III з'їзд кп(б)у розглянув питання про вироблення Конституції урср (доповідач - нарком юстиції України о. Хмельницький).

У прийнятій з'їздом резолюції визнавалося необхідним взяти за основу Конституцію Російської Радянської Федеративної Соціаліс­тичної Республіки, доповнивши її змінами, зумовленими місцеви­ми, українськими, умовами.

У доповіді Я. Яковлева (Епштейна) про ставлення до дрібнобур­жуазних партій, у виступах делегатів діяльність цих партій оціню­валася у цілому як ворожа інтересам робітничо-селянської влади, інтересам трудящих. Однак у певній тактичній лінії більшовиків України щодо деяких з них виникали розбіжності. Я. Яковлев від­значив, що у зв'язку з ростом авторитету ленінської партії і зміц­ненням Радянської влади дрібнобуржуазні партії, у яких відбува­ється процес розкладання і розпаду, неухильно втрачають вплив на робітничі маси, визначився поворот їхніх окремих елементів убік пролетаріату і закликав більшовиків використовувати цю обстави­ну. Тому, піддавши суворій критиці політику меншовиків, есерів, українських національних партій, він висловився за можливість входження до складу радянських органів лівих українських есерів- боротьбистів.

Однак представник «лівих» А. Іванов, що виступив зі співдопо­віддю, заперечував необхідність подібних кроків, вважаючи, що бо­ротьбисти не мають на селі жодного впливу і що всі революційні елементи селянства об'єднані навколо більшовицької партії. Така думка не відповідала реальній ситуації, оскільки боротьбисти на­справді користувалися помітним авторитетом у селянському серед­овищі. В результаті гострої дискусії 101 голосом проти 93 було при­йнято резолюцію, запропоновану А. Івановим і відхилено проект резолюції Я. Яковлева (Епштейна). У прийнятому документі зокре­ма говорилося про неприпустимість будь-яких угод із дрібнобуржу­азними партіями в тактичних питаннях і про неможливість надати їхнім представникам місця у радах. Ця резолюція виходила з пере­більшеної оцінки досягнутих більшовицькою партією успіхів і була результатом впливу сектантських тенденцій певної частини «лі­вих», їхнього невміння використовувати коливання дрібнобуржуаз­них мас.

В. Ленін, ЦК РКП(б), як відомо, допускали можливість угод із дрібною буржуазією і її партіями, що визнавали радянську владу і користувалися впливом у масах. ЦК РКП(б) на своєму засіданні 25 березня 1919 р. скасував резолюцію III з'їзду КП(б)У з цього пи­тання як таку, що суперечить тактичній лінії партії.

Зміцнення радянської влади в Україні в період громадянської війни величезною мірою залежало від правильного розв'язання зе­мельного питання. У резолюції «Про земельну політику», ухвале­ній без обговорення на доповідь наркома земельних справ В. Меще­рякова, відзначалося, що приватна власність на землю скасовується: земля, ліси, води і надра тепер проголошувалися загальнонародною власністю; поміщиків і їх повірених, нетрудових орендарів слід не­гайно виселити зі своїх маєтків. «Найголовнішим завданням зе­мельної політики, - наголошувалося в резолюції, - є перехід від одноосібного господарства до колективного. Радянські господар­ства, комуни, суспільна обробка землі та інші види колективного землекористування є найкращими засобами для досягнення соціа­лізму у землеробстві; тому на одноосібне землеробство варто диви­тися як на тимчасове і відживаюче»¹. Передусім робився висновок про те, що конфісковані землі необхідно використовувати для зем­леробства колективного, суспільного, і лише потім - для потреб од­ноосібних землекористувачів. У резолюції також намічалися прак­тичні заходи, що стосувалися землеупорядкування, організації сільської бідноти, об'єднання навколо неї селян-середняків і поси­лення боротьби з куркульством. Однак їхня успішна реалізація пе­ребувала у певній невідповідності з визначеними принципами зе­мельної політики.

