94 Осокори

Чи знаєте ви, як шелестять улітку осокори? Зупиніться, прислухайтесь. Стоять вони, мов підняті догори кобзи, під­ставлені вітрові-музиканту. Він пробіжить по їхніх чутливих струнах, і озветься тоді зеленим шумом пружне пагіння, за­тріпочуть ніжним перебором листочки, забринить на вітрі спі­вуче гілля. У здруженому, злагодженому оркестрі грає осокір до осокора.

А вітер налітає все сильніше й сильніше. Пробіжить по зелених кобзах, рвоне акордами струни-гілля - і вже гуде верховіттям розвихрена душа осокора.

Та ось вітер поступово стишився, припав до чутливого де­рева, ніби заплутався в листатих кронах. І вже тиха-тиха пісня снується з висоти, де обнялися голубе небо й зелені голови спі­вучих осокорів. А далі й зовсім усе стихне. Стоять задумливі дерева, ніби зачаровані, і, здається, самі прислухаються до пісні-піуму, яку тільки-но розливали на зеленій леваді.

Я люблю осокорів шум. Люблю, як гнуться вони на вітрах і пружно випрямляють свої широкі зелені плечі. Навіть у найтихішу погоду вони шумлять від найменшого повіву вітру. Ніби просять: налети, пробіжи по наших чутливих струнах-листочках, заграй хвалу зеленому літу.

(160 слів) За І. Цюпою

95 Лісова аптека

Обліпиха - рослина зовні нічим не приваблива. Вона не сховає нас у літню спеку в тіні розлогої крони, а її кисло-солодкі плоди не порівняти ні з виноградом, ні з яблуками, ні навіть зі сливами.

58

Цей колючий гіллястий чагарник має довгасті зелені листки, бурувато-сріблясті зісподу. Навесні на його гілках розпускаються дрібні квіточки, але на одних кущах лише зе­ленкуваті, а на інших - сріблясто-бурі, зібрані в колосочки. Це тому, що в обліпихи є чоловічі й жіночі рослини. Восени жіночі рослини дарують людям оранжево-жовті соковиті ягоди з присмаком і запахом ананасів. Саме тому обліпиху подекуди називають сибірським ананасом.

Плодоносить обліпиха щорічно й щедро: з одного доброго куща можна зібрати до десяти кілограмів плодів. Росте вона на піщаних місцях, по яругах, балках, крутосхилах, долинах і на берегах річок. Це світлолюбна, посухостійка й невибаг­лива до ґрунтів рослина.

Обліпиху влучно називають лісовою аптекою та колючим цілителем. Адже її плоди, насіння, листя, молоді пагони й кора мають цінні лікувальні властивості. Плоди обліпихи -природні полівітаміни, виготовлені матінкою-природою. Ласі до них і звірі.

(164 слова) Із часопису

96 Барвінок

На кожному крилі городу росли кущі барвінку. Здавалося, що він і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ про­бивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом. А коли повітря ставало по-материнськи м’яким і лагідним, то барвінок зацвітав так, наче небо бриз­нуло на землю живою блакиттю, зацвітав так, немов дитячі очі землі дивилися довірливо.

Бабуся гнівалася, коли зривали барвінковий цвіт. Вона ні­коли не могла примиритися з тим, що квітку зривають. Хоч би яка квітка була - чи чорнобривці, чи ружі, чи звичайнісінькі калачики, чи настурції, чи лісові дзвоники, чи ромен. Тим більше її гнівало, коли хтось необережно зривав цибулю зі стрілкою, яка могла б дати насіння, коли хтось виривав усю стеблину кропу, замість нащипати листя. Тоді бабуся чорні­шала, погляд її ставав лихий.

Навіть на Спаса, коли, здається, з квітами просинаєшся, з квітами сідаєш за стіл, з квітами їси яблука та груші, з кві­тами свіжовипечений хліб умочаєш у мед, навіть на Спаса бабуся не могла відцуратися від святого ставлення до цвіту.

(163 слова) За Є. Гуцалом

59

97

Соловейко

Десь зовсім близько від нас невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалося, що в горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Ко­роткий свист - і ось вона вже вискакувала з дзьобика й стрімко летіла над лісом, а за нею вискакували такі самі на­мистинки, і всі вони нанизувалися в довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася, і намистинки падали в лунке озеро.

Соловейкові жаль ставало їх, і він заходжувався ойкати та схлипувати. Але швидко заспокоївшись, розщедрювався й без жалю розсипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, бурштинові намистини, червоні коралі, срібні сережки, золоті кілечка. А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кри­шталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці.

Соловейко сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схи­лилася від його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мав мовби трішки витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав, злегка згорбившись, трішки опускав крильця, широко відкривав тонкий дзьобик, у якому, ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося.

(163 слова) За Б. Комаром