкідливі умо­ви праці, середній заробіток та ін. Норми інституту працев­лаштування застосовуються при пошуку роботи безробітни­ми, а залучення їх до виконання громадських та сезонних робіт відбувається за правилами, що регулюють трудовий до­говір, оплату праці, робочий час тощо.

Аналогічні паралельні взаємодії права соціального забез­печення та його окремих інститутів можна простежити і що­до інших галузей соціального права. Важливо при цьому не забувати, що сутність системи права виражається не лише в диференціації і поділі на окремі галузі, але і в єдності всіх цих галузей та їх інститутів. Тому право соціального забезпе­чення як елемент соціального права взаємодіє з деякими суміжними галузями публічного та приватного права. Зокре­ма, класичне адміністративне право забезпечує регулювання тих відносин соціального захисту, які пов'язані із визначен­ням правового становища та діяльності органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування у сфері соціального забезпечення. А у цивільному і господарському праві можна віднайти норми, якими врегульовуються відно­сини недержавного соціального страхування.

Отже, право соціального забезпечення є однією з галузей вітчизняного права, що належить до сфери соціального пра­ва. Останнє ж являє собою відносно самостійну правову спільність, яка оформилась наприкінці минулого століття внаслідок посилення соціальної функції держав. Соціальне право у системі права перебуває на перетині приватного і публічного права, забезпечуючи взаємодію усіх правових норм та інститутів юридичного права з метою задоволення приватних, публічних та соціальних інтересів у державно-організованому суспільстві.