Учення про катарсис. Найвідоміші теорії тлумачення катарсису.

Очищення почуттів через співчуття і страх в трагедії — катарсис. Це мета трагедії.

Трагедія має бути заплутана і містити події, які викликають співчуття. Співчуття викликає подія, коли страждають невинно, страх — коли страждають люди, схожі з нами за положенням. Тому для трагедії обирають долі тих, кому доводилось терпіти або здійснювати страшні злочини волею долі. Арістотель говорить, що коли ворог шкодить ворогу, то це просто страждання, а от коли брат вбиває брата — тут вже джерело трагічного конфлікту.

О. Лосєв стверджує, що ні в самого Арістотеля «катарсис» в суто естетичному смислі ніде не пояснюється, і ним взагалі не користується вся антична література. Цього катарсису немає ні в Горація, ні в Цицерона.

Зустрічається тільки в пізній античності у неоплатоників Ямвліха і Прокла, згідно з якими Арістотель вжив цей термін тільки на противагу Платону, який не вбачав у трагедії нічого позитивного.

Знамените місце з «Поетики», де Арістотель говорить, що трагедія «за допомогою співчуття і страху досягає очищення подібних афектів», не вказуючи яких саме афектів, породжує багато різночитань. Звичайне розуміння через переклад родового відмінка атрибутивного говорить про очищення самих почуттів співчуття і страху. Інші в говорять про очищення від страху і співчуття (гіпотеза виникла в 16 столітті, але дійшла і до 19го). Ще говорять про афективне очищення страху і співчуття. Арістотель розмірковував про страх і співчуття в інших творах, зокрема, в «Риториці», але там опис почуттів далекий від того, який потрібний для розуміння трагічного катарсису. У «Поетиці» (за О.Лосєвим) цікаве твердження про те, що співчуття викликають в нас події не дуже далекі від нас, але й не дуже близькі. Далеке занадто абстрактне, а те, що дуже близько до нас і заслуговує на співчуття, викликає в нас жах. Цінне і спостереження Арістотеля, що далеке і страшне може стати близьким і викликати співчуття завдяки силі засобів виразності, наприклад, гри актора. У «Поетиці» так само знаходимо твердження, що «не слід зображати на сцені перехід від щастя до нещастя людей хороших, оскільки це не страшно, і не шкода, а обурливо. «Так само не слід зображувати перехід від нещастя до щастя негідників, оскільки це нетрагічно: тут нема нічого необхідного, ні того, що викликає почуття загальнолюдської співучасті, ні співчуття, ні страху. Не треба так само зображати перехід від щастя до нещастя повних негідників, такий склад подій викликав би почуття загальнолюдської участі, але не співчуття і не страх. Бо співчуття виникає, коли страждають невинно, а страх – коли страждає хтось в однаковому з нами стані. Тому такий випадок не викличе ні співчуття, ні страху. Тому залишається той, хто стоїть між ними. І це той, хто не відрізняючись ні доблестю, ні справедливістю, піддається нещастю не внаслідок своєї порочності чи низькості, а внаслідок якої-небудь помилки, між тим, як раніше він мав славу і щастя, як, наприклад, Едіп, Фієст і знамениті люди з подібних родів». У цих текстах Арістотеля хоч і не уточнене поняття катарсису, описуються два афекти, без яких катарсис неможливий.

Трагічний катарсис залежить від наших моральних оцінок. Коли від щастя до нещастя переходить людина хороша чи якийсь повний негідник, трагедії не виходить, бо в першому випадку ми тільки обурюємось, а в другому бачимо тільки справедливу відплату. Ні там, ні тут немає страху і співчуття. Головне для трагічних афектів — невинність людини, що супроводжується глибоким нещастям через якусь невідому помилку. Звідси йде, що трагічний катарсис, за Арістотелем, має одним зі своїх істотних боків моральну оцінку, а другим — незрозумілу і жахливу випадковість. Подібне міркування Арістотеля вносить в його вчення про катарсис якийсь істотний зміст, але катарсис цим не вичерпується.

Варто зауважити, що співчуття в Арістотеля, взяте саме по собі, не є щось позитивне. Та і взагалі, з античної токи зору, наприклад, до ворога не можна мати співчуття. Тому Арістотель хоч і вводить в катарсис співчуття, тим не менш катарсис має на меті позбавити людину від співчуття, що для Арістотеля так само важливо, як і позбутися від страху.

