ЗМІСТ

Вступ 2

Розділ 1. Право соціального забезпечення як галузь права 4

1.1. Поняття права соціального забезпечення 4

1.2. Місце права соціального забезпечення в системі права України 15

Розділ 2. Право соціального забезпечення як наука 24

2.1. Предмет науки права соціального забезпечення 24

2.2. Завдання та методи науки права со­ціального забезпечення 26

Розділ 3. Право соціального забезпечення як навчальна дисципліна 31

Висновки 37

Список використаних джерел 39

Вступ

Соціальне забезпечення має дуже велике значення для доб­робуту громадян, працівників, їх сімей і всього суспільства в ціло­му. Право на соціальне забезпечення займає важливе місце се­ред інших соціально-економічних прав людини і є одним із засобів досягнення злагоди у суспільстві, сприяє тим самим соціально­му миру, а також участі в житті суспільства усіх соціальних груп населення. Воно є невід'ємною частиною соціальної політики держави та уряду і відіграє суттєву роль у недопущенні зниження рівня життя населення. В демократичних суспільствах із соціальне орієнтованою економікою в основі державної політики лежать пріоритети людських цінностей, які визначаються через поняття добробуту людей. Масштаб і важливість такого завдання як соці­альне забезпечення, потребує сучасного дослідження і систем­ного аналізу.

Проблема соціального забезпечення людини в старості, у разі хвороби та каліцтва, інвалідності, са­мотності є однією з актуальніших для кожного цивілізованого сус­пільства, яке будується на принципах загальнолюдської моралі і дбає про своїх непрацездатних членів. Одним із прі­оритетів соціальної політики України є створення умов для реалі­зації права на гідне існування осіб, які втратили працездатність. З моменту набуття незалежності створено розгалужену систему нормативних актів, які встановлюють багато видів соціального забезпечення на засадах соціального страхування, державного забезпечення та державної підтримки вразливих верств населен­ня. Зараз в Україні триває процес активного реформування сис­теми соціального забезпечення, основною організаційно-право­вою формою якого стає загальнообов'язкове державне соціаль­не страхування. І багато в чому в цьому процесі і відіграє така галузь права як право соціального забезпечення.

З огляду на актуальність даної теми метою роботи є дослідження права соціального забезпечення як галузі права в системі права України, як навчальну дисципліну та як науку.

На досягнення поставленої мети необхідно вирішити наступні завдання:

• визначити поняття права соціального забезпечення та предмет її регулювання;

• визначити зв’язок права соціального забезпечення з іншими галузями права;

• проаналізувати навчальні програми з предмету право соціального забезпечення та сформулювати зміст права соціального забезпечення як навчальної дисципліни;

• проаналізувати стан наукового дослідження проблем права соціального забезпечення та визначити сутність права соціального забезпечення як науки.

Об’єктом дослідження є право соціального забезпечення як система норм, наукових доктрин та навчальних планів.

Предметом дослідження є система нормативних актів та норм, що регулюють відносини в сфері соціального забезпечення, наукові концепції та погляди на проблеми права соціального забезпечення в сучасній українській та російській науці, а також навчальні плани вищих навчальних закладів, в яких викладається дисципліна право соціального забезпечення.

Теоретична основа дослідження ґрунтується на результатах теоретичного дослідження представників вітчизняної і зарубіжної науки різних історичних періодів у галузі теорії права, права соціального забезпечення, трудового права, конституційного, адміністративного, фінансового та інших юридичних наук. Зокрема, йдеться про праці: В.С. Андрєєва, В.М. Андріїва, Н.Б. Болотіної, Л.А. Бойко, М.Л. Захарова, Р.І. Іванової, С.М. Прилипка, Б.І. Сташківа. та інших.

Для досягнення наукової об’єктивності результатів дослідження застосовано широкий комплекс загальнонаукових і спеціальних методів пізнання правових явищ.

Розділ 1. Право соціального забезпечення як галузь права

1. Поняття права соціального забезпечення

Ідея про право соціального забезпечення як певну систему правових норм виникла в перебігові активних наукових дискусій про правову систему в середині 50-х pp. Саме тоді в колишньому Союзі РСР було розроблено і прийнято основоположні законо­давчі акти, які започаткували розвиток єдиної дер­жавної системи пенсійного забезпечення. До прийняття пенсійних законів України діяв Закон СРСР "Про пенсійне забезпечення громадян СРСР" від 15 травня 1990 p.

