29 Серпня 1919 р. На станції Ольшани було укладено таємну угоду між денікінцями й представниками галицького командування «про розподіл впливів у Києві»3.

Наведені документи - не тільки додаткові аргументи для розу­міння суті київських подій у кінці серпня, але й цілком логічні ланки ланцюга кроків до кінцевої зради на початку листопада 1919 р.

Не лише почуття здивування, а й гострого осуду викликає у М. Шаповала момент підписання галичанами капітулянтської угоди. «Стратегічний і політичний розум галицької команди і буржуазної інтелігенції виявився, як бачите, в усій наготі... Коли підписали свій зрадницький договір, то вже большевики по всьому фронту гнали денікінців. А Петлюра і Петрушевич в цей час прийшли до переко­нання, що порятунок - в порозумінні з Денікіним! Галицька команда нишком перебігла дорогу Петлюрі, заключила договір, цим видала

Денікінові армію УНР на знищення, і денікінці захопили Правобе­режну Україну, хоч тим часом відступали на півночі перед насту­пом большевиків»⁴. Зрозуміло, що прояви емоцій при реакції на цей договір (сльози Є. Петрушевича, різні посадові зміщення, розслі­дування тощо), хоч які вони є цікаві самі по собі, змінити нічого в катастрофічній ситуації не могли⁵.

М. Шаповал вважає, що Начальна команда УГА зрадила й Над­дніпрянську, й власну армії, а головне - саму ідею визволення Укра­їни. «Хіба галицька команда могла вже так зважувати всі інтереси всього українського народу? - запитує автор серйозного історичного твору, і відповідає, - Провід армії складався зі старих австрійських слуг Франца-Иосифа, як українців, так німців, які думали не по- народньому, не революційно: вони були чужі народові. В тім часі між вищими начальниками галицької армії миготять імена генералів і полковників: Ерле, Цімерман, Хідсер, Крауз, Вольф, Ціріц, Долє- жаль, Шаманек і инші. Відкіль набралися ці «українці» в укр. ви­звольній армії? Як у Петлюри, так і в Петрушевича була манія на­бирати «фаховців» вищих офіцерів бувш. Російської і австрійської армій, і це клало тавро смерти на визвольний революційний дух козацтва і молодшого старшинства. Революційні армї були під про­водом ворогів революції - в тім трагедія отих часів, нещастя героїв - козаків і чесних революційних старшин»¹.

Договір військового керівництва УГА з Добровольчою армією призвів до повного краху українського фронту, воєнної катастрофи, непоправного лиха. І яка б кількість аргументів не витрачалась його ініціаторами для пояснення тяжкого, безвихідного стану, в якому опинилась УГА, скільки б вони не твердили про прагнення зберегти військові сили задля високої перспективи - неминучої прийдешньої боротьби за українську державність, про підступні інтриги міжна­родної дипломатії, всі ці пояснення не здатні навіть пом'якшити за­гальний висновок: ситуація ускладнилася до краю, договір про союз з А. Денікіним спричинив розгубленість, навіть шок, серед проводу Української революції.

Мабуть, важко віднайти скільки-небудь переконливі однозначні тлумачення таких подій, як здійснені поспіхом спроби спільного військового командування підписати нову угоду з А. Денікіним за­мість сепаратної, намагання Є. Петрушевича переукласти договір іншою галицькою делегацією, але вже з його санкції, організація «суду» над винуватцями здачі Києва білогвардійцям 31 серпня 1919 р., проведення перманентних нарад про пошуки шляхів виходу з кризи тощо⁴.

Слід звернути увагу на те, що з формальної точки зору укладе­ний між представниками УГА і денікінцями договір не мав належної правової сили. Річ у тім, що 5 листопада 1917 р. Є. Петрушевич усу­нув генерала М. Тарнавського та полковника А. Шаманека від керів­ництва Галицькою армією. її новим командувачем було призначено О. Микитку, команданта I корпусу, а начальником штабу - Г. Ціріца. Одночасно їм присвоювалися звання генералів. Ці заходи стали по­ступкою Директорії та показовим покаранням військових за їх ініці­ативні дії.

