Зародження та розвиток конституціоналізму в Україні

Становлення конституціоналізму в Україні; сучасний період конституційного розвитку України та його етапи, особливості розроблення і прийняття Конституції України 1996 p.; структу­ра Конституції України 1996р.

Конституціоналізм в Україні має давні традиції (схема 9), а час його зародження пов'язується з Гетьманською державою (середи­на XVII ст.- кінець XVIII ст.). Саме в перебігу та після закінчення

Національно-визвольної війни українського народу під проводом гетьмана Б. Хмельницького 1648-1654 pp. з'явився ряд актів, що мали велике конституційне значення та були спрямовані на побу­дову демократичної держави.

Серед них можна, зокрема, зазначити Зборівську угоду (1649 p.), Переяславські (Березневі) статті Богдана Хмельницького (1654 p.), Гадяцький трактат (1658 p.), різного штибу «статті (конституції)» пізніших років.

 

Пакти й конституції законів та вільностей   Війська    Запорозького (Конституція Пилипа Орлика)

укла­дено

5 квітня 1710 р. у м. Бендери

 

Конституцію   Української   На­родної Республіки (Статут про дер­жавний устрій, права і вільності УНР)

при­йнято

Центральною     Ра­дою 29 квітня 1918р.

 

Закони про тимчасовий держав­ний устрій України

затвер­джено

Гетьманом Павлом Скоропадським 29 квіт­ня 1918 р.

 

Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії

ухва­лено

Українською     На­ціональною         Радою 13 листопада 1918 р.

 

Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавст­ва в Українській Народній Респуб­ліці

затвер­дже­но

Головою   держави Симоном     Петлюрою 12 листопада 1920 р.

 

Конституції УРСР

при­йняті

1919,   1929,   1937, 1978 рр.

 

Конституційний    договір    між Президентом України і Верховною Радою   України   про   організацію державної влади та місцевого само­врядування на період до прийняття нової Конституції України

підпи­сано

8   червня   1995   р. Верховною         Радою України

 

Конституція України

при­йнято

28 червня 1996 р.

Схема 9. Етапи становлення та розвитку конституціоналізму в Україні

 

5 квітня 1710 р. у м. Бендери було укладено Пакти й конститу­ції законів та вільностей Війська Запорозького. У вітчизняній літе­ратурі цей акт отримав назву «Конституція Пилипа Орлика». До­кумент, написаний під сильним впливом передових на той час західноєвропейських наукових доктрин (природних прав, поділу влади тощо), передбачав таку модель організації державної влади в Україні, яка базувалася б на засадах принципу поділу влади (за­конодавча влада мала належати Раді, членами якої мали стати полковники зі своєю старшиною, сотники, «генеральні радники від усіх полків» та «посли від Низового Війська Запорозького»; вико­навча - Гетьманові, а судова - Генеральному суду). На жаль, по­ложення цього документа не було реалізовано, хоча формально він діяв на Правобережній Україні до 1714 р.

Період XIX - початок XX ст. характеризується появою кількох цікавих конституційних документів, розроблених українськими вче­ними, серед них: проекти Григорія Андруського «Начерк Конституції Республіки» (1848-1850 pp.), Михайла Драгоманова «Проект осно­ваній Устава украинского общества «Вольньїй Союз» - «Вільна Спілка» (1884 p.), Миколи Міхновського «Основний Закон Само­стійної України» (1905 p.), Михайла Грушевського (викладений в його статті «Конституційне питання і українство в Росії», 1905 p.).

Період відродження національної Української держави (1917-1920 pp.) позначений появою значної кількості конституційно-правових актів, які передбачали різні варіанти організації держав­ної влади в Україні. До них слід віднести Третій Універсал Укра­їнської Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 p., Четвертий Універсал Української Центральної Ради від 9 (22) січня 1918 p., Конституцію Української Народної Республіки (Статут про дер­жавний устрій, права і вільності УНР) від 29 квітня 1918р., Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 p., Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавст­ва в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 p., Тимчасовий основний закон про державну самостійність українсь­ких земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданні 13 листопада 1918 p., та ін.

До цієї групи конституційних актів можна віднести також і ак­ти 30-40-х років XX ст., що були прийняті на українських зем­лях, зокрема конституційні акти Карпатської України (березень 1939 р.), Акт проголошення відновлення державності України (30 червня 1941 p.), Тимчасовий устрій УГВР (1944 p.).

Серед цих актів чільне місце посідає Конституція УНР від 29 квітня 1918 p., яка юридично оформила відродження державно­сті України. Це був прогресивний на той час документ, принципові положення якого зводилися до такого:

Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залеж­ною державою.

Вся влада в УНР належить народові України.

За формою правління УНР є парламентарною республікою, верховним органом влади якої є Всенародні Збори.

За формою державного устрою УНР - унітарна держава з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади в якій базується на дотриманні принципу децентралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою будую­ться відповідно до принципів ліберальної (європейської) концепції прав людини.

Організація державної влади базується на засадах принципу поділу влади:

-           органом законодавчої влади проголошуються Всенародні

Збори, які формують інші гілки влади;

вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів;

вищим органом судової влади є Генеральний суд УНР.

