1.3. Основні завдання розвитку виробничого потенціалу України

Серед основних завдань розвитку виробничого потенціалу – створення сприятливих умов для розвитку науки, заохочення проведення інноваційної діяльності, сприяння технологічній модернізації та інвестиційній привабливості, забезпечення зростання обсягів виробництва та конкурентоспроможності промислового комплексу. Стратегічний розвиток виробничого потенціалу підприємства трактується як здатність до зростання його фактичних можливостей через використання внутрішніх резервів та переваг зовнішнього середовища нівелюючи вплив слабких сторін та зовнішніх загроз. Концепція розвитку України передбачає пошук нових факторів і резервів економічного зростання, якщо раніше економіка розвивалася за рахунок поширеного залучення у виробництво нових ресурсів, то тепер вирішення багатьох складних економічних проблем стає можливим тільки на основі підвищення ефективності використання усього того, що складає господарський потенціал країни. Категорія «господарського потенціалу» має основоположне значення для дослідження та прогнозування ефективних напрямків та обсягів виробництва продукції різних галузей. Особливе місце в господарському потенціалі країни займає потенціал окремого підприємства.

Існують різні види потенціалу підприємства та різні підходи щодо визначення їхньої сутності. Зокрема, вагоме місце належить виробничому потенціалу.

Виробничий потенціал підприємства є складною системою. Виробничий потенціал як показник ресурсного потенціалу відіграє велику інформативну роль. За допомогою комплексних показників усуваються суперечності, що виникають під час оцінювання рівноприскореного або різноспрямованого руху складових його елементів. Співвіднесення величини потенціалу з кінцевими результатами функціонування дає комплексне знання про ступінь використання виробничих ресурсів і резерви  підвищення ефективності виробництва. За наявності зазначених даних з’являється можливість більш об’єктивно визначати напрями структури потенціалу й шляхи його подальшого нарощування.

Для стимулювання інноваційного розвитку виробничого потенціалу промислових підприємств необхідні: мотивація працівників до інноваційної діяльності, зменшення міграції вчених; законодавчі зміни у галузі інноваційної діяльності щодо пільг і стимулів (зниження податків для підприємств, які розвиваються; удосконалення амортизаційної політики); розширення джерел фінансування; тісна співпраця з іноземними підприємствами, обмін досвідом; активізація діяльності технопарків шляхом державної підтримки; розширення практики надання інноваційним підприємствам середньострокових кредитів зі зниження процентної ставки [1, с. 114].

Підприємства легкої промисловості постійно забезпечують істотний рівень виробництва ВВП та працевлаштування населення. На початку 90-х років галузь мала 25 підгалузей і понад 700 тис. робочих місць. У 1990 р. населення України майже повністю забезпечувалось продукцією цієї  галузі за рахунок власного виробництва. Але, нажаль на протязі 20 років розвиток вітчизняної легкої промисловості приділялось небагато уваги. У результаті за роки незалежності частка легкої промисловості в загальному обсязі промислового виробництва знизилася майже в 14 разів: з 10,8% в 1990 році до 0,8% в 2010 р. В галузі втрачено більше 600 тис. робочих місць.

Аналіз статистичних даних дає можливість простежити певні тенденції розвитку діяльності підприємств легкої промисловості за останні роки. Динаміка темпів розвитку легкої промисловості у 2001-2010 рр. (табл. 1), відображає процеси нестабільності у діяльності галузі.

Таблиця 1.

Темпи розвитку легкої промисловості,  у % [2]

Показники:	2001	2003	2005	2006	2007	2008	2009	2010
Легка промисловість, в т.ч:	113,8	104,0	100,3	98,1	97,4	89,4	74,2	108,9
Текстильне виробництво; виробництво одягу, хутра та виробів з хутра	114,7	102,9	102,6	95,2	97,0	88,2	72,0	109,5
Текстильне виробництво	111,5	108,6	108,7	97,8	112,4	92,1	72,6	109,8
Виробництво одягу, виробництво хутра та виробів з хутра	116,3	101,0	100,2	94,1	89,7	85,8	71,6	103,2
Виробництво шкіри, виробів зі шкіри, взуття	110,3	107,5	91,9	110,3	99,4	95,8	84,1	106,6

Розглядаючи показники роботи легкої промисловості України в цілому, слід зазначити, що за офіційними даними Держкомстату України [2, с.109], протягом 2001-2010 років легка промисловість працювала знижуючи темпи виробництва, але данні за останній 2010 рік дають надію на зцілення галузі.

У 2011 році обсяги виробництва легкої промисловості основних видів продукції становлять 116,5 % за даними Держкомстату.