Однак ставало дедалі очевидним: катастрофа практично невід­воротна. Нервування військових, їх поспіх можна зрозуміти, хоча варто визнати й те, що без порозуміння з політичним керівництвом командування не змогло виробити оптимальної платформи для ве­дення переговорів, що призвело врешті до непродуманості деяких умов договору.

З іншого боку, всі заходи щодо його укладання трималися в суво­рій таємниці, так що не лише вояцький загал, але й команданти го­ловних підрозділів не були належним чином поінформовані. Відтак вони були приголомшені звісткою про переговори із денікінським командуванням та можливі умови союзу. Більшість армії розуміла необхідність укладення перемир'я, особливо активно за нього висту­пав II корпус, де становище було найважчим. Але, коли стало відо­мо, що доля Галицької армії вирішувалася в такий спосіб, то навіть серед вчорашніх прихильників договору з'явилося чимало «покрив­джених опозиціонерів».

З цього приводу С. Шухевич у мемуарах зазначає, буцімто він заявив у вічі генералу М. Тарнавському, що цей вчинок «невідповід­ний», бо зриває відносини братніх українських армій. Командувач на це відповів, що, спровадивши армію з Галичини, він, а не Диктатор, несе за неї відповідальність¹.

Серед військових було й чимало відвертих противників укладан­ня договору з Добрамією. Одним з провідників антиденікінської опо­зиції виступив популярний в армії поет, поручик Микола Федюшка- Євшан (помер у Вінниці від тифу). Він скрізь і постійно заявляв, що УГА не повинна ні з ким миритися, що краще кинути хворих і майно, навіть всім загинути або ж повністю капітулювати, ніж ді­йти згоди з ворогом. Зростало й число прихильників порозуміння з більшовиками. Зокрема, О. Микитка, будучи ще командантом I кор­пусу, стверджував, що «угода з червоними» мала б менш негативні політичні наслідки, ніж угода з білогвардійцями². Лише «польська перспектива», з пропозицією якої виступав Головний отаман С. Пет­люра, не знаходила серед галичан жодної підтримки.

На тлі такого розмаїття орієнтацій та переконань новопризначене командування УГА в особі О. Микитки та Г. Ціріца відразу заявило про продовження переговорів з А. Денікіним за умови, що їх подаль­ший перебіг буде узгоджуватися із політичним керівництвом.

Між військовими і Диктатором розпочалися активні наради. На одну з них, 8 листопада 1919 р., в Деражню несподівано прибули С. Петлюра, генерал В. Сальський та ще кілька членів українського проводу.

Вони були прикро вражені з приводу панівних серед галичан на­строїв, публічно виступили з їх засудженням, започаткувавши голо­сну кампанію про «чорну зраду галичан». Прикметно, що спершу навіть частина найближчого цивільного оточення Є. Петрушевича поділяла версію про «зраду військовиків»¹.

Головний отаман вимагав негайно, без слідства і суду розстріля­ти «зачинщиків зради» або передати їх польовому судові армії УНР, що, зрештою, мало б той самий результат. Під його тиском Дикта­тор Є. Петрушевич змінив попереднє рішення про відправлення М. Тарнавського у тримісячну відпустку та передачу А. Шаманека у розпорядження нового начальника штабу. Відтак Є. Петрушевич та С. Петлюра підписали спільний наказ про арешт «всіх заговорників» та передачу їх надзвичайному судові. Проти них висувалося тяжке звинувачення у державній зраді»².

Важко повністю заперечити твердження окремих мемуаристів і дослідників, буцімто Є. Петрушевич погодився на цей крок, щоб надати широкого публічного розголосу дійсного становища в ар­мії. Реальним мотивом цих заходів також могло бути й те, що перед від'їздом за кордон Диктатор не хотів допустити остаточного розри­ву стосунків з політичним проводом УНР.

Є. Петрушевич все ще вагався, тому результатом його перегово­рів з новопризначеним командуванням УГА стало наступне супереч­ливе рішення: «зятківської згоди» не визнавати, але переговори з де- нікінцями продовжувати. Надані при цьому інструкції засвідчують про загальне бачення Диктатором характеру переговорного процесу та перспектив боротьби.