Одначе від створення системи правових норм у сфері соціального забезпечення до перетворення її на галузь права минуло чимало часу. Лише в 70-х pp. право соціального забезпечення як галузь права дістало визнання в юридичній науці й набуло статусу самостійної навчальної дисципліни у вищих юридич­них навчальних закладах. Ця галузь права згідно з діючою нині класифікацією, затвердженою Вищою атестаційною комісією (ВАК), входить до єдиної системи галузевих дисциплін і, за деякими спорід­неними ознаками з трудовим правом, має спільний номер спеціальності — 12.00.05¹.

Термін "соціальне забезпечення", який означає форму матеріального забезпечення непрацездатних громадян, офіційно закріплений у міжнародному Пакті про економічні, соціальні та культурні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня з 1966 р. У ньому, зокрема, йдеться про те, що "дер­жави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, що включає соціальне страхування"

Термін "соціальне забезпечення" застосовується в Концепції соціального забезпечення громадян України² , хоч у Конституції України (ст. 46) вживається інший термін — "соціальний захист". Але це не применшує значення тер­міна "соціальне забезпечення".

За змістом ст. 46 Конституції, соціальний захист включає і термін "соціальне забезпечення", тобто со­ціальний захист — ширше поняття і містить еле­менти, що не входять до поняття "соціальне забезпе­чення". У правничій науці, зокрема у праві соціаль­ного забезпечення, поняття "соціальний захист" як правова категорія поки що не визначене.

Слід зауважити, що термін "соціальний захист" нале­жить до функції держави, яка піклується про мате­ріальне забезпечення непрацездатних громадян. Для здійснення цієї функції створено спеціальний орган державної виконавчої влади — Міністерство соціаль­ного захисту населення України. Його новий статус визначено Указом Президента України від 23 жовт­ня 1996 p

Існування і розвиток права соціального забезпе­чення як галузі права і правничої науки — зако­номірний процес. Він свідчить про об'єктивну необ­хідність та зацікавленість держави у правовому регу­люванні суспільних відносин у найрізноманітніших галузях.

Значний внесок у розвиток цієї галузі права внесли свого часу вчені - правознавці: В. С. Андрєєв, В. А. Ачаркан, О. Д. Зайкін, М. Л. Захаров, Р. І. Іва­нова, А. Є. Козлов, В. О. Тарасова, Я. М. Фогель та інші відомі юристи. Вони, по суті, заклали фунда­мент нової галузі права. Їхніми зусиллями було роз­роблено вихідні загальнотеоретичні положення, ви­значено сферу правового регулювання та юридичні критерії галузі права, видано перші підручники з права соціального забезпечення. Звісно, багато з цих робіт з огляду на зміну політичної системи застаріли і потребують оновлення.

Найважливішим досягненням наукових дослі­джень є обгрунтування визначення поняття "право соціального забезпечення" як галузі права. Вперше це було зроблено у доповіді вченого - юриста В. С. Андрєєва 1966 р. у Празі на міжнародному симпозіумі з проблем соціального забезпечення .

За визначенням В. С. Андрєєва, автора кількох монографій і навчальних посібників, право соціаль­ного забезпечення розглядається як система право­вих норм, установлених державою, які регулюють пенсійні та деякі інші відносини щодо забезпечення літніх громадян та в разі непрацездатності, держав­ну допомогу сім'ям з дітьми, а також тісно пов'язані з ними процедурні відносини зі встановлення юри­дичних фактів і з вирішення спорів³ .

Ця галузь права включає широку, внутрішньо уз­годжену, хоча й некодифіковану, сукупність право­вих норм. Вона також має свій набір вихідних за­гальних положень — предмет, метод, принципи та ін., які розкривають своєрідність і специфіку право­вого регулювання.

Головний чинник формування права соціального забезпечення, як і будь-якої іншої правової галузі - предмет правового регулювання, тобто коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Саме в предметі закладена об'єктивна необхідність відособленої нормативно-правової регламентації даних відносин. Тому дослідження предмета права соціального забезпечення, його своєрідності є найважливішим питанням, пов'язаним з обгрунтуванням самостійності права соціального забезпечення.

Предмет правового регулювання будь-якої галузі права складають суспільні відносини, що склалися в тій або іншій сфері життя суспільства. Право соціального забезпечення регулює суспільні зв'язки, що утворяться в сфері соціального забезпечення. Звідси першорядне значення для визначення предмета цієї галузі права має з'ясування поняття соціального забезпечення і його структури.

