«Особливості соціально-виховної роботи з засудженими до позбавлення волі»

1. Вступ.

2. Поняття, форми та методи виховної роботи із засудженими в установах виконання покарань.

3. Особливості соціально-виховної роботи з окремими категоріями засуджених:

3.1. Виховна робота з засудженими жінками.

3.2. Організація виховної роботи із засудженими, які мають психічні відхилення.

4. Висновок.

5. Список використаної літератури.

1. Вступ.

Основною формою кримінального покарання у сучасному світі, як відомо, є позбавлення волі у вигляді тюремного ув'язнення. В умовах ізоляції від суспільства, позбавлення певних прав і свобод, особистість злочинця змінюється, переоцінюються багато звичних для нього цінності. Після повернення засудженого в суспільство, він зобов'язаний, як нам, здається, неухильно виконувати його закони. Однак цього не відбувається. Чому? Адже повсякденні зусилля величезного апарату пенітенціарних установ підпорядковані саме цьому завданню. Незважаючи на всі зусилля, що робляться, у колишнього ув'язненого виникають серйозні проблеми соціальної адаптації. Вирішити їх, на думку вчених-пенітенціарістов, покликана робота, спрямована виховна робота, на ресоціалізацію осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. У системі засобів виправлення і ресоціалізації засуджених, врегульованих кримінально-виконавчим законодавством, важливе місце займає соціально-виховна робота. Така робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

Проблемам виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, заходам впливу на засуджених як на теоретичному, так і практичному рівнях присвятили низку праць такі вітчизняні та зарубіжні вчені: Г. А. Аванесов, Л. В. Багрій- Шахматов, В. А. Бадира, О. І. Бажанов, І. Г. Богатирьов, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, І. І. Карпець, А. В. Кирилюк, В. В. Коваленко, О. Г. Колб, В. О. Корчинський, М. П. Мелентьєв, В. О. Меркулова, О. С. Міхлін, 0. О. Наташев, О. І. Осауленко, О. Л. Ременсон, З. М. Сайфутдінов, 1. А. Сперанський, А. Х. Степанюк, М. О. Стручков, Ю. М. Ткачевський, В. М. Трубников, Б. С. Утевський, С. Я. Фаренюк, С. В. Царюк, І. В. Шмаров та ін.

Зважаючи на актуальність обраної теми, дослідження буде присвячено саме виховній роботі в установах позбавлення волі, а також особливостям проведення соціально-виховної роботи з окремими категоріями осіб засуджених до відбування покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства.

2. Поняття, форми та методи виховної роботи із засудженими в установах виконання покарань.

Стан наукової розробки виправлення та ресоціалізації засуджених має давню історію. Ця проблема вивчалася з позиції кримінального, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології у працях багатьох науковців, однак єдиної точки зору щодо зазначених понять не існує. Одні автори вважають їх синоніми, інші абсолютно різними, не однорядними поняття.  Так, на думку О. І. Зубкова, виправлення і ресоціалізація - це те, що веде до досягнення мети. Іншої думки дотримується В. М. Любченко, який розглядає виправлення і ресоціалізацію як напрямок діяльності співробітників установ виконання покарання, який сприяє вихованню у засуджених соціально адекватних якостей.

Основними заходами, направленими на ре соціалізацію засуджених осіб є проведення виховної роботи в установах відбування покарань. Стаття Кримінально-виконавчого кдексу визначає, що соціально-виховна робота - цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Соціально-виховна робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів[1].

Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на засудженого внести корективи до його соціально-психологічних властивостей, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарань, прищепити повагу до закону[3, с. 245]..

Зокрема, під основними засобами виправними та ресоціалізації О.Г. Колб розуміє закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особистість засуджених, напрями діяльності УВП та останнього, що забезпечують процес позитивних змін і свідоме відновлення особи в соціальному статусі повноправного члена суспільства. Засіб виправлення – це система прийомів, знарядь і форм впливів, зазначених у законі, що застосовується суб’єктами виконання покарань до засуджених для досягнення мети їх виправлення і ресоціалізації [3, с. 248]

Важливо наголосити, що соціально-виховна робота в установах виконання покарань проводиться в особливих умовах - місцях позбавлення волі, тому завдання, форми, принципи й найважливіші питання її організації врегульовані Конституцією України (гл. 6), Кримінально-виконавчим законодавством України (ст. 123-137 КВК) та галузевими нормативними актами. 

У колоніях проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють становленню їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності.

 Соціально-виховна робота із засудженими організовується в індивідуальних, групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і методів.