Начальна команда мала будувати діяльність на тій засаді, що «перемир'я» бажає «не переможена, а відпочинку потребуюча ар­мія». Угоду слід було укласти на «якнанайдовший термін», а її умови мали бути такі, щоб забезпечували «жовнярську честь» для УГА, а коли можливо, то й для Наддніпрянської армії. Слід було домагатися, щоб Добрармія взяла під свою опіку якомога більшу кількість хво­рих і поранених. Демаркаційна лінія та розташування українських військ мали бути вигідними для поновлення бойових операцій¹.

Спроба поновити переговорний процес на спільній галицько- наддніпрянській платформі була вкотре категорично відкинута ко­мандуванням Добровольчої армії. На зустрічі 9 листопада 1919 р. у Вінниці його представники заперечили можливість досягнення до­мовленостей «від імені цілої Соборної Української армії» та опро­тестували участь наддніпрянців у переговорах. Оскільки на підставі додатків до відомої зятківської угоди добровольчі частини вже здійс­нили передислокацію на фронті, то того ж 9 листопада була укладена угода про 48-годинне перемир'я між УГА і Добрармією².

Апеляція оточення С. Петлюри до патріотичних настроїв і со- борницьких ідеалів³ практично жодного ефекту не мали, як не мали наслідків і розпорядження і накази штабу Головного отамана, на­правлені підрозділам УГА¹.

На підставі попередніх домовленостей денікінці ввійшли до Жмеринки, де стояли Українські січові стрільці, а також почали за­ймати інші сусідні місцевості. Покликаючись зі свого боку на укла­дене перемир'я, яке було продовжено ще на дві доби, галицькі зало­ги почали вимагати виведення добровольчих підрозділів з районів, де вони встигли розташуватися. Але оперативним штабам усе-таки вдалося дійти порозуміння і ліквідувати напруженість на жмерин­ському відтинку фронту.

Переговорчий процес вступив у завершальну стадію з прибуттям 11 листопада 1919 р. до Одеси спільної галицько-наддніпрянської української делегації. Начальна команда все ще сподівалася, що його все-таки вдасться повернути у спільне «соборницьке русло», але керівник денікінської місії генерал Н. Шиллінг категорично відмо­вився розмовляти з представником армії УНР А. Каменським⁵. Тоді українська делегація подала запит до командувача УГА О. Микит­ки щодо можливості укладення угоди на основі договору від 5 лис­топада «тільки в інтересі Галицької армії»⁶. Після консультацій з Є. Петрушевичем надійшла відповідь: «Переговори вести тільки для двох армії і для них разом може бути заключене перемир'я»². Отже, здавалося, що переговори остаточно зайшли у глухий кут, а домов­леностей так і не вдасться досягнути.

Перед виїздом за кордон 12 листопада 1919 р. Є. Петрушевич провів останню нараду з урядом та військовими. Але й тоді, у від­повідь на висунуту О. Назаруком альтернативу: вмирати окремо, чи разом з наддніпрянцями, Диктатор, за його ж словами, обрав «для історії» другий шлях³.

Утім, становище УГА дедалі погіршувалося, тому знову посили­лася тенденція Начальної Команди до укладення (уже вдруге) дого­вору без згоди політичного керівництва. Про це свідчить її відповідь, яка надійшла на запит С. Петлюри, який хотів дізнатися: «Чи буде УГА битися на користь Соборної України?». В цьому документі, да­тованому 14 листопада, насамперед зазначалося, що від Наддніпрян­ської армії залишилися «тільки здеморалізовані гуртки мародерів» (це підтверджувалося фактом, коли загін із 17 добровольців роз­зброїв 700 наддніпрянських «вояків» та ін.). Відтак Головному ота­ману повідомлялося, що з метою «доведення Галицької армії знову до бойової сили» одеській делегації було надано право ведення се­паратних переговорів².