З'їзд заслухав доповідь наркомпрода України О. Шліхтера, у якій висвітлювалися продовольче становище, діяльність профорга­нів республіки, визначалися основні завдання продовольчої політи­ки радянської влади. За браком часу в обговоренні питання взяло участь всього 3 делегати, хоча бажаючих було багато. У прийнятій резолюції наголошувалося на тому, що найближчими практичними заходами у цій галузі, перевіреними на досвіді радянської Росії, є «державна монополія на заготівлю хлібних та інших найважливі­ших продовольчих продуктів за твердими цінами, встановлення

'Третій з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України... - С. 202.

твердих цін на всі інші продукти [і] фабрикати першої необхідності і націоналізація торгівлі»¹. Тобто, для розв'язання продовольчої проблеми пропонувалося, впроваджувати методи «воєнного кому­нізму». З'їзд схвалив перші кроки наркомпрода республіки і зо­бов'язав його на основі «воєнно-комуністичних» принципів доклас­ти максимум зусиль для якнайшвидшої заготівлі хліба й інших продуктів. Особливий наголос робився на тому, що при розподілі продовольства необхідно виділяти «...якомога більшу частину для відправлення у першу чергу голодуючим братам Радянської Росії».

У резолюції «Сучасний момент і завдання партії» давався прин­циповий аналіз внутрішнього і міжнародного становища України і чітко визначилися першочергові завдання радянської влади і КП(б)У «Основною тактичною лінією Комуністичної партії України, - від­значив з'їзд, - є лінія встановлення єдності фронту УРСР з усіма радянськими республіками взагалі і РРФСР, особливо проти світо­вої імперіалістичної контрреволюції. Відстоювання рішуче здій­снюваної диктатури пролетаріату проти диктатури буржуазії, керо­ваної нині фінансовим капіталом країн Згоди, є найголовнішим за­вданням моменту»². У галузі господарської політики висувалася мета експропріювати капіталістів і поміщиків, передати всі засоби виробництва державі, встановити жорсткий контроль над виробни­цтвом і забезпечити міцну трудову дисципліну. У військовій галузі першочергова увага надавалася таким питанням, як розгром ін­тервентів Антанти, білогвардійців і сил Директорії, зміцнення со­юзу з іншими радянськими республіками, посилення роботи зі створення частин Червоної армії, надання допомоги трудящим за­хідноукраїнських земель. З метою зміцнення Радянської влади на селі планувалася ізоляція й економічний розгром куркульства шля­хом посиленого соціалістичного будівництва, жорсткого проведен­ня антикуркульської продовольчої політики, організації комітетів бідноти.

Здійснення цих завдань пов'язувалося з подальшим ідейним і організаційним зміцненням КП(б)У. Як наголошувалося у резолю­ції, «завдання зміцнення і розширення нашої партії набуває особли­во важливе значення»¹. Першочергового значення надавалося, зо­крема, утворенню парторганізацій в усіх робітничих організаціях. Передбачалося також значно підсилити партійну роботу на селі і серед червоноармійців.

III з'їзд КП(б)У обрав Центральний Комітет у складі 15 членів і 6 кандидатів, а також ревізійну комісію у складі 3 членів.

6 березня 1919 р. перший організаційний Пленум ЦК КП(б)У, обраний III з'їздом, обговорив питання про структуру Центрально- го Комітету КП(б)У. На пропозицію В. Затонського у складі ЦК було вирішено створити Політичне й Організаційне бюро. На Політичне бюро (Політбюро) ЦК КП(б)У покладалося вирішення невідклад­них завдань політичного характеру, замінюючи в окремих випадках Пленум ЦК. Організаційне бюро (Оргбюро) ЦК КП(б)У мало здій­снювати поточну роботу і направляти організаційну діяльність партії.