Правове регулювання виховного впливу включає регламентацію виховної роботи з засудженими, діяльності самодіяльних організацій засуджених до позбавлення волі отримання засудженими, що тримаються в установах виконання покарань, загальної та професійної освіти, застосування до них заходів заохочення та стягнення. Виховна робота є засобом духовного впливу на засудженого, спробою поліпшити його особистість за час відбування покарання шляхом цілеспрямованого виправного випливу, поновлення або прищеплювання засудженим навичок правильної орієнтації в системі духовно-моральних цінностей, психологічної та іншої підготовки до ведення морального, соціально-корисного образу життя після звільнення з місць позбавлення волі. У ст. 6 КВК України виховна робота розглядається у якості одного з основних засобів виправлення і ресоціалізації. Норми, що регулюють виховну роботу (як і деякі інші), носять заохочувальний, стимулюючий характер. Так, у ч. 2 ст. 123 КВК України вказується, що участь засуджених у здійснюваних виховних заходах враховується при визначенні ступеня їхнього виправлення, а також при застосуванні заходів заохочення та стягнення. Таким чином, підкреслюється думка про те, що засуджені добровільно, за власним бажанням приймають участь у здійснюваних заходах. Разом із тим, у тих же виховних цілях закон передбачає можливість проведення таких виховних заходів, у яких участь засудженого є обов'язковою: праця, ранкова фізична зарядка, загальноосвітнє навчання засуджених молодіжного віку, які не мають середньої освіти тощо[1]. Слід відмітити, що такі заходи повинні бути передбачені розпорядком дня для конкретної виправної установи. Відповідно до ч. 4 ст. 123 КВК України, стимулювання право-слухняної поведінки засуджених до позбавлення волі здійснюється за допомогою програм диференційованого виховного впливу[1]. Реалізація цих програм є формою соціально-виховної роботи з засудженими, яка проводиться персоналом органів та установ виконання покарань у взаємодії з державними та громадськими інституціями для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Виховна робота організується адміністрацією виправних установ на основі детальних планів, учбово-педагогічних рекомендацій та інших документів, які розробляються у відповідних структурах кримінально-виконавчої системи, покликаних зробити процес виховного впливу на засуджених комплексним та ефек­тивним. У цих же цілях сприяння у проведенні виховних заходів можуть надавати громадські об'єднання та організації.Начальники відділень соціально-психологічної служби здійснюють індивідуальний облік засуджених, які приймають участь у програмах. Стосовно осіб, які беруть участь у психокорекційних програмах, індивідуальний облік здійснюється також психологами та лікарями-психіатрами. Заступник начальника колонії з со­ціально-виховної та психологічної роботи веде облік засуджених, які приймають участь у програмах, щоквартально організовує розгляд на засіданні методично-виховної ради колонії стан та ефективність реалізації програм. У колоніях реалізуються такі типові програми: «Освіта», «Професія», «Правова просвіта», «Духовне відродження», «Творчість», «Фізкультура і спорт», «Подолання алкогольної та наркотичної залежності», «Підготовка до звільнення». Адміністрація колоній може корегувати зазначені програми з урахуванням виду установ та контингенту засуджених та реалізовувати інші програми, що сприяють становленню засуджених на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно корисної діяльності. Програми розробляються з урахуванням поведінки засуджених, їх соціально-педагогічної занедбаності та враховуючи можливості виховної функції режиму відбування покарання, загальноосвітнього та професійно-технічного навчання, заходів заохочення і стягнення, які застосовуються до осіб, позбавлених волі, самодіяльних організацій засуджених, громадських, благодійних і релігійних організацій, а також залучення засуджених до самовиховання.

Проведене анкетування 180 співробітників виправних колоній мінімального, середнього і максимального рівнів безпеки, які проходять службу на різних посадах, оперуповноважений, інспектор відділу охорони, інспектор відділу нагляду і безпеки, психолог, начальник відділу нагляду і безпеки) показало, що 57,0 % з них найефективнішим засобом виправлення і ресоціалізації засуджених уважають режим; 45,0 % - суспільно корисну працю; 22,0 % - соціально-виховну роботу; 7,0 % - загальноосвітнє і професійно-технічне навчання; 7,0 % - громадський вплив. Поряд із тим значна кількість респондентів уважає за необхідне комплексне застосування усіх перелічених у законі основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених (41,0 %).[6].

Основними завданнями таких програм є: стимулювання правослухняної поведінки засуджених, сприяння формуванню у них здорового способу життя й моральності; організація корисної зайнятості засуджених; розвиток особистого потенціалу засуджених, корисної ініціативи, творчих здібностей та професійних навичок, що сприятиме їх соціальній адаптації після звільнення; формування у засуджених свідомого ставлення до цілей свого виправлення та розуміння ними залежності перспективи дострокового звільнення від відбування покарання від своєї особистої поведінки. Програми реалізовуються на основі принципів педагогіки співробітництва та сприяють формуванню взаємовідносин партнерства між персоналом і засудженими для досягнення мети виправлення й ресоціалізації останніх, дотримання їх законних прав в період відбування покарання[7].