Врешті, вже готовий до від'їзду Є. Петрушевич увечері 14 лис­топада 1919 р. видав довгоочікуване розпорядження, яким також по­казав своє бачення перспектив наступної військово-політичної стра­тегії.

Дозволивши вести переговори лише в «інтересах Галицької ар­мії», Диктатор підкреслював необхідність збереження її повної орга­нізаційної та адміністративної автономії, а також контролю над нею з боку галицького уряду. Головну мету цих заходів він бачив у тому, щоб «в найближчій майбутності... відвоювати Східну Галичину від Ляхів силою» та забезпечити її федеративний устрій. У цій доктрині денікінській армії відводилася роль стримуючого фактора проти по- ляків¹.

Спираючись на таку офіційну платформу політичного суверена ЗУНР, 17 листопада 1919 р. був підписаний остаточний текст до­говору між Галицькою та Добровольчою арміями, який, з незнач­ними поправками являв собою уже відомий «зятківській» варіант. В історичній та мемуарній літературі цей акт іноді визначається як «перемир'я», яке передбачало лише припинення на визначений тер­мін бойових дій між сторонами, що ворогували. Цим намагаються дещо применшити, передусім, негативні враження від документа. Навряд чи такий підхід виправданий. Адже, зважаючи на засади між­народного права та характер визначених документом питань, його слід трактувати як повноцінний договір. Він передбачав достатньо радикальні і далекосяжні кроки: фактичне з'єднання обох військо­вих формацій. УГА з усією матеріальною базою мала перейти «на сторону» російської Добровольчої армії і в «повне розпорядження» її головнокомандувача. При цьому УГА зберігала «свою організацію, командний збір, мову, устави і ціле військове майно», а також до 75% особового складу військових частин².

Не слід применшувати не лише військового, а й політичного зна­чення досягнутої угоди. Чимало авторів підкреслено повторюють твердження укладачів договору, нібито він мав «суто військовий ха­рактер». Зокрема, в остаточному, прийнятому 17 листопада варіан­ті, положення про припинення діяльності галицького уряду та виїзд Диктатора Є. Петрушевича за кордон було замінено і формулювалося таким чином: «Політичних питань відносно взаємних відношень Га­лицького Правительства до Правительства Добровольчеської армії, як також відносно майбутньої судьби Галичини не розбирається, а полишається до рішення політичних переговорів. Аж до порішення тих питань в постою генерала Денікіна, забезпечує Диктатор Гали­чини право кермування і контроль внутрішнього життя Галицької армії». Очевидна невизначеність, суперечливість наведених поло­жень приховували в собі явні підстави не лише для військового, а, не меншою мірою, політичного конфлікту. Зрештою, сам факт при­мирення та перепідпорядкування армій уже не можна вважати «суто військовим актом». Крім того, він закріпив істотні зміни у держав­них зовнішньополітичних орієнтаціях, які до того носили дискусій­ний характер, а також відчутно вплинув на внутрішнє становище ар­мії та морально-бойовий дух галицького вояцтва, всього галицького українства.

Гадається, для об'єктивної оцінки тогочасної ситуації велике значення має відозва Директорії та Ради народних міністрів до укра­їнського народу від 2 грудня 1919 р. В документі - не розумування «заднім числом» і не еквілібристичні вправи пізніших істориків, а чесна кваліфікація стану речей, без чого ухвалити рішення про будь- які наступні кроки політичного і військового проводу було б просто неможливо.

«Перехід Галицької Армії на сторону Денікіна, - відзначається в документі, - поставив нашу армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріальне положення, бо одночасно з передачею ворогові сили військового майна для його наступу була відкрита наша головна ко­мунікаційна лінія. Це примусило державний апарат нашої Респуб­ліки і військо залишити район Кам'янця, Проскурова та Старокос- тянтинова і перейти в місцевість, де б наша армія могла відпочити, поправитись і знову, як організована й дисциплінована сила, піти в наступ проти ворога. Відступ армії в тяжких умовах розстроїв наш державний урядовий і фінансовий апарат і зруйнував постачання армії.»¹.