Пленум обрав Політбюро у складі 5 членів, Оргбюро - 3 членів. У перший склад Політбюро ЦК КП(б)У обрані: Г. Пятаков (секретар ЦК КП(б)У), А. Бубнов (голова Київської ради робітничих і селян­ських депутатів), Е. Квірінг (голова ВРНГ УРСР), В. Мещеряков (нарком землеробства УРСР), X. Раковський (Голова Раднаркому УРСР). До складу Оргбюро ЦК КП(б)У увійшли: Г. Пятаков, П. Ров- нер, Т. Харечко. Пленум обрав секретарем ЦК КП(б)У Г. Пятакова.

Рішення партійного з'їзду були закріплені й розвинуті в доку­ментах, схвалених ІІІ Всеукраїнським з'їздом рад (6-10 березня 1919 р.). На з'їзд рад прибуло 1787 делегатів, у тому числі 1435 кому­ністів, 150 боротьбистів, 100 лівих есерів, 19 представників кому­ністичного Бунда, 70 безпартійних¹. У роботі з'їзду брав участь Я. Свердлов. Від імені ЦК РКП(б) та ЦВК РСФРР він вітав делегатів з'їзду, особливо підкресливши міцні зв'язки Радянської Росії з Ра­дянською Україною.

До порядку денного, крім виборів ВУЦВК, було внесено 5 пи­тань: доповідь уряду й питання - воєнне, продовольче, земельне й про радянську Конституцію². Хоча комуністи разом зі співчуваю­чими складали 82,7% голосів³, з усіх питань на з'їзді точилися го­стрі дискусії. При цьому боротьбисти, маючи трохи більше 7% го­лосів⁴ і підтримуючи в основному лінію КП(б)У, у багатьох принци­пових питаннях, особливо в земельному і продовольчому, відстою­вали окремі, осібні позиції. Відтак в кожному з обговорених питань були запропоновані по дві-три резолюції та велику кількість сут- нісних поправок.

Однак переважною кількістю голосів було прийнято пропозиції більшовиків. Внутрішня й зовнішня політика Тимчасового ро­бітничо-селянського уряду України отримала повну довіру й всеці- ле схвалення⁴.

У продовольчому питанні (тут записалося на виступи біля 80 чоловік⁵) делегати визнали перші кроки комісаріату продоволь- ства за такі, які відповідають основним завданням радянської вла­ди. Як найголовніше було висунуто завдання оперативного, по­всюдного створення комітетів бідноти.

За доцільне визначалося поступове поширення державної моно­полії не лише на зерно, а й інші продукти харчування - м'ясо, жири, масло, а також мануфактуру. Якомога більшу частину заготовлених продуктів планувалося відсилати населенню радянської Росії, що голодало⁶.

З'їзд погодився із запропонованим комуністичною фракцією «Положенням про соціалістичний землеустрій і про перехідні за­ходи до соціалістичного землеробства»¹. Иого сутність полягала в трьох головних завданнях: визначити висококультурні, високопро­дуктивні господарства, які недоцільно дрібнити, а зберегти під контролем земельних відділів і перетворити на комуни; провести зрівняльний розподіл решти землі як тимчасовий захід для посту­пового, методом переконання переходу до спільного, товариського, соціалістичного господарювання; організувати сільську бідноту, налагодити контроль з її боку над суспільним виробництвом, зміц­нювати союз з пролетаріатом міста³.

На пропозицію М. Скрипника було ухвалено резолюцію, яка пе­редбачала негайне створення при наркоматі землеробства курсів інструкторів із земельного питання і розгортання на селі широко­масштабної роз'яснювальної роботи щодо організації комун².

ІІІ з'їзд рад затвердив 10 березня 1919 р. «Конституцію Україн­ської Соціалістичної Радянської Республіки», остаточну редакцію якої здійснив ВУЦВК 14 березня. Взявши за зразок Конституцію РСФРР, творці Основного закону соціалістичної України зафіксува­ли в ній завоювання трудящих революційної доби, визначили прин­ципи функціонування радянської політичної системи, права й обо­в'язки громадян республіки, розробили державну символіку³.

