11

2. Суб'єкти ринку фінансових послуг.

1. Суб'єкти ринку фінансових послуг та їх класифікація.................................................1

2. Юридичні особи усіх форм власності як суб'єкти ринку фінансових послуг...........1

3. Функції суб'єктів (учасників) ринку фінансових послуг..............................................6

4. Система взаємодії суб'єктів ринку цінних паперів........................................................8

1. Суб'єкти ринку фінансових послуг та їх класифікація

На ринках діють суб'єкти ринку (продавці, посередники, покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів інструментів ринку. Характер (тактика) поведінки суб'єкта на ринку залежить від мети, яку він поставив перед собою (стратегія).

Суб'єктами ринку фінансових послуг є:

• фізичні особи;

• юридичні особи;

• фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дозволяє задовольнити вимоги клієнтів, та мати нор­му прибутку, середню для цього виду діяльності.

Суб'єктами ринку фінансових послуг можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб'єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм власності.

Суб'єкти ринку фінансових послуг класифікуються за формою та функціями.

За формою:

• господарюючі суб'єкти;

• домашні господарства;

• держава;

• місцеві органи влади.

За функціями:

• емітенти;

• інвестори;

• інституційні інвестори;

• фінансові посередники.

2. Юридичні особи усіх форм власності як суб'єкти ринку фінансових послуг

Світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання, які водночас є господарськими суб'єктами. Зокрема, йдеться про такі організаційно-господарські форми, як:

• індивідуально-трудова діяльність;

• державні підприємства;

• кооперативи;

• орендні підприємства;

• фермерські господарства;

• колективні господарства;

• акціонерні товариства;

• малі підприємства;

• корпорації;

• об'єднання;

• господарські товариства;

• асоціації;

• консорціуми;

• спільні (змішані) підприємства.

Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне володіння; товариства; корпорації.

Узагальнюючим для всіх цих форм с поняття фірми, тоб­то всі вони є юридичними особами, суб'єктами як ринкової еко­номіки, так і учасниками ринку фінансових послуг.

Домогосподарство як суб'єкт фінансового ринку

Домогосподарство - це економічна одиниця, що скла­дається з одного та більше осіб, які ведуть спільне господар­ство, що забезпечує економіку факторами виробництва і викори­стовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання то­варів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх май­бутніх потреб.

Домогосподарству належить надзвичайно важлива роль у системі ринку фінансових послуг. Воно є одним із його суб'єктів, тому що частина доходу, що не використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється на заощад­ження і може, за наявності відповідного фінансового механізму, стати потужним джерелом економічного зростання країни.

Сфера фінансів домашніх господарств є складовою части­ною фінансової системи країни. Це грошові фонди, що форму­ються у жителів країни з доходів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів діяльності. Основною метою фінансів цієї сфери є формування дохідної частини загальносімейних бюджетів (бюджетів окремих громадян) і викорис­тання цих доходів на цілі поточного споживання і накопичення.

Заощадження населення - це та частина доходу сімейних господарств, що не йде на купівлю товарів і послуг, а також на сплату податків. При цьому кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані громадянами в різні види дохідних фінансових інструментів, об'єкти тезаврації тощо.

Сфера фінансів домашніх господарств забезпечує надход­ження грошових коштів у загальнодержавний і регіональні (місцеві) бюджети у формі податків, зборів та інших обов'язко­вих платежів, а також інвестиції в різні цінні папери (інші фінан­сові активи), емітовані різними державними органами та окреми­ми підприємствами.

Можна констатувати, що Домогосподарство виконує в економіці три основні функції:

• споживання;

• постачання факторів виробництва;

• заощадження.

Найбільш розповсюдженою формою заощаджень є вико­ристання частини доходу для створення накопичень у вигляді готівкових грошей чи вкладів в ощадних банках або для придбання цінних паперів.

У США економісти-професіонали вважають, що виплата сімейними господарствами боргів також належать до процесу на­копичення, оскільки гроші, що виплачуються при погашенні бор­гу, не йдуть як на споживання, так і на сплату податків.

Слід відмітити, що не всі домашні господарства відносять­ся до категорії заощаджуючих. Наприклад, молоді сім'ї витрача­ють набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і послуги, такі, наприклад, як житло і освіта. Ці покупки здійснюються за рахунок позик. Люди похилого віку, перебуваю­чи на пенсії, теж схильні витрачати більше коштів, але за рахунок вилучення засобів, накопичених у результаті здійснених у мину­лому заощаджень. Однак від'ємна величина заощаджень сімей­них господарств такого типу перекривається позитивною величиною заощаджень сімейних господарств, що складаються із осіб з високими доходами і стабільною кар'єрою.