Військовий суд над генералом-четарем М. Тарнавським, полков­ником А. Шаманеком та сотником О. Лисняком відбувся 13-14 лис- топада 1919 р. у Вінниці. На ньому голова трибуналу отаман С. Шу- хевич висунув закид про укладення ними ганебної змови з ворожою денікінською армією всупереч наказам уряду. З іншого боку, адвока­ти, в особі сотника С. Шалинського та отамана Ю. Шепаровича, зро­били запит про рівень боєздатності Галицької армії у вересні-жовтні 1919 р. та, спираючись на зібрані самотужки дані, повели досить енергійний захист підсудних².

Свідками жахливого становища УГА виступили шеф-лікар А. Бу- рачинський, начальник розвідки Р. Ковальський, інтенданти П. Хо- мич, М. Гарасевич, а також Д. Паліїв та ін. Категорично заперечуючи всі закиди на свою адресу, М. Тарнавський відповідав прямо, різ­ко, хоча й не завжди щиро. Загалом він поводив себе не як звину- ваченний, а, швидше, як звинувачувач.

Зокрема, командувач стверджував, що «армія бажала вже давно покінчити боротьбу», іншим шляхом врятувати її було неможливо. Він запевняв, що не пішов у відставку лише через тягар відповідаль­ності та переконання, що діє «на користь держави».

Відкидаючи твердження трибуналу, нібито одностороннє пе­ремир'я могло негативно позначитися на становищі армії УНР, М. Тарнавський дав доволі песимістичну, більше - критичну оцінку її становища та виклав дуже суб'єктивний погляд на стосунки між Галицькою і Наддніпрянською арміями тощо. Щоправда, при цьому він неодноразово покликався на власну непоінформованість щодо діяльності політичного проводу, хоч факти невиконання наказів ос­таннього заперечував.

Суд звільнив М. Тарнавського, А. Шаманека та О. Лисняка від покарання, навіть не визнавши за ними «злочину непослуху» (несуб- ординації), бо вони, нібито, «хотіли», але через обставини, від них незалежні, «не змогли» виконати накази штабу Головного отамана. Єдиним наслідком судового процесу стало пониження обвинувачу­ваних у званнях і посадах. Слід погодитися з думкою, що процес мав формальний характер і вирок був заздалегідь визначений¹, бо якби насправді слідувати букві закону, то дії галицького командування можна було трактувати значно і значно суворіше.

Однак вирок відповідав настроям військового загалу, хоча сам судовий фарс і залишив відчутний присмак гіркоти. Після публічно­го виправдання ще більше зріс авторитет М. Тарнавського, так що його навіть почали називати «українським Гарібальді».

Уже 16 грудня через хворобу генерала О. Микитки він знову по­чав виконувати обов'язки командувача Української Галицької армії, а відтак втілювати у життя умови договору, за укладання яких нещо­давно стояв перед судом. Полковник А. Шаманек був призначений командантом I корпусу².

З нагоди «братання» Української Галицької та Російської Добро­вольчої армій 22 листопада відбулось урочисте богослужіння. Укра­їнське населення назовні ніяк не відреагувало на загалом нерядову політичну подію. Воно просто звикло до постійних змін влади і, турбуючись про самовиживання, напевно, й не намагалося розібра­тися у «тонкощах військової дипломатії». Найтрагічнішим наслід­ком листопадових 1919 р. подій став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві сторони почали відкрито зви­нувачувати одна одну в «зраді». Напруженість у стосунках і супер­ечності між урядами, а особливо міжпартійна колотнеча, тепер уже повною мірою охопили Галицьку та Наддніпрянську армії. Орган Начальної команди «Козацький голос» проводив лінію, що договір з А. Денікіним продиктований важким становищем в армії, тому він має виключно військовий характер і необхідний для продовження боротьби. Найбільш наполегливо доводилася незмінність ідейної платформи УГА: «Договір дає... можливість заспокоїти потреби ар­мії при рівночаснім невириченні наших ідеалів», а «галицький стрі­лець до смерті залишиться вірним ідеї, за яку вмерло стільки його товаришів»².

