1. Поняття конституції

Поняття конституції, конституція юридична та конститу­ція фактична; виникнення конституції, розроблення положень конституційної доктрини; історія світового конституційного розвитку; зміст конституції; функції конституції; дія консти­туції; порядок прийняття конституції.

Термін «конституція» у різні часи використовувався в різних значеннях.

Вважається, що слово «constitutio» як нормативно-правий тер­мін уперше вживалося в актах Стародавнього Риму (вони почина­лися зі словосполучення «Rem Publicum Constituere...», що озна­чає - «Римський народ установлює...» (у цьому випадку «римсь­кий народ» - як офіційна назва держави) .

З історії стародавнього світу залишилося багато прикладів уживання терміна «конституція» (давньогрецький аналог - «полі-тія») для позначення нормативно-правових актів важливого дер­жавного значення. Зокрема, до наших днів дійшла «Афінська полі-тія» (відомо, що в бібліотеці Арістотеля зберігалося більше 150 політій грецьких міст-держав). У Стародавньому Римі конституці­ями називали окремі розпорядчі акти римських імператорів, на­приклад, акти, що їх видав візантійський імператор Юстиніан (VI ст.) з метою проведення кодифікації римського права.

В середньовічній Європі конституціями називали акти, в яких закріплювалися привілеї та вільності феодалів (Велика хартія вільностей 1215 р. в Англії; акти Фрідріха II - «Конституція про права князів духовних» (1220 p.), «Конституція про права князів світських» (1232 p.); Великий березневий ордонанс 1358 р. у Фран­ції тощо).

Втім, ні в античному світі, ні в середні віки конституції в її су­часному розумінні не існувало. Як не було і таких законів, що їх можна було б розглядати як юридичну базу чинної нормотворчос-ті, як акти, що визначали б належну організацію державної влади, закріплювали б надійні гарантії прав і свобод людини.

«Батьком» нормативно-правового терміну «конституція» в йо­го сучасному значенні, як зазначає В. М. Шаповал, був видатний французький мислитель Шарль-Луї де Секонд Монтеск'є (1689— 1755), який, зокрема, використовував його для характеристики дер­жавного ладу тогочасної Великої Британії1.

Сьогодні наука конституційного права використовує термін «конституція» у кількох значеннях; насамперед, прийнято розрізня­ти конституцію юридичну і конституцію фактичну (соціальну, жи­ву тощо). При цьому існують різні підходи до розкриття їхнього змісту.

Юридична конституція - це система правових норм, які за­кріплюють засади конституційного (державного) ладу, встанов­люють найвищі правові гарантії прав і свобод людини і громадя­нина, визначають систему, принципи організації та функціонуван­ня органів публічної влади (органів державної влади і органів місцевого самоврядування), встановлюють територіальний устрій держави. У визначенні юридичної конституції, на думку автора, слід звернути увагу на такі обставини:

- по-перше, практично в усіх державах світу існують нормативні акти, що іменуються конституціями. Але ніяк не всі ці акти закріп­люють такі принципи організації державної влади, взаємовідносин влади з людиною та суспільством, які створюють передумови ста­новлення конституційного ладу (на що, власне кажучи, і спрямова­но конституцію). Тому подібні акти з досить великим наближенням можна вважати конституціями - це скоріше «квазіконституції», оскільки вони не встановлюють належної організації державної влади, не забезпечують її обмеженість правом, не гарантують права і свободи людини і громадянина. Такі конституції, а їх яскравим прикладом слугують «радянські конституції» приймаються з метою надання видимості легітимності узурпованій владі, виконують роль своєрідних декорацій недемократичної системи влади;

- по-друге, в юридичній науці паралельно з терміном «консти­туція» вживається термін «основний закон», причому в багатьох працях ці терміни вживаються як тотожні1. Ця проблема має до­сить давні історичні корені. Відомо, що нормативно-правовий тер­мін «основний закон» виник у XVI ст. (франц.: «lex fundamental »), коли він з'явився у працях французьких «тираноборців» для по­значення акта, який не тільки визначав би устрій держави, статус її головних інститутів, зокрема й монарха, а й мав би бути головним, центральним серед інших нормативних актів. Отож, від самого початку вживання в терміні «основний закон» наголошувалося на формальній ознаці відповідного нормативного акта - його вищій юридичній силі.