Якщо домашні господарства в середньому втрачають протягом року менше, ніж заробляють, то підприємства і фірми в середньому щорічно витрачають трохи більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Це відбувається внаслідок того, що підприємства, крім плати за ресурси, повинні здійснювати й інвестиції (в основ­ний капітал та у товарно-матеріальні запаси).

Держава як суб'єкт фінансового ринку

Державний сектор пов'язаний з усією економічною систе­мою наступними трьома елементами: через податки, державні за­купки і, нарешті, через позики. Останній спосіб зв'язку держави в особі уряду з усією економічною системою - державні позики, що здійснюються на фінансових ринках.

Державні витрати не завжди співпадають (точніше - ніко­ли) із податковими надходженнями. Бюджетний дефіцит, що ви­никає, покривається за рахунок позик, які здійснюються на фінансових ринках. Ці позики здійснюються шляхом продажу уря­дових облігацій та інших цінних паперів як фінансовім посередни­кам, так і безпосередньо домашнім господарствам. Якщо у держа­ви виникає надлишок фінансових ресурсів, то уряд стає "чистим" постачальником грошових коштів на фінансові ринки.

Вплив держави на процес кругообігу фінансових активів на фінансовому ринку позначається через таке джерело, як фіскальна політика. Від ступеня досконалості податкової систе­ми великою мірою залежить ефективність заходів щодо виходу економіки із системної кризи. Коли економіка знаходиться в депресивному стані, фіскальна політика держави повинна бути спрямована на зниження податкового тиску.

Збільшуючи прямі податки, уряд може збільшити і об'єм грошових коштів, що вилучаються з домашніх господарств. До­машні господарства, в свого чергу, в цій ситуації змушені урізати або заощадження, або витрати на споживання. У будь-якому ви­падку результатам буде зменшення національного продукту. Це мо­же статися як безпосередньо, тобто через скорочення доходів, що отримують фірми від продажу споживчих товарів, так і опосередковано, з огляду на зменшення об'ємів заощаджень, а це означає, і об'ємів інвестиційних засобів, які фірми можуть витратити на придбання капітальних благ. Зниження прямих податків стимулює як ріст заощаджень, гак і ріст споживання, позитивно впли­ваючи на ріст національного продукту.

Згідно зі світовим досвідом, удосконалення податкової системи потребує дотримання таких принципових умов: незважаючи на переваги використання непрямих податків у перехідний період, у перспективі основу по­даткової системи повинні становити прямі податки, за яких об'єктом оподаткування є дохід юридичної та фізичної особи, зем­ля, майно і капітал; непрямі податки слід використовувати лише у формі акцизів (з метою обмеження споживання окремих видів то­варів, невиправдано високих доходів виробника-монополіста, а та­кож для оподаткування предметів розкошу) та невеликого (за став­кою 10-12%) податку на додану вартість; обґрунтовано дифе­ренціювати ставки податків, враховуючи об'єктивні особливості й умови надходження доходів; ліквідувати надмірну кількість подат­кових пільг, які сприяють перерозподілу доходів, інформують вартісні показники в економіці і знижують конкурентоспро­можність товаровиробників (пільги можна надавати па певний сірок із умовою, що кошти використовуватимуться на визначені державою цілі); система податків повинна бути прогнозованою і сталою; розрахунок податків простим і зрозумілим, сума податків відносно доходів поміркованою, що забезпечить певні стимули для розвиту підприємства та повноцінне включення його в ме­ханізм національного фінансового ринку; суворо додержуватися системи розмежування податків за бюджетами різних рівнів.

Як показує світовий досвід, зниження ставок податків сприяє пожвавленню підприємницької активності на фінансовому ринку і в підсумку не зменшує, а, навпаки, збільшує податкові надходження до бюджету. Кроком у напрямі стимулювання роз­витку фінансового ринку повинно стати звільнення від оподатку­вання (часткове або повне) доходів від інвестицій, зокрема, у цінні папери виробничих підприємств. Крім того, режим пільгового оподаткування і сприяння притоку іноземних інвестицій доцільно встановити і для самих підприємств, що стали точками зростання.

При стимулюванні розвитку інфраструктури ринку неру­хомості центральні органи влади та органи місцевого самовряду­вання повинні керуватись наступними положеннями: податки на операції з нерухомістю поповнюють дохідну частину місцевих бю­джетів; деякі фінансові установи страхують як саме нерухоме май­но, так і операції з ним (тобто розвиток ринку нерухомості корелюється з розвитком страхового ринку); державні органи контро­лю матимуть можливість відслідковувати великі суми "тіньового" капіталу в регіонах, що активно "відмивається" на нині діючому (так званому) ринку нерухомості; під заставу нерухомого майна банки надають кредити (так звана іпотека, що широко розповсю­джена в країнах з ринковою економікою); вкладення коштів у не­рухоме майно є одним із фінансових інструментів, який має свою дохідність і може приваблювати (враховуючи недовіру до інших ринкових інститутів) як юридичних, так і фізичних осіб.

