84 Весна в шахтарському селищі

Рано нині прийшла весна. Якось одразу стихли, знесиліли снігові бурани, що завивали довгими зимовими ночами по ти­хих вуличках молодого шахтарського селища. Несміливо, не­мов боячись розсердити сиву холоднечу, усміхнулося з-за хмар сонце. І зима справді розгнівалася. Наїжилася проти ночі крижаними багнетами дахів, злостиво зарипіла під но­гами ламкою білястою плівкою калюж, обпалила колючим подихом гарячу верхівку терикона.

А потім набралося відваги сонце. Заметушилися, побігли швидше хмари, розпливлося в широкій усмішці небо, і сонце гарячим промінням припало до холодної, дрімотної землі. Десь над балкою, немов випущений на волю птах, затріпотіла

52

пісня. Злетіла вгору й зажурилася в томливому чеканні при­йдешніх змін.

Дівчисько в розхристаному пальті зупинилося, примруже­ними блакитними очима відшукало в небі жайворонка, до чо­гось лагідно усміхнулося й завмерло з підведеним догори об­личчям.

Добралася весна й до шахти. Повітря, насичене запахами землі, ринуло в темну, вологу пащу стовбура шахти, увірва­лося в штреки - і гайда гуляти лавами та забоями, хвилюючи душі шахтарів незбагненно солодкою тугою за сонцем, за ви­соким темно-блакитним небом.

(160 слів) За В. Титовим

85 Запізніла весна

Зима цього року була затяжна, холодна й надокучлива. А на початку квітня нарешті прокинулася запізніла весна. Підвелася, потягнулася, подивилася спросоння навкруги: що воно робиться, що діється? Бачить: безладдя всюди, треба раду рідній природі давати. Дихнула перший раз весна - по­плив у повітря блакиттю золотавий сонячний човен. Дихнула вдруге - потемнів сніг, до землі злякано пригорнувся, сльо­зою зійшов. Дихнула весна втретє - затріщав льодовий кожух на річках, луснув у кришиво й поплив за водою. Велетен­ською гребінкою дбайливо розчесала весна ліси й лани. Зазе­леніло на деревах і кущах молоденьке листя, піднялися пишні, густі сходи. Розкрили ніжні пелюстки перші квіти. Тепле повітря наповнилося пташиними голосами.

Марічка вийшла на подвір’я і повернулася, наче сонях, у бік сонця, від задоволення мрійливо примружила очі. Тонень­ким пальчиком сонце легенько лоскотнуло кінчик дівочого носа, бліді щоки, гладеньке чоло, ніжні вуста.

«Гарно з тобою, сонечку, - зашепотіла Марічка. - Світи, сонечку, світи, любе, людям на щастя, на життя».

Дівчина завмерла, насолоджуючись теплом ласкавого сонця. Душа сповнилася невимовною радістю буття, наче бі­лий світ заповнився пташиним співом.

(163 слова) За Е. Заржицькою

86 Літо

Знову та сама річка. Тихий затон, із трьох боків закритий очеретом. Біля берега, де зовсім мілко, золоті й безтурботні сонячні промені граються на піщаному дні. Тут і там дрібний

53

мальок срібно виблискує, порскаючи раз по раз у різні боки, наляканий нахабним, завжди голодним окунем.

Бабки з величезними райдужними очима стрімко сновига­ють над водою, а на протилежному березі річки, шляхетні й величні, стоять стрункі вікові сосни, кучерявими головами підпираючи небеса. У небі, у сліпучій вишині, дрібними пір’їнками розкидані невагомі прозорі хмаринки. Щедре літнє сонце панує, гріє землю й воду, розсипається тисячами соняч­них зайчиків по хвильках, пече крони дерев, марно намагаю­чись пробитися в глибину листя.

Біля краю води на зеленій траві стоїть юна, років п’ятнадцяти, дівчина. Вона підвела підборіддя, пальчиками русяве волосся за спину прибирає, мружить світлі дивні очі. Коли дівчина на ліс подивиться, очі стають зеленкуватими, гляне на воду - здаються золотаво-сірими, на небо - блакит­ними, волошковими, ясно-синіми.

Дівчина тихо ступила в річку, зробила ще крок - і раптом кинулася у воду й попливла.

(161 слово) За С. Батуриним

87 Осінь

Стояла перша осіння доба із сухими короткуватими днями. Сонце вже не котиться горою, як улітку, не стоїть над самою головою, не палить палом, а береться низом, понад горою, привіт но світить і пригріває після довгої холодної ночі та ущипливого рожевого ранку.

Пройшли жнива, скінчилася возовиця. Хіба де в степу, да­леко від людської оселі, ще бовваніють недоважені копи, а то всюди тільки чорніє нив’я поораною ріллею та жовтіють лани збитою стернею.

Пусто серед степу, сумно й серед лісу. Вітри-суховії обго­лили його рясні віти, а ранні заморозки пожовтили та по­червонили лист, пташки щебетливі відлетіли у вирій. Життя вті кало зі степів і лісів, ховалося по людських оселях, по теплих краях.

По селах від білого світу й до самої темної ночі гупали не­угавно ціпи, доводячи до розуму те добро, яким за літо наді­лила земля-мати. За годинки поспішали люди з роботою, щоб було що й самому їсти, й вивезти зайве на продаж. По городах була теж немала клопотнеча: мазалися, білилися та прибира­лися, готуючись уже до зими.

(160 слів) За Панасом Мирним

54

88 Осінній шум

Ще звечора землю оповив їдкий холодний туман, що про­бирав до кісток і вганяв у дрож. Отже, чекай на морозну ніч. І ранній завчасний морозенко таки добре попорався протягом ночі: настелив трави, густо побілив памороззю засохлі дерева, прихопив ще зовсім зелене листя.

Вийшов уранці Оксен і завмер: пожухле за ніч листя з ти­хим шелестом опадало на землю, лягало покорченими долонь­ками догори, наче все ще просило хоч краплинку тепла, хоч крихітку ласкавого сонця. Не було ні вітру, ні жодного поруху, а листя падало й падало, зривалося з верховіття. І вже ціла злива, чорно-зелений сумний водограй проливався на землю.

Дерева оголялися на очах: щойно стояли в листі, а глянув через якусь хвилину - уже голі. Тільки поодинокі листочки з усіх сил чіпляються за віття, намагаються втриматися до сонця.

Особливо зворушила Оксена молоденька осика: скинула покірно зелену сорочку, простелила її біля ніг та й стоїть гола-голісінька, тремтить худеньким тільцем на морозі.

Той глухий глум, невпинний той шелест переслідував Оксена й тоді, коли він повернувся в хату.

(161 слово) За А. Дімаровим