
- •2 Майбутні засновники Києва
- •9 Символ влади й перемоги
- •11 Патріотизм
- •16 Канівські гори
- •22 Торжество любові
- •24 Чумацька душа
- •26 Вічна вишня
- •29 Сонячний символ радості
- •31 Свято Івана Купала
- •35 Мова – духовне надбання народу
- •37 Культура мовлення
- •39 Життєдайне джерело
- •42 Малий Гриць Сковорода
- •44 Іван Франко
- •45 Леся Українка
- •46 Краса
- •46 81 «Лебедине озеро»
- •51 Чарівниця
- •53 Дитинство
- •55 Батько і син
- •58 На сьомому небі
- •60 Берегиня роду і народу
- •62 Мати
- •64 Добрий чарівник
- •67 Лінія фронту
- •69 Бути щасливим
- •71 Плекаймо добрі почуття!
- •74 Веселка
- •80 Полонина
- •82 Ранок у лісі
- •84 Весна в шахтарському селищі
- •89 Мальви
- •91 Два брати
- •94 Осокори
- •96 Барвінок
- •98 Лебеді
- •100 Лось
74 Веселка
Виграючи розмаїттям кольорів на блакитному небосхилі, веселка в усі часи не давала спокою людській уяві. Про неї складали легенди, її наділяли дивовижними властивостями.
Скажімо, у грецькій міфології веселка виступала посередницею між богами й людьми. У скандинавських міфах її вважали мостом, який сполучає небо й землю. Давні індійці, милуючись веселкою, були переконані, що в небі розцвіли квіти, які зів’яли на землі. Деякі народи щиро вірили, що веселка -це райська дуга, шлях до країни праведників. У християнстві її тлумачили як Боже знамення, як символ вічного заповіту між Господом і землею.
В Україні кажуть: «Веселка воду п’є». Наші пращури вважали веселку водоносною дугою, що бере воду з озер і річок, а потім повертає її у вигляді дощу. За народним повір’ям, веселка - це дорога, якою янголи сходять із неба, щоб зачерпнути води для дощу.
З веселкою також пов’язано чимало народних прикмет. Висока райдуга - на гарну погоду, низька - на дощ. Поява веселки після короткочасного дощу віщує близьку негоду. Подвійна, а то й потрійна веселка обіцяє багатий урожай.
(163 слова) За В. Марусенко
75 Прекрасний степ
Степ ставав дедалі прекраснішим. Увесь південь, увесь простір до самого Чорного моря був зеленою незайманою пустелею. Ніколи плуг не проходив по незмірних хвилях диких рослин. Самі тільки коні, ховаючись у них, як у лісі, толо-
47
Крізь тонкі стебла трави прозирали голубі, сині й фіолетові волошки, жовтий дрок вискакував догори своєю пірамідальною верхівкою, біла кашка зонтикоподібними шапками рябіла на поверхні, занесений бозна-звідки колос пшениці налився в гущині. Біля тонкого їхнього коріння шмигали куріпки, витягнувши свої шиї. Повітря було сповнене тисячами всіляких пташиних свистів.
У небі нерухомо стояли яструби, розпластавши свої крила й непорушно втупивши очі свої в траву. Крик табуна диких гусей, що сунув стороною, відгукувався в якомусь далекому озері. З трави здіймалася розміреними помахами чайка й розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Он вона блиснула проти сонця й щезла у високості.
Який же ти гарний, степе!
(160 слів) За М. Гоголем
76 Луг
Сонце вже зійшло, але його ще не було видно з-за темного лугу. Небо освітилося ясно й погожо, луг теж посвітлішав і прихорошився.
Уже горіли мохнатими й червоними, як жар, шапками будяки, дихаючи солодким медвяним душком. Цілими озерами поміж трав біліли соромливі невісточки в жовтих шапочках і білих віночках з пелюсточок навколо голівок, виплітався та спалахував іскрою петрів батіг. Розпарений нічною задухою, гостро й нудливо пах болиголов, який то тут, то там здіймався вище за всіх на своєму товстому й порожньому стовбурі, увінчаному тоненькими, схожими на віття кропу гіллячками.