Розглянемо ще декілька аспектів впливу регуляторної функції держави, що впливає на фінансовий ринок і діяльність суб'єктів економіки. При інфляційних тенденціях в економіці облікова ставка (рефінансування) збільшується. У такому випад­ку кредит, який отримують комерційні банки, стає дорогим. Це викликає збільшення вартості кредиту, який комерційні банки надають суб'єктам економічних відносин. У результаті відбу­вається зниження залучених інвестиційних ресурсів. Дані обста­вини гальмують збільшення об'ємів виробництва, зменшуючи, таким чином, інфляційні тенденції в економіці. У випадку еко­номічного застою ставка рефінансування знижується. Кредит стає більш дешевим, що викликає збільшення попиту на нього. При цьому збільшується обсяг інвестиційних засобів, що забезпе­чує розширення виробництва. При інфляції НБУ збільшує норми резервування. У такому випадку зв'язуються грошові кошти ко­мерційних банків. Обсяг грошової маси стає меншим, її інфляційний тиск знижується. Коли в економіці спостерігається зниження обсягів виробництва, НБУ зменшує норми резервуван­ня. Грошові засоби вивільняються, що призводить до росту інфляції, розвитку виробництва і збільшення зайнятості.

Місцеве та регіональне самоврядування як суб'єкт фінансового ринку

Фактори та умови формування ринку муніципальних (ре­гіональних) цінних паперів як інструменту врегулювання міжбюджетних відносин у країні.

Рефінансування бюджетів місцевих адміністрацій за допо­могою випуску боргових зобов'язань вже близько ста років є нормою фіскальної політики будь-якої країни з розвиненою рин­ковою економікою. У деяких країнах за допомогою ринку цінних паперів вдається повністю обслуговувати бюджетний дефіцит. Сучасна Україна, в якій ринкові відносини тільки формуються, намагається відродити досить розвинений колись спосіб мобілізації фінансових ресурсів. Згідно з чинним законодавством Ук­раїни рішення про випуск облігацій приймається органами місце­вого самоврядування.

Можливість одержати значні додаткові фінансові ресурси для розвитку інфраструктури регіонів через випуск облігацій обу­мовлює, згідно зі світовим досвідом, високі темпи розвитку ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів, суб'єктами якого, перш за все, виступають місцеві (регіональні) органи влади.

Світова практика свідчить, що випуск цінних паперів, за­безпечених доходами за інвестиційними проектами, - досить по­ширений механізм залучення необхідних грошових коштів у інфраструктуру регіонів: інституційну, інформаційну, законодав­чу, соціальну, ділову, управлінську.

Муніципальні позики є одним із важливих інструментів фі­нансування критичних суспільних потреб, таких, як розвиток си­стем електро-, водопостачання та каналізації, будівництва жит­ла, розвиток транспортних мереж, будівництво об'єктів освіти, охорони здоров'я тощо. Перерозподіл боргових зобов'язань між різними рівнями управління дозволяє реалізувати регіональні програми, підвищує фінансові можливості місцевого самовряду­вання та знижує тиск на загальнодержавний бюджет.

Привабливі риси облігаційної форми муніципального за­позичення:

- зниження вартості запозичень (емісія облігацій дозволяє знижувати відсоткові ставки за запозиченими ресурсами, мобілізуючи на внутрішньому фінансовому ринку вільні кошти нерезидентів, фізичних осіб і небанківських установ для покрит­тя дефіцитів і тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, фінансування сезонних робіт. Широке коло інвесторів забезпечує можливість запозичення на більш привабливих умовах порівня­но із залученням на ці цілі прямих кредитів комерційних банків);

- відсутність негативних перерозподільчих ефектів (на відміну від використання для фінансування бюджетних розрахун­ків банківських векселів, випуск облігацій дає можливість уник­нути негативного впливу ефекту перерозподілу, у результаті яко­го профінансовані за допомогою векселів за номіналом підприємства й організації бюджетної сфери з метою отримання "живих" грошей змушені продавати їх із 15-40% дисконтом кінцевим інвесторам, що негайно погашають векселі за номіна­лом шляхом сплати податків або пред'являють їх до погашення за номіналом після закінчення строку обігу);

- фінансування виробничих проектів (велика надійність і ліквідність муніципальних облігацій дозволяє зробити їх опти­мальним інструментом залучення інвестицій у виробництво. Емісія конвертованих муніципальних облігацій, призначених для фінансування конкретних виробничих проектів, дозволяє забезпечити страхування прямих іноземних інвестицій);

- удосконалення інфраструктури регіональних фінансових ринків (успішне проведення позик відіграє важливу роль у поліп­шенні інвестиційного клімату в регіоні, створює потужний імпульс для розвитку інфраструктури регіональних фондових ринків);

- сприяння міжрегіональному руху капіталів;

- сприяння трансформації заощаджень населення в інвес­тиції (емісія муніципальних облігацій дозволяє вирішити пробле­му трансформації заощаджень населення в інвестиції).

