87. Віндикація

Віндикація (лат. vindicatio, від vindico — захищаю, заявляю претензію, вимагаю), віндикаційний позов — у цив. праві спосіб захисту права власності. Як форма позову виникла ще в римському праві. За давніх часів В. здійснювалась у формі спору між двома претендентами на спірну річ про «краще право» (legis actio sacramento in rem). Доводячи своє право на спірну річ, учасник спору клав на неї спец, паличку (символ списа), яка називалась віндиктою, — звідси і назва позову. В. — це витребування нево-лодіючим власником від неправомірно володіючого невласника своєї речі (майна). Позивачем виступав власник, що якимось чином утратив володіння річчю (украли, загубив, передав ін. особі в тимчас. користування, а та відмовляється її повернути), але не втратив права власності на неї. Відповідачем за цим позовом була особа, котра неправомірно володіла чужою річчю. Римське право знало необмежену В., за якою відповідачем був той, хто володів річчю (незалежно від правової підстави) на момент заявления позову. Діяв принцип: «де свою річ знаходжу, там її віндикую» (ubi rem meam invenio, ibi vindico).

Відповідальність полягала в обов'язку відповідача повернути річ з усіма прирощеннями. Цей суто речовий позов завжди був спрямований на повернення речі, а не її еквівалента. Стосовно прирощень речі, то їх повернення зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач (який не знав і не міг знати про те, що володіє чужою річчю) зобов'язаний був повернути прирощення тільки за період, коли він дізнався, що володіє чужою річчю. Недобросовісний відповідач (той, хто знав або повинен був знати про те, що володіє чужою річчю) зобов'язаний був повернути річ й усі прирощення до неї за увесь період володіння.

Нерідко володіння річчю вимагало певних витрат на її утримання (напр., харчі для рабів, корми худобі тощо). У такому разі відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування зроблених витрат. Ці витрати поділялися на три види: а) необхідні, без яких річ існувати не могла; б) корисні, що поліпшували річ, але без яких вона могла існувати; в) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ. Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування зроблених ним необхідних і корисних витрат. Витрати розкоші він міг залишити собі, якщо прикраси можна було відділити від речі, не зашкодивши їй. Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні витрати за увесь час володіння. Тому при остаточному визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом ураховувались і зроблені ним витрати на утримання речі. Віндикац. позов застосовується і в сучас. цив. праві. Відповідно до законодавства України, напр., питання про витребування власником майна вирішується залежно від того, яким є набувач: добросовісним чи недобросовісним. Якщо майно за плату придбане в особи, котра не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник має право зажадати це майно від набувача лише тоді, коли воно загублене власником або особою, якій було передане власником у володіння, викрадене або вибуло з володіння ін. шляхом поза волею власника чи володільця. У ст. 49 Закону України «Про власність» (1991) передбачено, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Від недобросовісного набувача, а також коли майно набуте добросовісним набувачем безоплатно, власник може вимагати його повернення в усіх випадках. Віндикац. позов може пред'являти будь-який власник (фіз. та юрид. особа, д-ва) стосовно майна, яке вибуло з його володіння, за винятком грошей, а також цінних паперів на пред'явника (від добросовісного набувача). На вимоги про повернення майна з чужого незакон. володіння встановлюється трирічна позовна давність.

Власник майна має право вимагати від недобросовісного володільця повернення або відшкодування усіх прибутків, які цей володілець отримав або повинен був отримати за час володіння, а від добросовісного володільця — відтоді, коли той дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність володіння.