2. Історичні передумови розвитку конституційного процесу в Україні

У часи Київської Русі, Галицько-Волинської та Литовсько-Руської держави організація державної влади в Україні базувалася, як правило, на засадах звичаєвого права.

Однією з найцікавіших пам'яток української правничої думки є “Пакти й кон­ституції законів та вольностей Війська Запорізького”, що з'явилися на світ у Бендерах в середовищі тієї частини українського козацтва, яка пішла за Мазепою і в результаті опинилася у вимушеній еміграції. Цей документ являв собою своєрідний договір між козаками і ново­обраним після смерті Мазепи емігрантським гетьманом Пилипом Орликом щодо бажаного майбутнього державного ладу України. Конституція Пилипа Орлика (так її прийнято скорочено називати) була прийнята публічною ухвалою обох сторін, підтверджена 5 квітня 1710 р. під час виборів підписом, печаткою і відповідною присягою нового гетьмана, а 10 травня 1710 р. ще й санкціонована і підтверджена шведським королем Карлом XII.

Важливою особливістю, яка відрізняла цей акт від традиційних гетьманських статей і робила його подібним до пізніших євро­пейських конституцій, було те, що він укладався не між гетьманом і монархом — протектором української держави, а між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. При всьому тому слово «конституція», вжите у назві акту, ще не мало такого значення, як сьогодні, а отже помилкою буде вважати цей документ конституцією в сучасному розумінні.

Конституція Пилипа Орлика складалася зі вступу і 16 статей. Вступ (преамбула) містив відповідну інтерпретацію історії ук­раїнського народу, яка мала пояснити, чому Україна розриває з ца­рем московським і переходить під шведську протекцію. Зміст ст. 1 зводився до закріплення панівного становища православ'я у май­бутній державі і безпосереднього підпорядкування київської митро­полії константинопольському патріарху. Ст. 2 передбачала непо­рушність законів, привілеїв та кордонів України під протекторатом шведського короля та заходи щодо повернення після війни всіх полонених українців. Ст. З підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством. Ст. 4 і 5 стосувалися повернення козакам їх традиційних територій в Придніпров'ї, привілеїв на ловлю риби тощо. Ст. 6 закріплювала принципи діяльності органів державної влади: гетьман мав вирішувати поточні справи за порадою Гене­ральної старшини, три рази на рік для вирішення найважливіших справ мала збиратися Генеральна Рада у складі Генеральної старшини, полковників зі своїми сотниками та урядниками, Гене­ральних радників (представників від полків) та послів від Низового Війська Запорізького. Ст. 7. передбачала створення Генерального суду. Ст. 8 встановлювала право Генеральної старшини особисто до­повідати гетьманові про стан доручених їм справ. Ст. 9 визначала компетенцію Генеральних і Полкових скарбників. Ст. 10 зобов'язувала гетьмана дбати, щоб на простий народ не покладали надмірних тягарів, вимагала забезпечити вільне обрання на всі державні посади. Ст. 11 проголошувала звільнення від податків і повинностей всіх козацьких сімей і їх господарств. Ст. 12 передбачала проведен­ня після війни ревізії всіх публічних і приватних володінь, перевірки правомірності накладання повинностей або звільнення від них. Ст. 13 підтверджувала права і привілеї Києва та інших міст Ук­раїни. Ст. 14 обіцяла в наступному полегшити підводну повинність, яка визнавалась «найбільш прикрою та тяжкою для народу». Ст. 15 скасовувала окремий загальний податок на утримання «гетьмансь­кої лейб-гвардії» — компанійців і сердюків. Остання 16 стаття рег­ламентувала порядок стягнення ринкового податку.

Таким чином, Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних правових ідей, була на рівні кращих досяг­нень тогочасної юридичної думки. Проте реальної сили на території України вона так і не набула і назавжди лишилася в історії тільки як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа «мазепинського руху».

У 1846—1847 рр. Г. Андрузький — один із членів Кирило-Мефодіївського братства підготував "Начерки Конституції Республіки". Більш докладний проект Кон­ституції України був розроблений у 1884 р. видатним українським вче­ним та політичним діячем М. Драгомановим. Відповідно до нього Російська імперія мала бути перетворена на де­централізовану федеративну державу на зразок США або Швейцарії.

Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому номері ча­сопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" — спілки народу українського". Цей проект уже передбачав цілковиту самостійність України.

Питання конституційного будівництва в Україні, ідеї національно-територіальної децентралізації Російської ім­перії висунуто і М. Грушевським у статті "Конституційне питання і українство в Росії", опублікованій у травні 1905 р.