Структура та обсяги випуску муніципальних позик зале­жать від грошової та фінансової ситуації, а також від загального соціально-економічного стану країни. Світовий досвід показує, що відсутність інформаційної відкритості ринку муніципальних облігацій суттєво стримує його якісний розвиток.

Серед вад формування вітчизняного ринку муніципальних облігацій: неможливість для учасників ринку централізованого доступу до проспектів емісії муніципальних облігацій; не доступ­ність для учасників ринку інформації про кількісні результати проведення емісії муніципальних цінних паперів; нестача науко­вих досліджень, присвячених проблемам розвитку і функціонува­ння ринку муніципальних цінних паперів в Україні і за кордоном. Спроба будь-що отримати кошти призводить часом до грубих порушень, ставить під загрозу фінансову безпеку окремих регіонів і держави в цілому. Так, розповсюдження муніципальних позик, побудованих за принципом ОВДП, веде, насамкінець, до будівництва фінансових пірамід з добре відомими наслідками. Світова практика показує, що єдино виправданим може бути ви­користання засобів позики тільки у виробничих проектах, що ма­тимуть конкретну економічну віддачу і відіграватимуть важливу роль у соціально-економічному розвитку регіону.

Інститути інфраструктури ринку фінансових послуг як суб'єкти ринку фінансових послуг

Поняття ринкової інфраструктури та інфраструктури ринку фінансових послуг. Фінансово-економічний механізм ринку фінан­сових послуг передбачає наявність об'єкта управління - інфра­структури ринку фінансових послуг. Перехідний характер української економіки зумовлює необхідність формування розвиненої ринко­вої інфраструктури, яка забезпечуватиме нормальне функціонування економіки країни. Ринкова економіка це товарно-грошова економіка. За­безпечення просування товарно-грошових потоків здійснюють відповідні інститути загального та спеціального призначення. Во­ни утворюють інституційний елемент ринкової інфраструктури.

Відомо, що фінансові ринки складаються з великої кіль­кості різноманітних "каналів", за якими грошові кошти "переті­кають" від власників заощаджень до позичальників. Ці канали можна поділити на дві основні групи. До першої належать так звані канали прямого фінансування, тобто канали, за якими гро­шові кошти переміщуються безпосередньо від власників заощад­жень до позичальників. Друга група - це канали непрямої о фі­нансування. При непрямому фінансуванні грошові кошти, то пе­ремішуються від домашніх господарств у напрямі фірм, прохо­дять через особливі інститути, до числа яких відносяться, наприк­лад, банки, взаємні фонди, а також страхові компанії; ці органі­зації називаються фінансовими посередниками. Фінансові посеред­ники є водночас інститутами інфраструктури ринку фінансових послуг.

Стан інститутів ринкової інфраструктури неоднорідний як з кількісної, так і з якісної точок зору. Зміст ринкової інфра­структури не може бути зведений до сукупності лише інституціональних елементів.

У сучасній ринковій інфраструктурі прийнято виділяти ін­формаційний елемент. Це інформаційні мережі та потоки, асоціації чи добровільні об'єднання, що представляють інтереси інших інститутів "знизу" (наприклад, Асоціація українських банків). А та­кож інститути, що забезпечують зворотний зв'язок між суб'єктами ринкових відносин (наприклад, засоби масової інформації).

Під законодавчим елементом інфраструктури розуміють відповідну частину господарського законодавства, що регламен­тує як діяльність інститутів ринкової інфраструктури, так і по­ведінку суб'єктів ринкових відносин. Власне, він задає "правила гри" в ринковій економіці.

Соціальний елемент відображає рівень ринкового мислен­ня (менталітет) населення і його готовність дотримуватись пра­вил і закономірностей функціонування ринку. Саме ці елементи визначають цілісність і завершеність як ринкової інфраструктури в цілому, так і окремих її елементів.

У сучасних умовах до інститутів інфраструктури фінансо­вого ринку включають наступні структурні утворення: фондові та валютні біржі, комерційні банки, брокерські компанії, інвести­ційних дилерів та андеррайтерів, системи міжбіржових і міжброкерських (міждилерських) зв'язків, інвестиційні компанії та фонди, трастові компанії та інвестиційні фонди, фінансово-промис­лові групи або фінансові холдингові компанії, фінансові будинки або фінансові супермаркети, страхові компанії, пенсійні фонди, національну депозитарну систему, реєстраторів цінних паперів, інформаційно-консультативні центри, розрахунково-клірингові установи та інші кредитно-фінансові й інвестиційні інститути.