Унаслідок державного заколоту Гетьмана Павла Скоропад­ського положення Конституції УНР 1918 р. реалізовано не було. За часів Гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: Закони про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. та Закон про верховне управління Державою на випадок смерті, тяж­кої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріп­лювали монархічну форму правління в Україні за збереження її унітарного державного устрою. Главою Української держави про­голошувався Гетьман України, лише якому належала «влада управ­ління». Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів) і затверджував його склад, при­значав на посаду та звільняв членів уряду, був «Верховним воєво­дою Української Армії і Флоту» тощо.

Незважаючи на те, що «гетьманська конституція» фактично за­кріплювала режим особистої влади Гетьмана України, вона місти­ла і деякі демократичні положення, які, наприклад, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недоторканність власності, певні полі­тичні свободи. Проте сама модель організації влади за часів Гетьманату була глибоко антидемократичною, оскільки вона фактично передбачала поєднання законодавчої та виконавчої влади в руках Гетьмана України. Крім того, Гетьман України фактично одноосіб­но формував і вищий судовий орган - Генеральний Суд.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повс­тання, очоленого Директорією, відкрило шлях до подальшого кон­ституційного розвитку України. Велике значення для відновлення конституційних засад УНР відіграла Декларація Української Ди­ректорії від 13 грудня 1918 p., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республікою, скасовувалися всі закони та поста­нови гетьманського уряду, спрямовані «проти інтересів трудящих класів», поновлювалася дія демократичних принципів, проголо­шених Центральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала належати Директорії. її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Наро­дів України (своєрідний передпарламент України), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль «малої конституції» соборної УНР. Універсал під кутом зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був суттєвим кроком уперед порівняно з «гетьманською конституцією», хоча він і не відтворював повністю принципів Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем «Трудових Рад», принцип народного суве­ренітету підмінявся декларуванням належності влади «трудовому народові України» тощо.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон про тимчасове верхов­не управління'і порядок законодавства в Українській Народній Ре­спубліці та Закон про Державну Народну Раду Української На­родної Республіки. В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влади.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розроблення Конституції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких передбачав унітар­ний устрій Української держави, а другий - федеративний.

За радянського періоду існування української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 pp.). Але ці документи під кутом зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати конституціями досить умовно, вони були скоріше квазі-конституціями. Така оцінка конституцій радянського типу пов'я­зана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали неналежним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влади та незалежне правосуддя. Конституювання Рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом «працюючі корпо­рації», забезпечуючи поєднання законодавчої та виконавчої дер­жавної роботи, сприяло підміні представницьких органів (які через специфічні організаційні форми роботи фактично працювали 2-3 дні на рік) вузькокорпоративними президіальними або виконав­чими органами. Такий конституційний статус Рад свідчив про їх використання як своєрідних лаштунків для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив И. Сталін, харак­теризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу си­лу в механізмі держави, відводячи при цьому Радам роль приво­дів і важелів, які повинні забезпечувати з'єднання трудящих з партією;

по-друге, конституції України радянського періоду мали пов­ністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких посідали ідеологічні настанови щодо суспільного ладу, диктатури пролетаріату, завдань комуністично­го будівництва тощо;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави на засадах колективістської (класової) концепції прав людини без належного врахування міжнародних норм у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

* * *

Початок  новітнього  конституційного  процесу  в  Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення укра­їнським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити три основні етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На пер­шому  етапі  розпочалася  робота з  підготування  проекту  нової Конституції України.  Хронологічно  вона  здійснювалася  таким чином:

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію (Комісію з розроблення нової Конституції Української РСР) у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука;

Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 p.;

на основі Концепції Комісія підготувала проект нової Кон­ституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 р.

Паралельно з цим до чинної на той час Конституції Українсь­кої РСР 1978 р. вносилися зміни і доповнення з метою привести її у відповідність із положеннями Декларації про державний сувере­нітет України від 16 липня 1990 р. та Акта проголошення незалеж­ності України від 24 серпня 1991 р. Через загострення політич­ної ситуації, що відобразилося у протистоянні різних гілок влади, після 26 жовтня 1993 р. конституційний процес було фактично пе­рервано.

Другий етап почався після завершення дострокових парла­ментських і президентських виборів та охопив період від 10 лис­топада 1994 року по 8 червня 1995 року.

Цей етап характеризувався відновленням конституційного про­цесу. 10 листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент Ук­раїни Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.

Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституцій­ного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. в різний час вносилося багато неузгодже-них між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетвори­лася на внутрішньо суперечливий документ. Відтак виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції Ук­раїни по-різному визначали принципові положення щодо органі­зації влади в Україні (наприклад, ст. 2 закріплювала радянську мо­дель організації влади, а ст. 93 - організацію влади на засадах принципу поділу влади).