На протилежних, навіть відверто ворожих позиціях стояв друко­ваний орган штабу Дієвої армії УНР «Україна», який поступово пе­ретворювався на головний рупор антигалицької кампанії. В серії ста­тей із промовистими назвами «Як готувалась зрада», «Зрадницький акт», «Державна зрада» та інших генеза політичної поведінки керів­ництва ЗУНР і УГА виводилася ще з київських подій та наступних військово-оперативних прорахунків, за які вся провина звалювалася на Начальну команду. Звучали гіркі докори і закиди, що галичани по­стійно і свідомо вели «подвійну гру». «Сталось те.., від чого на саму думку кров застигає в жилах, - наполягали ідеологи наддніпрянців. - Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його військові одно­думці - цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хліб-солі приютилися...»³.

Таким чином, головними винуватцями поразок уряду та армії УНР оголошувалася «Диктатура» (влада Диктатора. - В. С.), яка «погубила наш національний ідеал.., власними руками зруйнувала те, чого не могли доконати ні більшовицькі, ні денікінські армії». «Україна» доводила, що саме галицький політичний провід разом із Начальною командою «пограбували наше майно, довели до же- брачої торби нашу наддніпрянську армію, опустошили нашу воєнну скарбницю...»¹. Найжахливішим у цьому протистоянні стало ство­рення нового образу ворога: «В той час, коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, - відзначалося в одній з передовиць «України», - на шляху до Києва стоїть тільки одна перешкода - багнети галицької армії, повернені проти нас Диктатурою»².

Така сліпа ненависть і відверта ворожість посилено нав'язувалися наддніпрянському вояцтву. Однак, трохи оговтавшись від нападу гніву, військове керівництво УНР дещо пом'якшило тон виступів. У статті «Історичний момент», надрукованій у тій же газеті «Украї­на» за 14 листопада 1919 р., воно вже «заявляло прилюдно», що «сама Галицька армія в своїй цілості і в тім нашім національнім спільнім нещастю нічим не провинилася», бо стала «жертвою обдуманої зра­ди, як і ми Наддніпрянці». Отже, обвинувачення «братерської Га­лицької армії» було би «страшною кривдою» і «кинуло би між нас страшну пошесть недовір'я».

З іншого боку, у листопаді 1919 р. галицьке стрілецтво приголом­шив «витік інформації» (звісно, провокаційний), буцімто до рук де- нікінців потрапив «скарб Петлюри», який складався з великої кіль­кості золота та цінних паперів європейських і американських фірм. Це дало ґрунт для поширення чуток про те, що лише невеликої час­тини цього скарбу могло вистачити на задоволення всіх потреб Га­лицької армії¹. Так обопільно поглиблювалася неприязнь і ворожість у стосунках між галицьким і наддніпрянським вояцтвом.

Укладення договору з А. Денікіним, як швидко з'ясувалося, не розв'язало проблем, які стояли перед УГА. Особливо примарними стали надії на повернення в Галичину.

Єдине, що вималювалося з усією трагічною очевидністю - со- борницькі зусилля, спроба створення єдиної української держави, оборони її від ворожих зазіхань вичерпали себе остаточно, зазнали

невдачі і не мали скільки-небудь оптимістичної перспективи.

***

Вважаючи денікінський фронт головним, концентруючи основні зусилля на південному та південко-східному напрямах, командуван­ня Червоної армії знайшло можливість водночас активізувати насту­пальні дії й на боротьбі проти Дієвої армії УНР. Ситуація тут вигля­дала дедалі сприятливішою з посиленням внутрішніх суперечностей між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем, галичанами й наддніпрянця- ми, їх військовими формаціями.

До того ж акція УГА (перехід у білогвардійський табір) не при­вели до зняття напруги між УНР і денікінцями, які мали на Право­бережжі понад 25 тис. свого війська.

Червона армія, зосередившись головними силами в районі Жи- томир-Коростень, усю свою увагу звернула на забезпечення свого лівого флангу з боку Києва.