Іноді посеред луки розкішно кущився верболіз, схожий здаля на копицю сіна. Над ним уже кружляли чайки, вишукували вранішню поживу на сніданок.
Близькість річки відчувалася особливо виразно не тільки по тому свіжому холодному повітрі, яким віяло з очеретів, а й по щедрій росі на травах, яка бризкала людям на руки й на ноги світлими льодяними краплями, по таємничості звуків, властивих для кожного приріччя: тихому бульканні, короткому раптовому плюскоту, якомусь шарудінні, схожому на чиїсь хитрі кроки.
(162 слова) За Гр. Тютюнником
48
Іде Харитя селом, і якось їй чудно. Ніколи не ходила вона сама так далеко від хати. От уже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала, задивившись у далечінь на чудовий краєвид.
І справді було гарно на ниві, невимовно гарно. Погідне блакитне небо дихало на землю теплом. Половіли жита й вилискували на сонці, червоніло ціле море колосків пшениці. Долиною повилася річечка, наче хто кинув нову синю стрічку на зелену траву. А за річкою, попід кучерявим зеленим лісом, уся гора вкрита розкішними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонці ячмінь, широко стелиться килим ясно-зеленого вівса, далі темніє просо. Межи зеленими килимами біліє гречка, наче хто розіслав великі шматки полотна білити на сонці. І над усім тим розкинулося погідне блакитне небо, лунає в повітрі весела пісня жайворонка. Віють з поля чудові пахощі од нестиглого зерна й польових квітів.
Як тільки Харитя увійшла в жито, гарний краєвид зник. Босі ноженята ступали по втоптаній стежці, над головою, межи колосками, як стрічка, синіло небо.
(163 слова) За М. Коцюбинським
78 Ліс
А як пройде злива, усе тут пахне водою, ніби губка насичена, і густі тумани підносяться й звиваються над коронами дерев. А скільки під ногами гриба всілякого! Топченіся по слизьких, старих бабках з м’якими капелюхами, по білих, твердих хрящах-гірчаках, по рожевих і синіх сироїжках, по червоних білокраплистих мухоморах.
А скільки тут шуму всілякого! Птахи літають поміж гілляччям, шмигають дикі голуби, десь вистукує дятел у дупляву липу, десь дзвінко й лунко кряче крук. А там шмигне маленька метка тінь з гілляки на гілляку. Білочка. Вона, бідолашна, задивилася, перейнялася тим і хоче швидше зникнути.
А далі, у долині, місцями галявини з травою високою, і квітами, і суничником. І чагарники молодих дерев - грабини, дубини, ясенини. Тут і пташки інші, не круки й не голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке інше дрібне й крикливе створіння.
(162 слова) За У. Самчуком
49
Ось ви виїхали на невисоку гору. Синім змієм плазує шлях з гори в долину поміж зеленою травою безкрайого степу. Ясне сонце геть підбилося вгору, розсіває своє золоте марево по зеленій долині. Ні пером не списати, ні словом не сказати тієї несподіваної краси, якою до вас усміхнулася долина!
Зелена трава горить-палає вогнем, на її листочках грає й сяє, мов самоцвітне каміння, чиста роса: то стрельне у вічі тоненькою голочкою жовтого цвіту, то зачервоніє круглою горошиною, то засиніє самоцвітом, то посипле зеленими іскорками. І то ж по праву руч і по ліву руч. Куди ви не повернетесь - усе горить-палає, уся долина пишається, мов зверху веселками вкрита!
Ви дивитеся й дивуєтесь. Вам здається, що ви йдете не по битій дорозі зеленого степу, а якимсь невідомим краєм краси й чару вільного пахучого повітря. Вам легко дихається, легко живеться. Усе, що вас колись гнітило та смуток будило, зникло. Із самої глибини серця виринають думки непримітні, гадки легко крилі самі мчаться й вас мчать за собою. Куди? Не питайте. Не шукайте.
(165 слів) За Панасом Мирним