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самовря­дування на період до прийняття нової Конституції України. Кон­ституційний договір дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціо­нування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою Украї­ни). В юридичній літературі звертається увага на те, що на своєму останньому етапі конституційний процес в Україні характеризу­ється суттєвими особливостями, які відносно рідко трапляються в конституційній практиці. До них відносять:

а)         створення Конституційною комісією України на своєму засі­

данні 24 листопада 1995 р. нової Робочої групи з підготування

проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної

комісії;

б)         схвалення Конституційною комісією України проекту Конс­

титуції, якого представила ця Робоча група, і передання його ра­

зом із зауваженнями і пропозиціями членів Конституційної комісії

на розгляд до Верховної Ради України;

в)         представлення проекту Конституції України на спеціально­

му засіданні Верховної Ради України 20 березня 1996 p.;

г)          створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тим­

часової спеціальної комісії з доопрацювання проекту Конституції

України;

ґ) колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради Украї­ни, яке тривало майже добу) обговорення більшості статей проек­ту Конституції України і прийняття нової Конституції України пе­реважною, кваліфікованою більшістю голосів. Голосування було проведено 28 червня 1996 р. о 9 годині 33 хвилини. В голосуванні взяли участь 387 народних депутатів України («за» - 338, «проти» -18, «утрималось» - 5, «не голосувало» - 26);

д)         завершальне редагування тексту Конституції апаратом Вер­

ховної Ради України та урочисте підписання тексту Конституції

Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня

1996 р.;

є) офіційне оприлюднення Конституції України 14 липня 1996 р.

Конституціоналізм - це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини.

За своєю суттю конституціоналізм опосередковує місце і роль конституції у правовій системі держави, тобто її верховенство та статус як Основного Закону держави.

За змістом конституціоналізм - це конституційне будівництво, реалізація конституції та її охорона, гарантування.

За формою конституціоналізм опосередковує конституційний лад, тобто державний і суспільний лад, форми безпосереднього народовладдя, держави тощо.

Розрізняють такі загальні принципи українського конституціоналізму:

o верховенства конституції у правовій системі;

o верховенства права у суспільстві та державі;

o поділу та обмеження державної влади;

o суверенітету Українського народу;

o взаємної відповідальності держави і особи;

o реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гарантованості;

o відкритого громадянського суспільства;

o наступності конституційних ідей.

Систему українського конституціоналізму утворюють:

1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт;

2) теорія, історія, ідеологія Конституції України;

3) існуючий конституційний лад.

У своїй сукупності ці елементи формують нормативно-правові, наукові, історичні, ідеологічні та організаційні засади конституціоналізму.

Нормативно-правові основи конституціоналізму перш за все визначаються конституцією як нормативним актом найвищої юридичної сили, Основним Законом держави, що регулює найважливіші суспільні відносини і має власну структуру, особливий порядок прийняття та внесення змін.

Наукові основи формує теорія конституціоналізму, що охоплює: досягнення зарубіжної наукової думки, вчення вітчизняних мислителів минулого, сучасні ідеї і концепції українського конституціоналізму.

Історичні основи конституціоналізму утворені такими складовими, як: передумови, витоки, основні етапи, тенденції, напрями і форми, результати й досягнення становлення і розвитку українського конституціоналізму.

Ідеологічні основи конституціоналізму визначає система правових ідей, поглядів, понять, теорій, заснованих на певних наукових і політичних знаннях та уявленнях, яка має за мету вплив на формування і розвиток правової, політичної і моральної культури.

Організаційні основи опосередковує конституційний лад (як система суспільних відносин, установлених відповідно до конституції), основними складовими якого є державний і суспільний лад.

Сучасний український конституціоналізм найповніше виявляється у конституційних правах, свободах і обов'язках людини і громадянина, в якісно новій організації державної влади, в реалізації чинної Конституції України і в системі її охорони1.

Співвідношення конституції і конституціоналізму тісно пов'язане з проблемою коиституційності самої конституції, тобто з тим, якою мірою конституційний текст відповідає принципам гуманізму, справедливості, демократизму, забезпечення прав і свобод особистості.

Проблема конституційності конституції пов'язана із проблемою конституційності держави. Значення цього поняття розглядається із застосуванням двох підходів.

1) позитивістський підхід, за яким конституційною визнається та держава, в якій є конституція як основний закон (закони), що закріплює певний державний лад, структуру і повноваження органів державної влади, наділені реальною практичною дією, і має вищу юридичну силу та змінюється шляхом особливої (ускладненої порівняно із звичайним законодавчим процесом) процедури;

2) природно-правовий підхід, за яким конституційною визнається держава, в якій забезпечені гарантії прав людини та поділ влади.

Отже, поєднуючи наведені підходи, можна дійти висновку, що конституція - це не просто основний закон держави, прийнятий шляхом належної процедури, а й закон, що забезпечує в державі панування права, тобто такий закон, який установлює та гарантує мінімальну та невідчужувану міру свободи і формальну рівність учасників соціального спілкування.

У проблемі співвідношення конституції та конституційності є один важливий аспект: чи може народ вийти за межі конституційного поля, якщо, на його думку, чинна конституція не відповідає принципам справедливості, гуманізму? Стаття 5 Конституції України встановлює, що тільки народ має право визначати та змінювати конституційний лад в Україні. І це може відбуватися через прийняття нової конституції. Але поки діє нині чинний Основний Закон України, ніхто не має права виходити за межі конституційно-правового поля. В тому числі і народ.