Властивості конституції

ОСНОВНЕ ДЖЕРЕЛО ПРА­ВА, ОСНОВА ПРА­ВОВОЇ СИСТЕМИ	ь	Конституція України визначає сфери сус­пільних відносин, які підлягають правовому (зокрема законодавчому) регулюванню, вста­новлює ієрархію нормативно-правових актів
	w

 

 

 

ЮРИДИЧНЕ ВЕРХОВЕНСТВО	W	пріоритетне становище Конституції в сис­темі   національного   законодавства  України, п вища юридична сила щодо всіх інших пра­вових актів (ч. 2 ст. 8 Конституції України)
	W

 

 

 

СТАБІЛЬ­НІСТЬ	ь,	забезпечується   особливим,   ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень (Розділ XIII Конституції України)
	W

 

 

 

ПРЯМА ДІЯ НОРМ	ь	означає можливість звернення до суду для захисту конституційних  прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на під­ставі Конституції України (ч. 3 ст. 8 Консти­туції України)
	W

 

 

 

ОСОБЛИВА ПРАВОВА    ОХОРОНА	ь	основним, визначальним елементом сис­теми  правових засобів  захисту Конституції України є Конституційний Суд України
	w

1.3. Конституція і конституціоналізм

Перші конституції, в сучасному значенні цього терміна, виникли в XVII-XVIII ст. під час демократичних буржуазних ре­волюцій, і їх поява була зумовлена намаганнями запровадити належ­ну організацію державної влади, тобто таку, яка унеможливила б або значно ускладнила б можливість узурпації влади окремими особами чи групами осіб та її використання у вузькокорпоратив-них інтересах, що, своєю чергою, могло б забезпечити захист лю­дини від свавілля держави, обмеження сфери державної влади і гарантованість природних прав і свобод людини.

Саме в цей час зародився конституціоналізм, було за­кладено і теоретичні підвалини вчення про конституції, в якому обґрунтовувалися положення щодо призначення конституції, її природи і сутності, предмета конституційного регулювання, форми та способу прийняття конституції тощо. Початок становлення конс­титуційної доктрини можна пов'язати з працями теоретиків природ­ного права Гуго Гроція, Готфріда-Вільгельма Лейбніца, Христіана Вольфа та інших мислителів XVII - початку XVIII ст., які пропові­дували цінність природних прав людини, виступали за обмеження держави (актів позитивного права) природним правом.

Вже в другій половині XVII ст. англійський вчений Джон Локк розробив концепцію громадянських свобод та обґрунтував прин­ципово нову модель організації державної влади, що базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та договірну гілки і яка, на його думку, і це було підтверджено світовим досвідом дер­жавотворення, може бути захищена від узурпації з подальшим ви­користанням у вузькокорпоративних інтересах.

Ідеї Локка були творчо усвідомлені французьким ученим Шар-лем Монтеок'є, який запропонував модель державної влади на за­садах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову гілки за умо­ви, що кожна гілка влади матиме автономний характер (відокрем­леність від інших гілок влади) та реальні важелі впливу на інші гілки влади у разі здійснення ними незаконних дій - систему «стримувань та противаг».

Велике значення для становлення конституційної доктрини ві­діграли також праці французького вченого Жан-Жака Руссо, в яких набули подальшого розвитку ідеї суспільного договору, на­родного суверенітету тощо.

Сформульовані у працях цих та інших учених XVII-XVIII ст. теоретичні положення були використані в розробленні перших пи­саних конституцій та зберігають своє значення і сьогодні. Розглянь­мо основні з них:

1.         Конституція - це акт, за допомогою якого встановлюється

така організація державної влади, яка забезпечила б рівність лю­

дей у їхніх правах, захист людини, гарантованість її природних

прав і свобод (тобто належна, або конституційна, організація вла­

ди). Тож призначення конституції полягає в закріпленні нової мо­

делі влади, яка була би захищена від можливої узурпації та функ­

ціонувала би в інтересах всього народу. Іншими словами, мова йде

про необхідність закріплення нової системи владовідносин у су­

спільстві під час переходу від тоталітаризму (феодалізму) до демо­

кратії, і конституція відіграє роль юридичного засобу, за допомоги

якого ця нова система влади закріплюється, надає їй легітимного

характеру.