Початок реального конституційного процесу в Україні пов'язаний із поваленням самодержав­ства і організацією у перших числах березня 1917 р. Центральної Ради. Підґрунтя становлення української державності за­клали чотири універсали Центральної Ради та Конституція УНР 1918 р., яка, однак, так й не набула чинності, бо у день її прийняття до Києва увійшли німці. Почалася німецька окупація під кольорами українського гетьманату П. Скоро­падського. Прийняття Конституції УНР 1918 р. завершило чер­говий етап розвитку конституційного процесу в Україні, найважливішим здобутком якого був його демократичний вплив на розвиток державності.

За гетьманату особливого значення набула "Грамота до всього українського народу" від 29 квіт­ня 1918 р., яка відновлювала старі порядки, скасовувала усі акти, прийняті Централь­ною Радою. Того ж дня було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", яким врегу­льовувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян".

Серед правових актів Директорії, що мали конститу­ційне значення, варто назвати Декларацію Української директорії від 26 грудня 1918 р.. Закон про тимчасове вер­ховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці і Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. За часів Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки", який підготувала Урядова комісія з вироблен­ня Конституції Української держави.

Характеристика розвитку кон­ституційного процесу в Україні була б неповною без згадки про правові акти, прийняті у Західно-Українській Народній Республіці. Серед них — Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 р., Прокламація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 р., Відозва Української Національ­ної Ради від 1 листопада 1918 р.. Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії, ухвалений Україн­ською Національною Радою 13 листопада 1918 р., Закон про виділ Української Ради від 4 січня 1919 р., а також Уні­версал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р., в якому, відповідаючи на звернення Української Національної Ради Західно-Української На­родної Республіки, проголошувалася "злука Західно­української Народної Республіки з Наддніпрянською На­родною Республікою в одноцільну, суверенну Народ­ну Республіку".

Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення так званого другого українського радянсько­го уряду засвідчило початок в Україні нового етапу розвитку конституційного процесу.

Більшість норм та положень радянської Конституції України, прийнятої ВУЦВК у березні 1919 р., лише повто­рювали Конституцію Російської Федерації 1918 р., розвивали основи державного устрою, проголошеного на початку січня 1919 р. у Маніфесті Тимчасового робітничо-селянсь­кого уряду України.

Створення у 1922 р. Союзу радянських республік і прийняття у 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхід­ність внесення змін до Конституції УСРР 1919 р., го­ловним чином пов'язаних із розподілом компетенції.

У грудні 1936 р., тобто у самий розпал сталінських реп­ресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, яку одразу ж було охарактеризовано як найдемократичнішу в світі. Насправді ж вона покликана була замаскувати той "вели­кий терор", який Й. Сталін та його підручні здійснювали в Радянському Союзі, і від якого, мабуть, Україна потерпала більше, ніж інші регіони.

Конституція Української РСР, прийнята в 1937 р. на основі Конституції СРСР, повністю повторювала її основні положення. Відмінність полягала лише в максимальному звуженні повноважень республіканських органів, зведенні до мінімуму кількості республіканських наркоматів, які теоретично повинні були вирішувати питання управління саме на республіканському рівні. Що ж до державних орга­нів управління, які мали союзно-республіканський статус, то їх роль зводилася до передаточної інстанції.

Засудження "культу особи" Сталіна, певне розши­рення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр., декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поши­рення демократичних інститутів, виникнення у кра­їні відверто опозиційних рухів — усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За та­ких умов почався новий етап розвитку конституцій­ного процесу в Україні. Його повністю було зорієнто­вано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р. Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне та громадське життя України.

Саме за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України — Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити свою державу, дотримуючись загаль­новизнаних світовою громадськістю принципів і норм демократичного співжиття. На цих засадах і почався з 16 липня 1990 р. — Дня проголошення Декларації про дер­жавний суверенітет України — новий етап розвитку кон­ституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. і його підтвердження 1 грудня 1991 р. всенародним голосу­ванням.

Конституційний процес в Україні після здобуття нею незалежності пройшов такі етапи:

1) підготовка кількох нових проектів Конституції України, які відображали позиції різних політичних партій та угруповань;

2) створення конституційних комісій та їх робочих груп, які за період з 1991 по 1996 р. підготували і розгля­нули кілька проектів Конституції;

3) винесення одного з проектів на загальнонародне обговорення, яке тривало кілька місяців; аналіз результатів обговорення і внесення відповідних змін до тексту проекту Конституції;

4) активізація роботи над проектом Конституції після обрання Верховної Ради нового скликання і Президента України у 1994 р.;

5) укладення у червні 1995 р. між Верховною Радою і Президентом України Конституційного договору;

6) підготовка нового проекту Конституції;

7) прийняття Конституції Верховною Радою України 28 червня 1996 р.