Системний підхід припускає дослідження об'єктів, що належать до класу систем. Під системою у філософській науці розуміється множина елементів, що знаходяться у відношеннях і зв'язках між собою, що утворюють визначену цілісність, єдність .

У науковій літературі є різноманітні концепції соціального забезпечення. Вони можуть бути розділені на дві великі групи, що характеризуються загальними рисами: концепції соціального забезпечення у вузькому значенні і концепції соціального забезпечення в широкому значенні. Точку зору на соціальне забезпечення у вузькому значенні відстоюють В. А. Ачаркан, М. С. Ланцев, В. В. Караваєв, В. П. Слобожанін, Я. М. Фогель. На їхню думку, соціальне забезпечення охоплює лише утримання за рахунок суспільних фондів споживання непрацездатних громадян.

Ряд вчених (Андрєєв В. С. Гущін И. В. Тарасова В. А). , що висувають другу точку зору, включають в утримання соціального забезпечення надання матеріальної допомоги громадянам у старості і при непрацездатності, піклування про матір і дітей, медичне обслуговування і лікування, вважаючи головною ознакою соціального забезпечення його аліментарність, тобто безеквівалентність, відсутність відповідних дій із боку одержувачів пенсій, допомог і інших видів забезпечення.

Концепція аліментарності соціального забезпечення зустріла заперечення з боку ряду вчених. Деякі з них заперечують лише проти вжитку терміна «аліментарний», властивого сімейному праву. Проте більш суттєво те, який зміст вкладається в цей термін. Слово «аліментарний» означає «пов'язаний із харчуванням». Отже, під аліментарністю розуміється мета, із якою дається забезпечення, а соціальне забезпечення аліментарно по своїй природі і по призначенню. Але це тільки одна сторона питання. Не менше важливою є й інша. Якщо розуміти аліментарність як безэквівалентність забезпечення, незрозуміло, чому не можна включати в соціальне забезпечення середню, середню спеціальну і вищу освіту. Вони теж даються на засадах безеквівалентності.

Отже, проблема поняття соціального забезпечення потребує подальшого дослідження. Необхідно знайти такі його ознаки, по яких воно відмежовувалося б від інших елементів системи розподілу із суспільних фондів споживання.

На сучасному етапі розвитку і реформування права соціального забезпечення в Україні на перше місце виходить концепція соціальної держави.

Соціальною є держава, яка гарантує людині належні їй соціально-економічні права шляхом створення необхідних умов для їх реалізації та здійснює соціальну політику на засадах соціальної справедливості й в інтересах усього суспільства. Основний Закон (Конституція) визнає Україну такою. Це статті 1, З, 13, 24, 43, 46, 47, 49, 85, 92, 116⁴.

Як соціальна держава Україна здійснює однойменну політику, основою якої є питання народонаселення, виховання та освіти, зростання доходів громадян, оплати праці та мотивації до неї, зайнятості, регулювання трудових відносин, реформування соціального забезпечення, соціальної сфери, будівництва житла тощо. Під соціальною політикою слід розуміти систему правових, організаційних та інших заходів державних і недержавних установ і організацій, що враховують економічний потенціал країни і спрямовані на підтримання соціальної стабільності у суспільстві, створення умов для постійного зростання добробуту працездатних осіб та забе­зпечення належного рівня життя тих, хто через непрацездатність чи інші життєві обставини не має достатніх засобів до існування.

Законодавчою базою для проведення соціальної політики є статті 41—52 Конституції України, де закріплено соціально-економічні права людини, особливістю яких є те, що їх реалізація, насамперед, залежить від рівня розвитку економіки. На відміну від особистих і політичних прав названі права непросто забезпечити юридичними засобами.

Вітчизняна юридична наука мало уваги приділяє проблемам, що розкривають суть соці­альної держави, зміст соціальної функції останньої, рамки і основні напрями соціальної політики, способи захисту соціально-економічних прав людини тощо. Наукові дослідження з цих питань сприятимуть глибшому з'ясуванню природи соціального забезпечення, галузі права, що регулює відповідні відносини.

Поняття «соціальне забезпечення» у науковій літературі вживалося чи вживається у різних значеннях: суспільно-історичний тип матеріального забезпечення перестарілих і непрацездат­них: особлива форма розподільчих відносин, що виникають при поділі частини суспільних фондів споживання; предмет соціальної політики країни; невід'ємний елемент способу життя і його особливості; самостійна функція держави; правова форма матеріального забезпечення певних категорій осіб; форма опосередкованого стимулювання активної участі громадян у соціально-економічному житті суспільства; конституційне соціальне право людини; галузь права тощо.