Належна (конституційна) організація державної влади повинна базуватися на засадах її поділу на законодавчу, виконав­чу та судову гілки влади, що саме й ускладнює можливість узурпації всієї повноти влади і дозволяє захистити людину від деспотії.

Установлювати, конституювати належним чином організо­вану (конституційну) державу може лише народ, якому, і тільки якому, належить верховне право вирішувати власну долю (звідси випливає право народу на насильницьке повалення тиранічної, не­належним чином організованої влади, яка посягає на природні права і свободи людини/

Конституція як акт установчої влади народу, за допомогою якого народ установлює належним чином організовану державу, характеризується найвищою юридичною силою щодо актів держав­ної влади, оскільки остання має похідну від установчої влади на­роду природу (це, своєю чергою, також означає, що жоден орган державної влади не може на свій розсуд змінювати конституційні положення, які визначають установлений народом характер орга­нізації державної влади).

За своєю соціально-політичною сутністю конституція являє собою певний компроміс інтересів різних частин суспільства (кла­сів, соціальних прошарків, територіальних або національних спіль­нот тощо), запис співвідношення політичних сил на момент при­йняття конституції. Під кутом зору конституційного ідеалу конс­титуція - це своєрідний суспільний договір, угода між членами суспільства з приводу установлення тієї або іншої конкретної форми організації влади, яка більшістю народу була би визнана справедливою.

Як суспільний договір конституція повинна мати письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

У досить лаконічній формі призначення конституції та її пред­мет були сформульовані в п. 16 французької Декларації прав лю­дини і громадянина 1789 p.: «Будь-яке суспільство, в якому не за­безпечено користування правами і не проведено поділу влади, не має Конституції»1. Це положення Декларації і сьогодні може слу­гувати найкращим критерієм відмежування конституцій від «псев-доконституцій» - документів, які нічого спільного з конституцією, крім назви, не мають.

* * *

Історія світового конституційного розвитку охоплює чотири основні етапи:

Перший етап (XVII-XVIII ст. - перша світова війна) - це період утвердження буржуазного суспільства в країнах Європи та Америки і початок становлення конституційного ладу. Цей етап характери­зується двома важливими моментами:

по-перше, відбувається процес формування англійської конс­титуції, першою цеглиною якої вважається ще підписана Іоанном Безземельним Велика хартія вільностей (Magna Charta) - 1215 p. Так, важливими складовими англійської конституції стали Habeas Corpus Act (Акт для кращого забезпечення свободи підданих і для попередження ув'язнення за морями - 1679 p.), Білль про права -1689 p., Акт про престолонаслідування - 1701 р. тощо;

по-друге, тоді з'явились і перші формально-юридичні конс­титуції: США- 1787 p., Франції- 1791, 1792 pp., Польщі - 1791 р. Вони стали моделлю для конституцій інших держав: американсь­ка - для конституцій країн Латинської Америки (першу з них бу­ло прийнято у Венесуелі вже 1811 p.), а французька - для консти­туцій європейських країн. Англійська конституція мала значний вплив на зміст конституцій перших домініонів Великої Британії: Канади 1867 p., Австралії 1900 p., Південно-Африканського Сою­зу 1909 р.

На першому етапі конституційний процес практично зосере­джувався лише в країнах Європи та Америки. В Азії перші консти­туції з'явилися в Японії (1889 p.), Китаї (1912 р.) та Ірані (1906 p.). Конституції того етапу позначені тим, що вони закріплювали ор­ганізацію державної влади за принципом поділу влади у двох його варіантах: «жорсткий» поділ влади (американська модель) і «гнуч­кий» поділ влади (континентальна модель) та визначили взаємо­відносини особи з державою згідно з концепцією природних прав людини, що передбачало закріплення в конституції лише грома­дянських і політичних прав.

