5.Соціально-політичні погляди м. Маккіавелі

Пікколо ( Мікколо) Макіавеллі (1469—1527) - державний секретар Флоренції, політичний мислитель,письменник. Макіавеллі народився у Флоренції в сім'ї світського адвоката, після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвіду, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.

У своїх творах Макіавеллі відокремлював політику від теології та релігії. Вій доводив, що політика — сфера діяльності держави, яка не повинна залежати від церкви, що найвищим законом політики є добробут громадян і могутність держави, що для реалізації цього закону підходять будь-які засоби. Республіка в нього — найкраща форма правління, оскільки в ній кожен відповідальний за долю держави. Якщо вона неможлива, тоді, гадав він, необхідний керівник — абсолютний правитель, не зв'язаний жодними апріорними схемами, вказівками, релігією або власним словом, який суворо керується реальними фактами і мораллю сили. Такий керівник може бути жорстоким, хитрим, безжалісним, але тільки завдяки цим якостям він зможе стримувати стихію людської поведінки, обумовлену жагою до багатства і добробуту, а також інстинктами, що супроводжують життя індивідів.

Згодом політику сили, що проводилася за принципом "мета виправдовує засоби", стали називати "макіавеллізмом". Вона постійно засуджується як теорія і практика безконтрольного використання влади, не підпорядкованого жодним моральним критеріям. Однак такі висновки не належать самому Макіавсллі і не випливають із його творчості. Принцип політики "мета виправдовує засоби" мас більш пізнє, єзуїтське походження. Приписування Макіавсллі цього принципу — результат абстрактного та неісторичного підходу до аналізу його вчення. Мораль сили, за Макіавсллі, — це мораль, яка відображає реалії життя, конкретні умови його часу, інтереси прогресивних сил тодішнього італійського суспільства у встановленні влади антифеодального типу, об'єднанні країпи, утворенпі централізованої держави. Насправді, соціально-політична теорія Макіавеллі є зразком земного, ренесансного гуманізму, вираженого стосовно реальності суперечливих інтересів відкрито, відважно, хоч і жорстоко.

6.Кордоцентризм д. Бруно.

Найбільш значним і глибоким натурфілософом XVI ст. був Джордано Бруно (1548—1600), великий італійський борець за передовий антисхоластичний світогляд. У творах "Про безмежність, Всесвіт і світи" (1584), "Про причину, начало і єдине" (1584), "Про монади, число і форму" (1591) та ін. можна побачити майже всі мотиви античної, прогресивної середньовічної і сучасної йому ренесансної філософії.

Філософія Дж. Бруно — послідовний і завершений пантеїзм. Він остаточно "переселив" Бога в природу, "розчинив" його в ній, визначивши природу "Богом у речах". Ідучи шляхом пантеїзму, він усунув з теорії М. Коперніка (1473—1543) пережитки схоластичної космології. Бруно відмовився від поглядів, згідно з якими Сонце є абсолютним центром Всесвіту. Такого центра у Всесвіті взагалі немає. Сонце — лите центр нашої планетної системи, одна з безлічі зірок безмежного Всесвіту, а кількість планетних систем у ньому — нескінченна. Не тільки наше Сонце, а й зорі, як далекі від нас сонця, також мають планети і супутники. До речі, ці погляди астрономія підтвердила лише в середині XIX ст.

За життя Дж. Бруно ще не був відомий закон всесвітнього тяжіння, тому виникли значні труднощі в обґрунтуванні причин руху планет, зірок, Сонця. Бруно намагався подолати ці труднощі на підставі філософської спадщини Платона. Він гадав, що цей рух повністю пояснюють світова душа у Всесвіті та душі окремих планет і зірок. Однак, підкреслюючи активний характер духовного начала, він ніде не писав про його безтілесне й окреме від тіла існування. По-новому розумів Бруно і матерію. На противагу схоластам, він розглядав матерію не як пасивне начало, що набуває визначеності лише під впливом створюваних Богом форм, а як начало активне, самостійне і самодіяльне. Форма, не може існувати поза матерією, як і матерія немислима без форми. В єдності матерії і форми провідна роль належить матерії. Бруно називав матерію матір'ю всіх речей, здатною безупинно продукувати все нові і нові форми.

У теорії пізнання Бруно виходив з положення про людину як частину природи, мікрокосм (малий світ), що відображає макрокосм (великий світ). Він визнавав ті самі ступені пізнання, що й Микола Кузанський: почуття, здоровий, глузд, розум (інтелект). Усвідомлення світу як нескінченного привело філософа до діалектики збігу протилежностей як у безмежно великому, так і в безмежно малому. Яку б частину дійсності ми не взяли одна протилежність є початком іншої. Знищення призводить до виникнення, і, навпаки, любов— до ненависті тощо. Джерело цього зв'язку протилежностей, їх внутрішньої спорідненості — нескінченна субстанція. У ній ототожнюються і зливаються частина і ціле, пряма і коло, центр і периферія, матерія і форма, свобода і необхідність, суб'єкт і об'єкт тощо.Інквізиція оголосила філософію Дж. Бруно єрессю. Великий мислитель був заарештований, ув'язнений і 17 лютого 1600 р., за вироком інквізиції, спалений на вогнищі в Римі.