В тому числі за основними видами економічної діяльності: текстильне виробництво – 121,3%, виробництво одягу, хутра та виробів з нього – 116%, виробництво шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів – 110,6%

У розрізі підгалузей легкої промисловості у січні-травні 2011 року, як і минулого року, тренд найбільшого зростання виробництва був притаманний підприємствам текстильної і трикотажної галузей промисловості [2].

 

Продукція підприємств легкої промисловості характеризуються великою часткою вартості матеріалів в собівартості продукції, швидким обігом капіталу та має велику економічну ефективність в зв’язку з використанням сировини та напівфабрикатів вітчизняного виробництва. В зв’язку з відносно невеликими фінансовими витратами на впровадження інновацій в виробництво, легка промисловість є дуже привабливою для інноваційного розвитку.

Протягом аналізованого періоду частка підприємств, які здійснювали певні види інновацій, збільшилась в порівнянні з кризовим 2008 роком й у 2010 році склала 9,8% від загальної кількості підприємств легкої промисловості. У текстильній галузі та секторі виробництва шкіри та шкіряного взуття за цей період також спостерігається зростання частки інноваційно активних підприємств

Одним з найбільш важливих показників, що характеризують інноваційну сферу країни, є частка інноваційно-активних підприємств, тобто питома вага підприємств, що активно проводять інноваційну діяльність.

Наведені дані у таблиці 3 свідчать про недостатній рівень інноваційної активності підприємств України, так, у 2011 році лише 16,2% підприємств займалися інноваційною діяльністю.

 

Таблиця 3.

Динаміка інноваційно активних підприємств України у 2000-2011 рр. [4]

Роки	Питома вага підприємств, що займалися інноваціями	Загальна сума витрат
2000	18,0	1760,1
2001	16,5	1979,4
2002	18,0	3018,3
2003	15,1	3059,8
2004	13,7	4534,6
2005	11,9	5751,6
2006	11,2	6160,0
2007	14,2	10850,9
2008	13,0	11994,2
2009	12,8	7949,9
2010	13,8	8045,5
2011	16,2	14333,9

 

Питома вага підприємств, що впроваджували інновації, коливається від 10 до 15%, у порівнянні з закордонними підприємствами це дуже низький показник. У 2011 році лише 897 видів техніки було освоєно на виробництві, частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі становила 3,8% [4].

Зменшення інноваційної активності спричинено браком у підприємств власних коштів, а також великою вартістю кредитних ресурсів.

Формування національної інноваційної моделі розвитку виробничого потенціалу промислових підприємств насамперед передбачає:

1) удосконалення управління інноваціями і приведення його до рівня, порівнянного з міжнародним;

2) розвиток механізмів, що адаптують до українських економічних умов світовий досвід організації і фінансування високоризикових  інноваційних проектів (лізинг, страхування інвестицій, венчурне фінансування та ін.);

3) налагодження мережі інформаційних послуг, інжинірингу, стандартизації та сертифікації технологічних процесів;

4) протекціонізм інновацій через механізми митних тарифів, податків, кредитів, страхування, тендерів на закупівлю техніки і технологій для державних потреб.

Переорієнтація економіки на сталий розвиток та вихід з кризового стану можливі лише за умови широкомасштабної реалізації інноваційних проектів.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про інноваційну діяльність», джерелами фінансування інноваційної діяльності є: кошти Державного бюджету України; кошти місцевих бюджетів; власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб’єктів інноваційної діяльності; кошти будь-яких фізичних і юридичних осіб; інші джерела, не заборонені законодавством України [5].

Доцільно відмітити, що на нинішній момент на більшості промислових підприємств спостерігається недозавантаження виробничих потужностей, а отже, в основному недовикористання  їхнього виробничого потенціалу.

Виробничий потенціал характеризує виробничі можливості підприємства як основної виробничо-господарської ланки економіки. Матеріальну основу виробничого потенціалу підприємства складають фактори виробництва, такі як робоча сила, засоби праці і предмети праці [6,с.60].

Проблематичним залишається питання відносно того, що майже 90% промислових підприємств не мають сучасного високотехнологічного та наукового забезпечення; зменшується кількість наукових організацій, які займаються технічним розвитком, а також організацій конструкторського та заводського секторів; зменшується чисельність високоспеціалізованих фахівців науково-технічної сфери. На жаль, українська інноваційна сфера залишається не досить привабливою як для вітчизняних, так і для іноземних інвесторів. Це пов’язане з недосконалістю нормативно-правової бази та часовою тривалістю окупності інвестицій [7, с.155].

 

РОЗДІЛ 2

МЕТОДИ ТА МОДЕЛІ ОЦІНЮВАННЯ ВИРОБНИЧОГО ПОТЕНЦІАЛУ