3. Адміністративно-правове регулювання культурою та туризмом

Культурна сфера пов'язана з життям і відносинами людей у суспільстві, забезпеченням зв'язку історії його розвитку з теперішнім і майбутнім, культурною спадщиною нації. Процеси державотворення в Україні вимагають підвищення якості й ефективності управлінської діяльності в цій сфері, бо саме культура є основним чинником, що визначає духовне кредо нації, є показником її самобутності, саме через культурну сферу утверджуються духовні та моральні ідеали, втілюються гуманістичні ідеї, загальновизнані людські цінності, зберігаються і примножуються культурні надбання. Потреба суспільства у забезпеченні та охороні його культурних цінностей полягає в самій основі існування держави, яка для свого повноцінного функціонування зацікавлена у збереженні національної культури, що являє собою сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об' єктів матеріальної і духовної культури. Це матеріальні та духовні цінності, створені людством протягом його історії для задоволення духовних потреб.

Одне з перших визначень поняття «культурної політики» прозвучало на «круглому столі» ЮНЕСКО у 1967 р. в Монако., під політикою в сфері культури було вирішено розуміти «комплекс операціональних принципів, адміністративних і фінансових видів діяльності та процедур, які забезпечують основу дій держави к сфері культури». У цьому контексті реалізація політики у сфері культури являє собою всю суму свідомих і обміркованих дій (або відсутність дій) у суспільстві, спрямованих на досягнення певних культурних цілей, шляхом оптимального використання усіх фізичних і духовних ресурсів, які має суспільство у даний час.

Як зазначається в Концепції державної політики в галузі культури на 2005-2007 рр., сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурної діяльності; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури.

Основні цілі, пріоритетні завдання та принципи державної політики України у галузі культури визначені в Концепції державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки, затвердженої Законом України від 3 березня 2005

р.

Основними принципами культурної політики в Україні є:

• визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

• утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними та класовими інтересами;

• збереження і примноження культурних надбань;

• розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

• гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

• рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної належності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

• доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

• забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

• заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

• усебічне міжнародне культурне співробітництво;

• визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

• поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

На багатоманітність культурної галузі України вказують Основи законодавства України про культуру, прийняті 14 лютого 1992 р., у яких визначені економічні, соціальні, правові та інші галузі культурної сфери. Зокрема: 1) виявлення, вивчення, охорона, реставрація і використання пам' яток історії й культури; 2) художня література, кінематографія, сценічне, пластичне, музичне мистецтво, архітектура, фотомистецтво, дизайн; 3) художні народні промисли і ремесла, народна культура, фольклор, звичаї, обряди; 4) самодіяльна художня творчість; 5) музейна справа і колекціонування; 6) книговидання і бібліотечна справа; 7) архівна справа; 8) телебачення, радіо та інші аудіовізуальні засоби; 9) естетичне виховання, художня освіта; 10) педагогічна діяльність у цій галузі; 11) наукові культурні дослідження.

В конституції України закріплено основні цілі, принципи й пріоритети політики держави у сфері культури. Так, відповідно до ст. 11 Конституції держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а згідно зі ст. 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої творчості, забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Загальні принципи функціонування галузі культури в державі регулюються Законом України від 14 лютого 1992 р. «Основи законодавства України про культуру».

Аналіз законодавчої бази у сфері культури дозволяє виділити три групи нормативних актів, що тим чи іншим чином регулюють суспільні відносини у сфері культурного життя.

До першої групи слід віднести нормативно-правові акти, що регулюють загальні питання функціонування культурної сфери в Україні. До цієї групи належать, перш за все, Основи законодавства України про культуру, які визначають правові, економічні, соціальні засади розвитку культури в Україні, Закон України: від 3 березня 2005 р. "Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки".

До другої групи можна віднести нормативно-правові акти, які регулюють окремі ділянки сфери культури, зокрема: бібліотечну справу, клубну та музейну справу, діяльність театральних, архівних установ, кінематографію та ін. Це Закони України від 18 березня 2004 р. "Про охорону археологічної спадщини", від 31 травня 2005 р. "Про театри і театральну справу", від 8 червня 2000 р. "Про охорону культурної спадщини", від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих працівників та творчі спілки"; від 23 вересня 1997 р. "Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 3 березня 2005 р), від 27 січня 1995 р. "Про бібліотеки та бібліотечну справу" (в редакції Закону від 16 березня 2000 р.), «Про охорону і використання пам'яток історії та культури»; від 24 грудня 1993 р. «Про національний архівний фонд та архівні установи» (в редакції Закону від 13 грудня 2001 р.), від 29 червня 1995 р. „Про музеї та музейну справу", від 13 січня 1998 р. „Про кінематографію"

До третьої групи належать нормативно-правові акти, до сфери регулювання яких належать окремі аспекти культурної діяльності, що виникають в процесі здійснення суспільних відносин. До таких законів слід віднести Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Господарський кодекс України, Закони України: від 23 грудня 1993 р. „Про авторське право і суміжні права", від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю», від 3 липня 1996 р. «Про рекламу» та ін.