На думку автора, сьогодні ототожнювати поняття «конститу­ція» та «основний закон» навряд чи доцільно, оскільки, з одного боку, конституція може і не мати вищої юридичної сили стосовно до інших законів, наприклад, конституції Великої Британії чи Із­раїлю, а з іншого - не всі закони, проголошені основними, можна вважати конституціями - багато з них, як зазначалося вище, не встановлюють засад конституційного ладу. Тому, якщо виходити з тотожності цих термінів, можна прийти до заперечення наявності конституційного ладу у Великій Британії, де немає основного за­кону, що саме по собі є алогічним - загальновідомо, що саме Ве­лика Британія є батьківщиною конституції та однією з перших у світі конституційних держав. Крім того, в окремих країнах поняття конституції взагалі не пов'язується з юридичним верховенством. Так, в Ірані діє акт, що іменується конституцією, однак вища юри­дична сила визнається не за цим актом, а за Кораном.

Привабливішим уявляється розгляд доцільності розмежування понять «конституція» та «основний закон»2, що дозволяє краще зрозуміти призначення конституції, відокремити конституції від «квазіконституцій» - актів, що лише створюють конституційну видимість. З огляду на це доречним є поділ конституцій на фор­мальні та матеріальні.

Формальна (формально-юридична або формалізована) кон­ституція являє собою закон або кілька законів, наприклад, Конс­титуцію Швеції складають чотири акти - Акт про престолонаслі-дування (1810 р.), «Форма правління» (1974 p.), Акт про свободу друку (1874 р.) та «Основний закон про свободу висловлювань»; Конституцію Фінляндії чотири органічні закони - «Форма прав­ління Фінляндії» (1919 p.), Акт про Едускунте (1928 p.), Акт про право парламенту контролювати законність діяльності Державної ради і канцлера юстиції (1922 р.) та Акт про державний суд (1922 p.), який приймається в особливому порядку і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших актів національного законо­давства.

Матеріальна конституція (конституція, що існує лише в матеріальному сенсі1) являє собою значну кількість ухвалених у різні часи нормативних актів, судових рішень і конституційних звичаїв, які визначають засади державного ладу, основи організа­ції органів державної влади, закріплюють і гарантують права і свободи людини, регулюють її взаємовідносини з державною вла­дою2. Матеріальна конституція не має формалізованого характеру, тож акти, які її складають, не наділені вищою юридичною силою щодо інших законів.

Якщо юридична конституція - це завжди система правових норм, то терміни фактична, соціальна, жива конституція засто­совуються для характеристики реального стану суспільних відно­син, які складають предмет конституційного регулювання, вони позначають реально існуючі в країні основи державного ладу, фак­тичну ситуацію з правами та свободами людини тощо. Поява терміна «фактична конституція» пов'язана з тим, що юридична конституція, під кутом зору причин її появи, являє певну ідеальну модель устрою держави, взаємовідносин держави і людини, що передбачає встановлення певних механізмів обмеження державної влади, захисту людини від свавілля держави. Зрозуміло, що реаль­но діючі механізми таких обмежень внаслідок різних чинників не відповідають абсолютно ідеальній моделі, юридична і фактична конституції можуть навіть суттєво різнитися, як це було характер­но, наприклад, для «радянських конституцій».

При цьому слід розмежовувати поняття «фактичної конститу­ції» та «реальної (дійсної) конституції». Творцем останнього був німецький соціаліст Ф. Лассаль, якому належить відома теза про те, що дійсна конституція країни - це фактичне співвідношення сил, які існують у країні).

Найбільш поширеним є використання терміна «конституція» в його формально-юридичному значенні, тобто як основного закону держави, що приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу та регулює найважливіші суспільні відносини, які визначають принципи організації публічної влади, закріплюючи при цьому засади конституційного ладу, гарантії прав і свобод люди­ни і громадянина, систему, порядок організації та компетенцію органів державної влади, територіальний устрій держави, дер­жавні символи.

У переважній більшості країн, зокрема і в Україні, юридична формальна конституція представлена одним і єдиним актом. Такі конституції іменують кодифікованими, або консолідованими,х конс­титуціями. Кодифікована конституція є зручною для користуван­ня її текстом, адже будь-якій особі набагато простіше ознайомити­ся з конституційними нормами, якщо вони містяться в єдиному документі. Некодифіковані (неконсолідовані) конституції склада­ються з кількох актів, що може викликати певні труднощі, оскільки необхідно чітко орієнтуватися, які закони є основними, а які - не­основними.

Нарешті, виділяють юридичні конституції змішаного типу (комбіновані конституції), які складаються із законів (статутів), судових прецедентів, конституційних (конвенційних) угод. Інко­ли (Велика Британія) такі конституції містять правові доктрини (висновки, що містяться в працях відомих вчених, використову­вані як докази в судовому процесі).