У радянський період фахівцями сформульовано розмаїття визначень поняття «соціальне забезпечення», зокрема, це:

— частина заробітної плати робітничого класу, а також сукупність окремих актів, заходів, настанов, тобто діяльність людей, спрямована на підтримання стабільності майнового стано­вища пролетаріату при настанні тих небезпек, які йому загрожують⁵ ;

— ті види матеріальних благ і послуг, отриманих громадянами від суспільства у безопла­тному порядку (медичне обслуговування, пенсії і допомоги з держбюджету, система заходів санаторно-курортного обслуговування, забезпечення членів кооперативно-колгоспних органі­зацій через фонди суспільного споживання, забезпечення з коштів громадських організацій і системи взаємодопомоги тощо;

— діяльність публічної адміністрації, спрямована на усунення соціальних небезпек, що загрожують життю і рівню існування різних прошарків населення, шляхом надання їм грошової чи соціальної допомоги;

— одна з правових форм матеріального забезпечення громадян у старості і при непраце­здатності за рахунок державного фонду, що утворюється з прямих асигнувань держбюджету; — система державних і громадських заходів з матеріального забезпечення громадян у старості, в разі настання інвалідності, хвороби, втрати годувальника і у інших випадках, встановлених законом; — сукупність певних соціально-економічних заходів, пов'язаних із забезпеченням матері і дитини, громадян у старості і в разі непрацездатності, з медичним лікуванням і обслугову­ванням як важливим засобом профілактики і поновлення працездатності⁶;

— сукупність суспільних відносин, що виникають при задоволенні із суспільних фондів споживання, які утворюються державою за рахунок суспільства, особистих матеріальних потреб його членів у індивідуальній формі замість оплати за працю або як доповнення до неї у випадках, передбачених державою⁷;

— форма розподілення, що гарантує громадянам на умовах, встановлених законом, нормальний рівень життєвого і культурного стандарту понад винагороду за працю в старості, в разі втрати працездатності і годувальника, з метою охорони здоров'я, материнства і дитинства, при потребі в інших видах соціальної захищеності, шляхом справедливого розподілення дер­жавою з урахуванням громадських організацій і трудових колективів фондів соціального забе­зпечення, які створюються без будь-яких вирахувань із заробітку трудящих і в основному за рахунок необхідного продукту суспільства.

Таким чином, наведені та інші визначення цього поняття дають можливість зробити висновок, що одні вчені соціальне забезпечення розглядали у вузькому розумінні як забезпе­чення за рахунок суспільних фондів споживання тільки непрацездатних громадян, а також сімей, у яких є неповнолітні діти; інші — у ширшому розумінні, і включали заходи з охорони материнства і дитинства, в тому числі утримання і виховання підростаючого покоління за рахунок суспільства, а також медичне обслуговування і лікування як засіб профілактики і поновлення працездатності; треті — у найширшому розумінні як надання всіх благ із суспільних фондів споживання, що здійснюється безоплатно на засадах рівного доступу до них кожного громадянина пропорційно потребам або урахуванням трудового внеску чи матеріальної забез­печеності, або з частковою і, як правило, з незначною оплатою.

При переході до ринкової економіки змінилися й підходи до визначення поняття і суті соціального забезпечення: відмовились від ідеологічних нашарувань та протиставлення соціа­лістичного забезпечення капіталістичному, подається більш критичний аналіз стану зазначе­ного забезпечення у радянську добу, здійснюється переоцінка наукових праць вітчизняних фахівців 20—30 pp. та зарубіжних авторів, розробляються нові концепції соціального забезпе­чення, що відповідають потребам сьогодення.