Окремою сферою суспільних відносин в галузі культури є діяльність, пов'язана із створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції., що регулюється Законами України: від 5 липня 1997 р. «Про видавничу справу», від 6 березня 2003 р. „ Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні", від 2 жовтня 1992 р. „Про інформацію", а також Указом Президента України від 23 липня 1998 р. „Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи", „Положенням про книжкову серію „Президентська бібліотека: духовні першоджерела в Україні", затвердженим Указом Президента від 25 травня 1999 р., Указом Президента України „Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і розповсюдження" від 9 листопада 2000 рПостановою КМУ „Про утворення Державної акціонерної компанії „Українське видавничо-поліграфічне об'єднання" від 31 жовтня 1998 р. №1720 та ін.

Важливе значення у сфері управління культурою має інформація, адже сьогодні саме інформація та її засоби (радіо, телебачення, преса) виступають основним засобом в освоєнні здобутків української культури. Загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації встановлюються Законами України: від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію», від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні», від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» та ін.

Одним із пріоритетних завдань розвитку будь-якої держави є збереження пам'яток культурної спадщини. Конституція України створює правовий фундамент для розвитку спеціального законодавства у цій сфері. В Основному Законі закладено засадничі положення, які визначають, що культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну цінностей народу, що перебувають за її межами (ст. 54); кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Суспільні відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються Законами України: від 16 червня 1992 р. „Про природно-заповідний фонд України", від 21 вересня 1999 р. „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей", Постановою КМУ від 23 квітня 1999 р. №700 „Про програму відтворення видатних пам'яток історії та культури України", наказами Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства та Міністерства культури і туризму України.

Базовим нормативним актом, що регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини є Закон України від 8 червня 2000 р. „Про охорону культурної спадщини", який визначає культурну спадщину як сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини, під якими розуміють місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропологічні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність антропологічного, археологічного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Слід зазначити, що норми про охорону об'єктів культурної спадщини містяться також у деяких нормативно-правових актах окремих галузей законодавства України: кримінального (ст. 298 Кримінального кодексу України ), адміністративного (ст. 92 КпАП), земельного ( ст. 54 Земельного кодексу України).

Систему регулюючих суб'єктів, діяльність яких пов'язана зі сферою культури складають:

i. Верховна Рада України

ii. Кабінет Міністрів України

iii. Президент України іу. Міністерство культури і туризму України V. Державний комітет телебачення і радіомовлення України уі. Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення

Верховна Рада України - визначає пріоритетні напрями та встановлює правові, економічні та соціальні гарантії реалізації державної політики у сфері культури

Кабінет Міністрів України - відповідно до ст.116 Конституції України покладено функції проведення політики у сфері культури; розроблення та здійснення загальнодержавних програм в даній сфері

Президент України - основні повноваження у сфері культури окреслюються в ст. 106 Конституції України і стосуються забезпечення додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина в цій сфері, здійснення кадрових призначень, присвоєння почесних звань, нагородження державними нагородами, встановлення президентських відзнак та нагородження ними.

Міністерство культури і туризму (далі МКТУ) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, діє на основі Положення, затвердженого Указом Президента України від 20квітня 2005 р.

МКТУ є правонаступником колишніх Міністерства культури і мистецтв України та Державної туристичної адміністрації України. Кабінет Міністрів України Постановою від 12 липня 2005 р. «Про утворення Державної служби туризму і курортів» утворив у складі МКТУ Державну службу туризму і курортів як урядовий орган державного управління.

Основними завданнями МКТУє:

• забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики;

• підготовка пропозицій щодо основних напрямів державної мовної політики та участь у її реалізації;

• здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної та бібліотечної справи, кінематографії;

• забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

• створення умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, розвитку міжнародного культурного співробітництва;

• координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері культури, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики, державної політики щодо бібліотечної справи;

• захист відповідно до законодавства прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників і творчих спілок, а також закладів, підприємств та організацій, що діють у сфері культури;

• створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Організаційна структура Мінкультури складається з: управлінь (аналізу та прогнозування регіональної культурної політики; міжнародного співробітництва і протоколу; фінансування, обліку та звітності та ін.); Департаменту експертизи, аналізу та реформування кінематографії, Департаменту фінансової політики та звітності, Державної служби з питань національної культурної спадщини, Державної служби туризму і курортів, а також відділів: образотворчого, декоративного, народного мистецтва та музейної справи; відділ заповідників і охорони культурної спадщини та ін.