Партійний і радянський з'їзди накреслили предметну програму дій на ближчу перспективу й стали тією ідейно-політичною плат­формою, якою керувалися більшовики, сили, що їх підтримували (боротьбисти, комфарбандівці) в державному й господарському бу­дівництві.

***

Виконуючи рішення ІІІ Всеукраїнського з'їзду рад, ІІІ з'їзду КП(б)У і VIII з'їзду РКП(б), партійні організації, органи влади рес­публіки активізували діяльність, спрямовану на запровадження со­ціалістичних начал у економіці: здійснювалися енергійні заходи щодо націоналізації великих підприємств вугільної, металургійної та машинобудівної промисловості.

Слід мати на увазі, що ситуація в економіці була надзвичайно складною. Найлапідарніша й найточніша її оцінка - неймовірна розруха. Майже всі шахти Криворіжжя та значної частини Донбасу були затоплені. Зупинилася більшість машинобудівних заводів. По території Донбасу в той час проходив фронт. На грані розвалу був залізничний транспорт. У стані занепаду перебували й усі інші га­лузі промисловості України.

Ситуацію могла врятувати справді екстрені й найрадикальніші заходи. До них і вдалися. У квітні 1919 р. були націоналізовані ка­м'яновугільні підприємства Донбасу з річним видобутком більш як 5 млн. пудів кожне. Вони давали до війни близько 88% усього видо­бутку вугілля і на них працювало 80% гірників Донецького басей­ну. Для керівництва вугільною промисловістю було створено Цен­тральне правління кам'яновугільної промисловості Донбасу. В пер­ші половині 1919 р. було націоналізовано 87 найбільших металур­гійних та машинобудівних заводів¹.

Таким чином, Українська радянська республіка сконцентрувала в своїх руках ключові галузі промисловості і транспорту - основу соціалістичного укладу. Було зроблено перші кроки на шляху при­пинення господарської розрухи, налагодження промислового ви­робництва, підпорядкування його основному завданню - забезпе­ченню обороноздатності країни. Уже на весну 1919 р. вдалося ввести в дію потужності Харківського паровозобудівного заводу, налаго­дити роботу Луганського патронного, Шосткінського порохового, Київського снарядного заводів, «Арсеналу» та інших оборонних підприємств. Була полагоджена значна частина зруйнованих у ході військових дій мостів, що сприяло функціонуванню залізничного транспорту. В квітні 1919 р. на залізницях республіки працювало вже 800 паровозів, 25 тис. вагонів проти 640 паровозів і 21 тис. ваго­нів у березні². Ці, на перший погляд невеликі, зрушення досягалися надзвичайним напруженням народних зусиль, в умовах продовжен­ня воєнних дій водночас на кількох напрямах - проти білогвардій­ців, інтервентів і петлюрівців.

Звісно, про скільки-небудь повномасштабне налагодження гос­подарського життя не могло бути й мови без істотних зрушень на селі. Зважаючи на достатньо серйозні позиції куркульства, не лише його економічну вагу, а й реальний вплив на односельців, комуніс­ти вважали за першочергове завдання якнайскоріше розмежування, вичленення й організацію бідноти. Тому й почали свою діяльність по відновленню радянської влади на селі з організації комбідів. Про їх створення йшлося вже в декреті «Про організацію влади на міс- цях», а 17 січня 1919 р. уряд прийняв Тимчасове положення про утворення волосних і сільських комбідів, в якому підкреслювалося, що там, де немає ревкомів, уся повнота влади на селі тимчасово на­лежить комбідам. Увесь сільськогосподарський реманент, взятий на облік у поміщицьких маєтках, передавався комбідам з тим, щоб вони розподіляли його серед бідноти для використання на сільсько­господарських роботах.