І при цьому людина відчуває задоволення. Задоволення від трагедії, за Арістотелем, специфічне, страх і співчуття мають бути викликані не сценічними ефектами: «Почуття страху і співчуття може бути викликане театральною обстановкою, може бути і самим сполученням подій, що набагато вище і досягається найкращими поетами. Фабула має бути складена так, щоб той, хто читає про події і не бачить їх, тремтів і співчував від того, що відбувається».

У «Політиці» очищення (у тому числі й музикою) Арістотель ставить в один ряд з вихованням та інтелектуальними розвагами.

О.Лосєв, користуючись сучасними тлумаченнями, пише про катарсис у Арістотеля таке: «у літературі про арістотелевський катарсис був мало використаний об’єктивно-структурний момент. Звичайно, виходячи з традиційного новоєвропейського суб’єктивізму і психологізму, намагались і арістотелевський катарсис розчинити в психологічних переживаннях». Розуміння страху і співчуття може бути не тільки з психологічної точки зору, а й з точки зору структури — як складові елементи структури самої трагедії. У тексті говориться про дію, яка викликає страх і співчуття. Так само «впізнавання» і «перипетія», якщо об’єднуються разом, не викликають страху і співчуття. Тому зрозуміло, що про страх і співчуття Арістотель говорить стосовно структури самої трагедії.

Варто додати, що і pathos (термін, який не можна адекватно передати новими мовами, бо це не пристрасть, не афект, і менше за все пафос) так само має для Арістотеля майже об’єктивно-структурний характер, тобто він характеризує специфічну складову саме трагічного дійства. Страждання — це дія на сцені, болюча дія.

Нарешті, щодо самого терміна «катарсис», то він не характерний для всіх грецьких трагедій, які до нас дійшли, що він не справляє враження чогось надто важливого для Арістотеля і може бути навіть вставкою в «Поетику». Якщо вже надавати якогось важливого значення цьому терміну, то він походить від давніх містерій та релігійних свят, звідки перейшов до піфагорейців.

Оскільки будь-яке мистецтво за Арістотелем засноване на мімесисі, то трагедію він так само розглядає як певного роду мімесис.

Розгадку катарсису О.Лосєв радить шукати в «Метафізиці» Арістотеля. Щодо різних теорій катарсису зауважує: а) одні бачать катарсис в перетворенні вад на благопристойні установки, чим зводять катарсис до морального задоволення чи очищення (найчастіше в цьому контексті згадують Лессінга); б) інші бачать очищення в безпосередньому почутті, чим зводять його до суто гедоністичного переживання; в) треті дослідники порівнюють трагічне очищенням шлунку — розвантаження душі від зайвого баласту. Дж. Тейт пише, що Арістотель вживав слово «катарсис» в медичному значенні, але з відтінком релігійного значення, в якому вживав його теж. На сучасному етапі медичне значення катарсису одне з найбільш популярних (психотерапевтична теорія); г) четверта група дослідників згадує історико-релігійні корені поняття очищення, виводить його з практики містерій і розуміють його в Арістотеля містично. У чистому вигляді подібна теорія абсурдна. Якоюсь мірою катарсис Арістотеля містить містеріальний віддтінок, але більше це лікувальне, тілесно-магічне очищення. Існує літургічно-теологічне тлумачення К.Целля. д) С.Бучер вважає, що арістотелівська теорія катарсис виводиться із загального положення про переважно естетичну мету мистецтва. Хоча Арістотель може мати на увазі і моральний бік. У трагедії страх не є страхом буденної реальності, він заснований на уявній близькості до іншого, тому людина стає вищою над самою собою, одним цілим з трагічним страждальцем і з людством взагалі. Бучер пише, що це повертає на до арістотелівської теорії поезії як зображення всезагального (а не часткового, як історія). Е) Ф.Вілл , американський дослідник, намагається знайти у Арістотеля відповідь на питання про джерело мистецтва. При чому джерело хоче бачити або в дійсному світі, або в якомусь проміжному середовищі між зовнішнім, суспільним і внутрішнім, суб’єктивним світами.