Рішення Мінкультури, прийняті в межах його повноважень, с обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, закладами культури, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

На місцевому рівні функції державного управління у сфері культури здійснюють управління культури обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, Головне управління культури та мистецтв Київської міської державної адміністрації, відділ культури районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Управління культури обласної, Севастопольської міської держадміністрації, Головне управління культури та мистецтв Київської міськдержадміністрації (далі - управління) є структурним підрозділом відповідно обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації і підзвітне та підконтрольне голові відповідної держадміністрації та Мінкультури.

Основними завданнями управлінь є: забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері культури, з питань охорони культурної спадщини, а також національної музейної політики; здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері музейної та бібліотечної справи, кінематографії; забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина; розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення умов для відродження і розвитку культури української нації, культурної самобутності корінних народів національних меншин; сприяння захисту прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників та їх спілок, а також закладів, підприємств і організацій культурно-мистецької сфери, що діють на відповідній території; створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Управління мають право: залучати фахівців інших структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, підприємств, установ, організацій та об'єднань громадян (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; отримувати в установленому порядку від інших структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій всіх форм власності документи та інші матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Більша частина інфраструктури культурної спадщини перебуває у власності місцевих рад, тому з прийняттям Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» роль регіонів у соціально-культурній сфері значно зросла.

Так, відповідно до ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:

• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання;

• розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

• вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об'єктів в установленому законом порядку;

• прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом.

Водночас частину своїх повноважень у сфері культури районні та обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям. Згідно ст. 44 вищезазначеного закону до таких повноважень відносяться:

- підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, цільових програм з інших питань, а в місцях компактного проживання національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку, проектів рішень, інших матеріалів з питань, передбачених цією статтею; забезпечення виконання рішень ради;

- організація охорони, реставрації, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та садибних комплексів, природних заповідників місцевого значення; забезпечення відповідно до законодавства розвитку культури; сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері культури;

- підготовка і подання на затвердження ради пропозицій щодо організації територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом.

Центральним органом виконавчої влади у сфері інформації в Україні є Державний комітет телебачення і радіомовлення України (далі -Держкомтелерадіо), який діє відповідно до Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, затвердженого Указом Президента України від 27 серпня 2003 р. № 920.

Держкомтелерадіо України вносить пропозиції щодо формування державної політики в інформаційній сфері, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Основним заданнями Держкомтелерадіо є: аналіз і прогнозування тенденцій розвитку інформаційного простору України, ринку друкованої, теле- і радіопродукції; координація діяльності державних засобів масової інформації, у тому числі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії «Крим», обласних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, видавництв з метою забезпечення поширення офіційної інформації щодо найважливіших політичних, економічних, а також інших питань та суспільних процесів у державі; розроблення та реалізація заходів, спрямованих на підтримку і розвиток видавничої справи, вітчизняних засобів масової інформації, інших виробників інформаційної продукції.

Держкомтелерадіо у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Держкомтелерадіо підлягають реєстрації у встановленому законодавством порядку. Рішення Держкомтелерадіо, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

На місцевому рівні державного управління діють управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської держадміністрації і управління преси та інформації Київської міськдержадміністрації. Вони є структурними підрозділами відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що утворюються головою відповідної держадміністрації, підзвітні й підконтрольні голові держадміністрації та Держкомтелерадіо.

Спеціальний наглядовий та регулюючий державний орган у сфері телерадіомовлення є Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (далі Національна рада)₆ правовий статус якої визначається законом України від 23 вересня 1997 р. «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення».

Національна рада - це постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний в своїй діяльності Верховній Раді і Президенту України та відповідальний за розвиток і якісний стан телебачення і радіомовлення України. Національну раду очолює Голова, який обирається таємним голосуванням членами Національної ради за спільним поданням Верховної Ради і Президента України. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу, штатну Президент України. До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства у галузі телебачення і радіомовлення України; участь в реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення та концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників. Крім того, Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення суб' єктами правовідносин України; на конкурсній основі видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, час мовлення. Національна рада не може делегувати свої повноваження.

В частині регуляторних функцій національна рада здійснює такі повноваження, передбачені законодавством України у сфері радіомовлення: ліцензування телерадіомовлення; участь у розробці та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення; розробку умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення; забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції в телерадіоінформаційному просторі; ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України.