Другий етап конституційного розвитку (період між початком першої та другою світовими війнами) характеризується різкою ак­тивізацією конституційної правотворчості як у країнах зі сталими конституційними традиціями, що було пов'язане з демократиза­цією державно-політичних режимів (наприклад, Німеччина), так і в країнах, які або не мали раніше своїх конституцій (наприклад, Ефіопія), або ж утворилися внаслідок розвалу Російської імперії та Австро-Угорської монархії (наприклад, Латвія, Чехо-Словаччина, Естонія).

Другому етапу також притаманне певне розширення предме­та конституційного регулювання за рахунок питань політичного і соціально-економічного розвитку. Зокрема, до Веймарської конс­титуції Німеччини 1919 р. було введено такі розділи, як «суспільне життя», «господарське життя», «освіта і школа». В Конституції Югославії 1921 р. передбачалося право держави втручатися в еко­номічні відносини громадян, Конституція Ірландії 1937 р. вста­новлювала принципи зовнішньої політики держави. Розширення предмета регулювання було характерним також і для конститу­цій Мексики (1917 p.), Іспанії (1931р.), Чехо-Словаччини (1920 р.) тощо.

На основі повного відходу від загальновизнаних моделей (аме­риканської та континентальної) конституцій розроблялися «соціа­лістичні конституції», зокрема конституції РСФСР (1918 p.), УРСР (1919 p.), СРСР (1936 p.), Монголії (1940 p.), Угорщини (1919 р.) тощо. Закріплені цими конституціями принципи організації дер­жавної влади, правового становища особи, її взаємовідносин із державою суттєво відрізнялися від принципів, розроблених прак­тикою світового конституційного розвитку. Так, фактично було знівельовано принцип народного суверенітету, відкинуто принцип поділу влади, політичного, економічного та ідеологічного плюра­лізму. Натомість на конституційному рівні закріплювалися належ­ність влади трудящим, керівна роль компартії, панування соціаліс­тичної власності, підпорядкованість особи міфічним інтересам суспільства та держави, право на виявлення яких брали на себе керівники компартії тощо. Одночасно соціалістичні конституції, хоч і формально, але дещо розширювали обсяг конституційних прав людини за рахунок деяких соціально-економічних прав.

Третій етап конституційного розвитку (1945 p.- кінець 80-х років XX ст.) пов'язаний з тим, що конституційний процес набув загальносвітового характеру, до нього долучилися практично всі держави світу. Цей етап характеризувався використанням різних конституційних моделей: ліберальної (західної), яка .склалася на першому та другому етапах; соціалістичної (псевдоконституцій-ної); а також «нової», втіленої в конституціях країн, що розви­ваються.

Своєю чергою, ці моделі набули в окремих країнах суттєвих особливостей. Зокрема, для «другої хвилі» ліберальних (західних) конституцій - конституцій держав, де було ліквідовано тоталітарні режими (ФРН, Іспанія, Португалія, Італія, Греція, Японія), а також конституції Франції - було характерним значне розширення пред­мета конституційного регулювання. Ці конституції, по-перше, значно розширили сферу державної діяльності, посиливши одно­часно її відповідальність перед суспільством і людиною, по-друге, підвищили ступінь правового захисту прав і свобод людини.

Четвертий етап конституційного розвитку почався від кінця 80-х років XX ст. і пов'язаний з ліквідацією тоталітарних і автори­тарних режимів у соціалістичних країнах та країнах, що розвива­ються. Так, за період 1989-1995 pp. було прийнято близько 100 нових конституцій. За цей час фактично припинила існування соціаліс­тична модель конституції. Нові конституції, прийняті в пострадян­ських країнах, близькі до ліберальної (західної) моделі. Суттєво трансформувались у напрямку до цієї моделі й конституції країн, що розвиваються.