Роль творчої індивідуальності у відображенні життя.

За американським дослідником Ф.Віллом, Арістотель зі своєю невизначеною естетикою художньої творчості стоїть посередині між «недалеким» митцем Платона і цілком трансцендентним творцем Плотіна. Вілл вважає, що Арістотель залишив невирішеним питання, завдяки яким складним переходам дійсність, яку ми переживаємо, переходить в мову і робиться можливою для сприйняття на елементарних рівнях свідомості.

Безумовно, митець Арістотеля не цілком залежний від зовнішнього світу, не і не занурений повністю в свої внутрішні трансцендентні споглядання. Відповіді на питання про митця і мистецтво варто шукати у вченні Арістотеля про космічний лад, його перший двигун, а не в описах особистих переживань того чи іншого митця і внутрішнього світу. Такий психологізм, а тим більше всілякі розмежування між «елементарними» рівнями свідомості античності чуже, вважає О.Лосєв.

Родовий поділ літератури. Арістотель про трагедію.

Розрізняв такі види поезії, залежно від способу наслідування: 1) об’єктивна оповідь (епос); 2) особистий виступ оповідача (лірика) та 3) зображення в дії (драма). Ще один поділ — за типом героя (він найперший у «Поетиці»)6 у мистецтві зображують людей або гірших за нас, або кращих, або таких самих, як ми. (Новітнє осмислення цього поділу знаходимо у Нортропа Фрая в «Анатомії критики»). Поділяв поетів на епічних і ямбічних (дошкульних). Зародження трагедії. Родовід трагедії і комедії виводить від заспівувачів дифірабу (трагедія), фаллічних пісень (комедія). Знаходить зародки і в Гомера – «Іліада», «Одіссея» — трагедія, поема «Маргіт» — комедія. Комедія за Арістотелем — це відтворення гірших людей не в усій їхній ганебності, а в смішному вигляді. Смішне — частина огидного. Помилка чи вада, яка не спричиняє страждань — джерело смішного. Епічна поезія схожа з трагедією зображенням серйозних характерів.

Трагедія — це відтворення серйозного і закінченого, яке має визначений об’єм «прикрашеною мовою», відворення дією, а не оповіддю, де відбувається через страх і співчуття — очищення. Трагедія є наслідування дії. Міф є принципом і душею трагедії, а вже потім йдуть характери.

Трагедія має містити 6 складових: фабула, характери, думки, сценічна постановка, текст, музична композиція. Фабула – це сполучення подій. Характер — це те, на основі чого визначають якість дійових осіб. Думка — це те, завдяки чому мовці висловлюють свою думку.

Трагедія — зображення не людей, а дій і злощасть життя. Найважливіше начало трагедія тому — фабула. Поет має бути більш творцем фабул, ніж метрів.

Арістотель звертає увагу на цілісність трагедії. Частини мають бути в такому порядку, що при випущенні чи перестановці однієї з них, «потрясалося ціле», оскільки те, що відсутністю чи присутністю нічого не пояснює не становить ніякої частини цілого.

Для трагедії філософ радить підбирати фабули, де є якась визначеність, а не сліпа випадковість.

Дія в трагедії може бути проста (без перипетії та впізнавання) або складна.

Перипетія — це зміна до протилежного за ймовірністю чи необхідністю (від щастя до нещастя і навпаки). Впізнавання — це перехід до дружби або ворожнечі тих, хто приречений на щастя або нещастя. Типи впізнавання виділяє такі: 1) за ознаками; 2) вигадані поетом; 3) через згадування; 4) за допомогою розуму і висновків; 5) складне впізнавання (з обманом; 6) те, яке витікає зі збігу самих подій — таке вважав найкращим.

Композиція трагедії за Арістотелем така: пролог (частина перед виступом хору), епізодій (між цілими піснями хору), ексод (ціла частина, за якою немає пісні хору, парод (перше ціле мовлення хору), стасим – пісня хору.

Зав’язка трагедії — від початку до тієї частини, де починається перехід від щастя до нещастя і навпаки. Розв’язка — від переходу до кінця.

Виділяє чотири різновиди трагедії: 1) заплутана; 2) патетична; 3) характерів; 4) фантастична.

Хор має бути не відірваним від дійства, співати не просто вставні пісні, а доповнювати дію як один з акторів. Події повинні бути зрозумілі без пояснень, усе має нести смисл.