На правому ж крилі, проти поляків вона тримала заслон у райо­ні Звягеля. Взагалі її фронт проходив по лінії Київ-Бердичів-Ше- петівка. Свій рух на південь вона стримувала, чекаючи наслідків по­дій на Лівобережній Україні².

Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після тривалих перетрактацій з українським командуванням й урядом взяли курс на нейтралітет відносно Армії УНР, хоча польські роз'їзди вряди-годи заходили в смугу розташування українських військ, викликаючи чи­малі непорозуміння.

Український уряд вирядив спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації повну свободу дій у разі, якщо з'явиться можливість домовитися про спіль­ні дії проти червоних. Перший етап переговорів проходив у не вель­ми сприятливій атмосфері, хоч уже тоді закладався ґрунт для подаль­ших порозумінь з поляками.

Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруже­ність у відносинах між наддніпрянським і галицьким керівництвом,

а, навпаки, дедалі більше активізував протиборство.

Керівництво ЗУНР вимагало, щоб негайно був призначений до Директорії один галичанин, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду Головного отамана, але від оперативних справ його усунули

б, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів став галичанин. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Віді­йти завше лекше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї роботи перед народом, пред­ставленим в організованому вигляді» і закінчив: «Я сьогодні так зро­блю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за свою діяльність»¹.

12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала Є. Петру- шевичу, щоб він підпорядкував УГА Головній команді УНР, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами і т. п., бо він боявся арешту, - повідомляє М. Шаповал. - Довгі роз­мови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись пе­редати армію людям, які її дорешти зруйнують, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим»².

На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватися до Дніпра окремими части­нами.

Члени Директорії А. Макаренко і Ф. Швець домоглися дозволу на від'їзд за кордон. С. Петлюра, очевидно, не дуже заперечував про­ти «відрядження». Окремою постановою А. Макаренку й Ф. Швецю було надано широкі повноваження:

«1. Брати участь в Мировій Конференції' в Парижі та інших між­народних конференціях для заступництва інтересів У. Н. Р.

2. Мати вищий контроль над діяльністю усіх урядових інститу­цій У. Н. Р. за кордоном і окремих урядових осіб з правом скорочення штатів цих інституцій і зміни розміру утримання персоналу.

3. Заключати прелімінарні договори і політично-мілітарні дого­вори від імени У Н. Р. з іншими державами і т. д.»¹.

Довідка: МАКАРЕНКО Андрій Гаврилович (1885(6) р., м. Гадяч Пол­тавської губернії - 1965 р., Х'юстон, США) - громадсько-політичний і державний діяч. Походив із селянської родини.

Служив в управлінні Південно-Західної залізниці. В 1917 р. обраний головою Всеукраїнської спілки залізничників. Під час Гетьманату пра­цював директором департаменту у міністерстві шляхів. Взяв участь у підготовці антигетьманського повстання.

13 листопада 1918 р. обраний до складу Директорії, зробив внесок у відродження й розвиток УНР. Склавши повноваження члена Директо­рії, в листопаді 1919 р. одержав дипломатичне доручення за кордон. Залишився в еміграції. Жив в Австрії, Польщі, Чехословаччині, Ні­меччині, США. В 1921 р. був обраний членом Всеукраїнської націо­нальної ради у Відні.

ШВЕЦь Федір Петрович (11 листопада 1882 р., м. Жаботин Черкась­кого повіту Київської губернії - 20 червня 1940 р.. Прага) - україн­ський громадсько-політичний та державний діяч. Після закінчення природничого факультету Дерптського університету (1909) працював там же і в місцевій гімназії викладачем. Повернув­шись у березні 1917 р. в Україну, зайнявся громадсько-політичною ді­яльністю.

У квітні 1917 р. був обраний членом Центрального Комітету Укра­їнської селянської спілки, вступив до УПСР. На І Всеукраїнському селянському з'їзді (червень 1917 р.) обраний членом Всеукраїнської ради селянських депутатів і в такий спосіб став членом Центральної Ради. Під час гетьманського правління - викладач, професор геології та перший проректор Українського державного університету в Києві. Входив до Українського національного союзу.