На думку Б.І. Сташківа, соціальне забезпечення — це ті види і форми матеріального забезпечення, що надаються на умовах, передбачених законом чи договором, із спеціально створених для цього фондів особам, які через незалежні від них життєві обставини не мають достатніх засобів до існування. Складовими названого забезпечення є:

1. Соціально значимі обставини, які повністю або частково позбавляють особу чи сім'ю джерел засобів до існування або призвели до додаткових витрат;

2. Коло осіб, які потрапили у складні життєві ситуації і втратили засоби до існування чи понесли додаткові витрати або не мають необхідного прожиткового мінімуму. До нього насамперед належать особи, які ще або вже є непрацездатними. Перелік останніх чітко окреслюється і розширеному тлумаченню не підлягає;

3. Фонди, що спеціально формуються для надання певного виду матеріального забезпе­чення вказаним вище фізичним особам. Вони створюються за рахунок коштів застрахованих осіб, роботодавців та держави. Виплати з них є формою розподілу позабюджетних коштів соціального призначення і перерозподілу частки державного бюджету з метою задоволення потреб громадян, які потрапили у юридичне значимі складні життєві ситуації;

4. Види соціального забезпечення, які гарантує держава. Вони названі у Конвенції № 102 МОП «Про мінімальні норми соціального забезпечення» (1952 p.)і включають: медичну допомогу; допомоги у зв'язку з хворобою; допомоги по безробіттю; допомоги по старості; допомогу в разі трудового каліцтва або професійного захворювання; сімейні допомоги; допо­могу по вагітності та пологах; допомогу по інвалідності; допомогу в зв'язку з втратою годуваль­ника. Ці мінімальні норми і види забезпечення держава залежно від економічного стану може розширювати, але ні в якому разі не звужувати. Вказана Конвенція визначає рамки соціального забезпечення і є аргументом у дискусії щодо його розуміння у вузькому і широкому смислі;

5. Форми і способи надання засобів до існування. Соціальне забезпечення надається державними і недержавними органами у грошовій (пенсії, грошові допомоги, субсидії, ком­пенсації, пільги) чи натуральній (натуральна допомога, послуги) формах, а також у вигляді соціального страхування чи соціальної допомоги або соціальних послуг. Способами розподілу матеріальних благ є: безоплатність багатьох видів даного забезпечення; безеквівалентність, але з урахуванням в окремих випадках трудової діяльності в минулому: пільгові умови надання деяких видів послуг з незначною їх оплатою;

6. Підстави та порядок надання того чи іншого виду соціального забезпечення. Реалізація права на певний вид останнього здійснюється на умовах і в порядку, закріплених в норматив­ному акті чи договорі.

Нормативними актами встановлюються види соціального забезпечення, умови і порядок їх надання, способи формування фондів, з яких надаються матеріальні блага, тощо. Вони у своїй сукупності становлять таку самостійну галузь національного права як право соціального забезпечення.

У юридичній літературі найчастіше наводились такі визначення права соціального забез­печення як галузі:

система правових норм, що регулюють відносини з медичної допомоги і лікування, пенсійні і деякі інші відносини по забезпеченню громадян в старості і в разі непрацездатності, материнства і дитинства, державної допомоги сім'ї, а також тісно пов'язані з ними процедурні відносини по встановленню юридичних фактів і процесуальні з вирішення спорів⁸;

складний комплекс правових норм, які регулюють специфічні суспільні відносини, по­в'язані з матеріальним забезпеченням і обслуговуванням певної категорії громадян з урахуван­ням їх суспільне корисної діяльності сьогодні і в минулому за рахунок громадських фондів споживання:

сукупність правових норм, що регулюють пенсійні і деякі інші відносини аліментарного характеру з матеріального забезпечення і соціального обслуговування непрацездатних членів суспільства, надання їм пільг і переваг, заохочення материнства і надання державної допомоги сім'ї на дітей, а також тісно пов'язані з ними процесуальні відносини по встановленню юридичних фактів і вирішенню спорів⁹;

сукупність правових норм, які специфічним методом регулюють комплекс суспільних відносин, що виникають: у зв'язку з грошовою формою забезпечення громадян (пенсіями, допомогами, компенсаційними виплатами); у зв'язку з наданням громадянам різних видів соціальних послуг (відносини з приводу соціального обслуговування перестарілих, непрацез­датних, сімей з дітьми, безробітних); з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації та захисту права на той чи інший вид названого забезпечення (відносини процедурного і проце­суального характеру)¹⁰.

Розбіжності вчених, як вбачається з наведених вище дефініцій, стосуються практично предмета правового регулювання, що є об'єктом іншого наукового дослідження.

Отже, під правом соціального забезпечення слід розуміти сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають при наданні на відповідних умовах і в певному порядку державними і недержавними органами фізичним особам, котрі знаходяться в складних юридично значимих ситуаціях і не мають достатніх засобів до існування, чи безоплатно на пільгових умовах різних видів матеріального забезпечення із спеціально створених для цього фондів.