Згідно із законом функціями і повноваженнями Національної ради щодо організації та перспектив розвитку телерадіомовлення є: участь у розробці й реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення; здійснення аналізу стану телерадіомовлення в Україні; прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення порядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу, та порядку проведення конкурсів на технічну розробку, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; замовлення розробки висновків щодо електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення; сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційного простору і здійсненню їхньої діяльності відповідно до міжнародних стандартів; узагальнення практики застосування законодавства у сфері телерадіомовлення, участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері; здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органами державної влади та неурядовими організаціями інших країн; визначення порядку документування, формування, обліку та зберігання телерадіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що виходять в ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіоорганізацій відповідно до законодавства України; створення та утримання державного архіву телебачення і радіомовлення України у порядку, встановленому законом.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність, оприлюднює його до 1 лютого наступного за звітним року та невідкладно надсилає звіт до Верховної Ради України і Президента України. Звіт про діяльність Національної ради на засіданні Верховної Ради України представляє голова Національної ради.

Ліцензія Національної ради на телерадіомовлення є єдиним і достатнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

У сфері розвитку культури важливу роль відіграють громадські об'єднання. Право громадян на утворення об'єднань у сфері культури закріплено у ст. 7 Основ законодавства України про культуру, відповідно до якої громадяни мають право за своєю ініціативою утворювати творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, міжнародні об'єднання, діяльність яких регулюється законодавством України та статутами (положеннями). Так, правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтв визначено в Законі України від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». В Україні створені і діють Національна спілка письменників України, Національна спілка композиторів України, Всеукраїнська музична спілка, Спілка кінематографістів України, Спілка театральних діячів України, Спілка майстрів народного мистецтва України та ін. Творчі спілки можуть залучатися державою до підготовки законопроектів, розроблення загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших соціально важливих культурологічних та соціально-політичних заходів. Так, 5 лютого 2003 р. Комітет Верховної Ради України з питань культури та духовності ухвалив рішення про створення при ньому постійного консультативно-дорадчого органу - Громадської Ради з питань культури та духовності, до складу якої увійшли представники різноманітних творчих об'єднань, асоціацій, спілок, організацій і закладів культури.

У царині охорони культурної спадщини в Україні важливу роль відіграє Українське товариство охорони пам'яток історії та культури, яке було створене з метою виявлення, вивчення, збереження пам' яток, здійснення громадського контролю за дотриманням законодавства про охорону й використання історико-культурної спадщини, проведення культурно-просвітницької роботи. З метою виявлення, вивчення та збереження національних культурних цінностей в Україні було створено Український фонд культури, який є добровільною, благодійною, неурядовою громадською організацією. Особливе місце серед громадських об'єднань займає загальноукраїнська організація «Український мистецький форум», головною метою якої є об' єднання окремих громадян та колективів, які діють у галузі культури та мистецтва, з метою задоволення їх культурних, інформаційних, соціальних, інших потреб, а також захист їх економічних, правових та інших інтересів. Форум представляє інтереси своїх членів серед державних органів влади, підприємств, установ, організацій та громадян щодо питань розвитку культури та мистецтва в Україні, а також сприяє розвитку міжрегіональних ініціатив щодо співпраці між його членами.

Не менш важливою сферою державного управління є туризм. Розвиток туристичної галузі є надзвичайно актуальним для України. Унікальний комплекс історичних, культурних і природних пам' яток, значні рекреаційні можливості, які має Україна, приваблюють дедалі більше туристів. Забезпечити належну віддачу від цього потужного потенціалу, використати його в інтересах активного відпочинку та оздоровлення людей можна лише за умови чіткої організації туризму, створення і зміцнення матеріально-технічної бази, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів.

Туризм в Україні може і повинен стати сферою реалізації ринкових механізмів, джерелом поповнення державного та місцевих бюджетів, засобом загальнодоступного і повноцінного відпочинку й оздоровлення, а також ознайомлення з історико-культурною спадщиною та сьогоденням нашого народу і держави.

Організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній туризм. До міжнародного туризму належать: в'їзний туризм - подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території, та виїзний туризм-подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни.

Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території. Залежно від категорій осіб, цілей туристичних подорожей, об' єктів туризму існують такі види туризму: 1) дитячий; 2) молодіжний; 3) сімейний; 4) для осіб похилого віку; 5) для інвалідів; 6) лікувально-оздоровчий; 7) спортивний; 8) релігійний; 9) екологічний (зелений); 10) сільський; 11) підводний; 12) гірський.

Пріоритетним видом туризму для України залишається в' їзний (іноземний) туризм як важливий чинник поповнення валютними надходженнями державного бюджету та створення додаткових робочих місць.

Важливим фактором, яким держава повинна забезпечити туриста, є безпека туризму - сукупність факторів, що характеризують соціальний, економічний, правовий та інший стан забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в галузі туризму.

Правовою основою державного управління у сфері туризму є Закон України «Про туризм», Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 рр, Укази Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», «Про підтримку розвитку туризму в Україні», «Про Міністерство культури і туризму».

Політику держави у сфері культури і туризму, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Однією з особливостей державного управління в зазначених сферах є те, що єдиним центральним органом виконавчої влади, який здійснює загальне керівництво обома галузями, є МКТУ, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.