Комбіди в селах обиралися у складі трьох чоловік на загальних зборах усіх, хто мав виборчі права. Волосні комбіди обиралися в кількості п'яти - семи чоловік на волосному з'їзді представників сіл волості. Комбіди недовго існували як єдині органи влади, адже май­же одночасно з ними створювалися ради. Паралельна робота комбі- дів і рад закріплювалася «Положенням про сільські комітети бідно­ти», прийнятим ВУЦВК 12 травня 1919 р., яке підпорядкувало сіль­ські комбіди волосним і повітовим виконкомам рад та визначало функції і компетенцію комітетів бідноти. Їхня діяльність мала на меті захистити незаможне селянство від куркульського засилля і допомогти йому краще організуватися для закріплення соціальних завоювань.

На комбіди покладалися різноманітні завдання: сприяння орга­нізації спільного обробітку землі і об'єднанню сільської бідноти в комуни; здійснення продовольчої політики; нагляд за діяльністю кооперативів, комун і радгоспів свого району; охорона революцій­ного порядку; сприяння мобілізації у Червону армію і боротьба з дезертирством; подання допомоги сім'ям червоноармійців; бороть­ба з національною ворожнечею; боротьба зі спекуляцією; здійснен­ня культурно-освітніх заходів - загальне навчання малолітніх, ор­ганізація читалень, розповсюдження літератури, влаштування бе­сід на політичні й загальноосвітні теми тощо. Підкреслювалося, що в комбіди могли бути обраними лише селяни, які не мали землі або мали її не більше п'яти десятин. Середнє селянство мало право оби­рати, але не обиралося до складу комітетів.

Проти організації комбідів на Україні, як це було і в РСФРР, масштабну кампанію розгорнули ліві есери. Різко негативну пози­цію зайняли також українські есери. Боротьба за створення комбі- дів нерідко набирала характеру збройних сутичок з куркулями. До­помогу сільській бідноті повсюдно подавали робітничі продовольчі загони та комуністи, спеціально відряджені з міста. Вже до червня 1919 р. комбіди були створені більше ніж у половині сіл України. Дещо повільніше організовувалися вони в Подільській і Волинській губерніях, де частково зберігалася влада Директорії.

Всього до наступу денікінців в Україні діяло 165 волосних і по­над 15 тис. 100 сільських комбідів¹.

Одним із найважливіших завдань розвитку революції на селі, зміцнення влади рад більшовики вважали аграрні перетворення. Їх стрижнем вважалася конфіскація поміщицької землі й наділення нею селян.

Якщо конфіскація землі проводилася неухильно, то передача її селянам здійснювалася не завжди послідовно. Взявши загалом за зразок досвід РСФСР, партійно-радянське керівництво України ре­алізувало стратегічний курс з дещо іншими пропорціями.

Так, в радянській Росії триваючий процес зрівняльного поділу до грудня 1919 р. охопив 86% розподільного фонду, або близько 20 млн. дес. (із 24,3)². А в Україні в 1919 р. з 14 млн. 137 тис. 155 дес. землі, що підлягала зрівняльному поділові, було розподілено тільки 5 млн. 455,9 тис. дес., тобто трохи більше як 35,4% землі. Причому в цей період 14% маєтків поміщиків були піддані конфіскації й розпо­ділові вперше¹, а також конфісковано 500 тис. дес. надлишків за­можного селянства².

Центр уваги переміщався на організацію колективного обробіт­ку землі, на створення радгоспів. З цією метою значна частина кон­фіскованої землі не йшла на зрівняльний розподіл серед селянства, а залишалася в розпорядженні державних органів.

Прагнучи якнайшвидше відбудувати цукрову промисловість і налагодити виробництво цукру, уряд України 16 січня 1919 р. опу­блікував декрет, за яким усі цукрові заводи з належними їм земель­ними угіддями оголошувалися націоналізованими. Ці заводи були розташовані в губерніях, де селянство особливо страждало від ма­лоземелля. У постанові Ради народного господарства України, ви­даній на додаток декрету, зазначалося, що всі угіддя (крім селян­ських), на яких протягом хоч одного з останніх п'яти років прово­дився посів цукрових буряків, не підлягали розподілу між селяна­ми. А постанова РНГ про націоналізацію винокурних, спиртоочис­них та дріжджово-винокурних заводів оголошувала землі, де виро­щувалися для зазначених підприємств картопля і зернові, також недоторканним фондом. Таким чином, понад 1 млн. десятин ко­лишніх поміщицьких земель, тобто їх третина виключалася з роз­подільчого фонду³.

Слід при цьому звернути увагу на той факт, що українські до­кументи були фактично скопійовані з декрету Раднаркому РСФРР від 2 травня 1918 р. «Про націоналізацію цукрової промисловості» і механічно перенесені на терени України. Однак, якщо врахувати, що Наддніпрянська (Східна) Україна була центром виробництва цукру колишньої імперії, а посіви цукрових буряків майже в 10 ра­зів перевищували питому вагу посівів у бурякосіючих районах Ро­сії, та ту обставину, що ці площі знаходилися у губерніях, де густо­та населення була найвищою, то фактично тут вільної землі майже не залишалося і розподіляти між безземельними і малоземельними селянами було дуже мало що⁴.

Прийняті декрети і постанови в земельному питанні й, у першу чергу, декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землероб­ства» виходили з віддаленої перспективи переходу селянства до со­ціалізму шляхом створення великих колективних господарств. У зв'язку з цим конфісковані землі пропонувалося використовувати насамперед для громадського, колективного землеробства і лише потім - для потреб одноосібних землекористувачів.

У радянських документах зазначалося, що «для остаточного знищення експлуатації людини людиною, для організації сільсько­го господарства на засадах соціалізму ...радянські господарства, комуни та інші види товариського землекористування є найкращи­ми засобами для досягнення вказаних цілей, тому усі види одноо­сібного землекористування є тимчасовими і відживаючими»¹.

Комуністи України у розв'язанні багатьох нагальних питань на­магалися використовувати приклад РСФРР, де шляхом соціалістич­них перетворень було пройдено чималу відстань. Однак сліпе копі­ювання сусіднього досвіду без врахування власної специфіки несло в собі загрозливі моменти. Так, в радянській Росії переважну части­ну земель було передано селянству ще до літа 1918 р., а під радгоспи та сільгоспартілі відводились порівняно невеликі площі.

На Україні ж передача земель селянству затяглася спочатку зво­ліканнями Центральної Ради, а після часткової реалізації закону про соціалізацію земель, розподілені між селянами поміщицькі во­лодіння гетьманською та окупаційною владою були повернуті ко­лишнім господарям. Переважна більшість селянства до громадсько­го обробітку землі не була підготовлена ні економічно, ні політично. Тим часом в республіці інтенсивно створювалися радгоспи, яким виділялося більше землі, ніж вони могли обробити.

Таким чином, зрівняльному поділу не підлягали не лише землі, що вилучалися для цукрової і винокурної промисловості, а й рад­госпні, а також ті, що їх мали передати комунам і артілям. Це ви­кликало невдоволення серед селян України. Політичне становище на селі загострювалося ще й тим, що траплялися випадки примусо­вого створення комун.

Не зразу було усвідомлено, що для впровадження нових форм господарювання не було (бо на той час і бути не могло) підготовле­них кадрів. З цього приводу В. Ленін справедливо зауважував, що «маса товаришів, які кинулися на влаштування комун, ішли в зем­леробство, в сільське господарство з недостатніми знаннями госпо­дарських умов селянського життя. Тому тут треба було усунути ве­личезну кількість помилок, наслідків поспішних кроків, неправиль­ного підходу до справи»².

Пізніше, у виступі на Х з'їзді РКП(б) з приводу заміни продо­вольчої розверстки натуральним податком, він підкреслив, що се­ред комуністів було немало фантазерів-мрійників, котрі гадали ні­бито можливо протягом трьох років переробити «економічну базу, економічні корені дрібного землеволодіння». Практика показала ве­личезну роль дослідів і починань у цій справі, та водночас вони мали й негативні наслідки, оскільки «люди, сповнені найкращими намірами й бажаннями, йшли на село влаштовувати комуни, колек­тиви, не вміючи господарювати, тому що колективного досвіду у них не було», а це викликало тільки кепкування та озлоблення се­лянських мас¹.

Поряд із тими, хто щиро помилявся, зазначав він, до комуністів примазалися кар'єристи, авантюристи, котрі, аби вислужитися, зло­вживають своєю владою, «пускають на місцях у хід примушуван­ня». Такі дії призводять до того, що селяни говорять: «Хай живе Радянська влада, але геть комунію»².

Головним глашатаєм перегинів у земельній політиці виявився нарком земельних справ В. Мещеряков. Дотримуючись спочатку поміркованої позиції (скажімо, на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад), він поступово захоплювався ідеями форсованого будівництва ра­дянських господарств і комун.

Так, подаючи 19 травня 1919 р. на розгляд ЦВК рад робітничих і солдатських депутатів проект положення про соціалістичний зем­леустрій, В. Мещеряков у виступі підкреслив, що в Україні немає сенсу повторювати увесь шлях радянської Росії з кінця 1917 р. до кінця 1918 р. Тому тут із самого початку частина землі була пущена у зрівняльний поділ, а частина залишена для радянських госпо­дарств, що мало створити можливість забезпечити хлібом міське населення, Червону армію та голодну Північ. Така політика, зазна­чив нарком, диктувалася необхідністю «будь-що мати свій хліб, тобто хліб, котрий не довелося б вибивати всілякими шляхами із селянства». Зупинившись на питанні про комуни, він запевнив чле­нів ЦВК, що в Україні їх організація не викликає заперечень і «про­тиборства» селянських мас, немає злісної агітації проти комун та їх примусової організації³. Насправді ж В. Мещеряков «коригував» справжнє становище, малював райдужну картину «готовності» українського селянства до колективного руху, приховував факти примусового створення комун, виділення значних площ для радян­ських господарств, резервування за державою великого фонду для організації громадського обробітку землі й, у кінцевому підсумку, невдоволення селян земельною політикою.

Враховуючи віками сформоване стійке упереджене ставлення до великого господарства, антирадянські настрої мас намагалися підігрівати політичні суперечки більшовиків, передусім есери, ліві есери. То ж не дивно, що процес створення колективних господарств загалом розвивався дещо мляво. В історіографії наводяться різні дані щодо кількості радгоспів України в 1919 р. - 1185¹, 1256², 1685³. Однак на найбільшу довіру, гадається, заслуговують підрахунки І. Хміля, який заново перевірив усі наявні в літературі відомості і співвідніс їх з фронтально опрацьованими архівними документа- ми⁴. Підсумкова цифра виявилася такою: 1350 радгоспів, у розпо­рядженні яких було 1 млн. 209 тис. 410 десятин землі⁵.

Подібну копітку роботу історик здійснив і щодо артілей і комун. Тут різнобій даних виявився ще більшим - 256, понад 500⁶, 720⁸ і 900⁷.

І. Хміль обґрунтував цифри: 835 об'єднань (комун, артілей, то­вариств спільної обробки землі тощо), з яких 580 були офіційно за­реєстровані, інші ж не встигли цього зробити до наступу денікін- ських військ¹. При цьому дослідник уважає, що виявлені ним архів­ні дані можна поширити на загальну кількість комун 1919 р. і тоді можна вважати що біля 80% з них було створено із застосуванням того чи іншого примусу².

Поступове усвідомлення партійно-радянським керівництвом республіки помилковості обраної лінії поведінки (цьому сприяла й критика з центру) привели до коригування політики в земельному питанні. Зокрема, 11 квітня 1919 р. ЦК КП(б)У розіслав усім пові­товим і волосним партійним комітетам директиву: «Всяке об'єд­нання селян у комуни може відбутися тільки на цілком вільних під­ставах, цілком добровільно і лише в тих випадках, коли селяни в інтересах ведення свого господарства вважатимуть за вигідніше об'єднання в комуни»³. Директива вимагала суворо додержуватися принципу добровільності, а тих, хто порушує його, - притягати до суворої відповідальності.