1.2 Міжособистісна атракція як механізм соціальної перцепції

У широкому сенсі під міжособистісної атракцією розуміється формування позитивного емоційного ставлення в процесі сприйняття людьми один одного. Дослідження факторів міжособистісної атракції почалося в 1930-і рр.. з аналізу питань, хто кого приваблює і чому. У ці ж роки виходить популярний бестселер Дейла Карнегі "Як завойовувати друзів і впливати на людей", що витримав п'ятьдесят перевидань у США і став таким же бестселером в 80-і рр.. в нашій країні [9].

Адаптація рекомендацій Карнегі до практики міжособистісного взаємодії отримала відображення і у вітчизняній психологічній літературі [2,4 і др.].

Увага, що приділяється цьому феномену, призвело до появи численних і різноманітних досліджень. Особливий інтерес викликали питання виникнення атракції при першому знайомстві, в дружбі і любові. У дослідників в силу різних причин була присутня ілюзія того, що закономірності, виявлені в експериментах зі студентами, носять виключно універсальний характер.

Слід відзначити і традиційну стимульно-реактивну орієнтацію досліджень. Численні детермінанти атракції, виявлені в них, як правило, виступають в якості стимулів, що й обумовлює побудова відповідних (за Карнегі) рекомендацій. Властива той час дослідницька ейфорія відкриття загальних законів людських взаємин в подальшому змінилася періодом песимізму, особливо характерним для поведінкової психологічної традиції. На доказ корисності роботи, проведеної представниками поведінкової традиції, можна констатувати: без неї не були б можливі як фіксація феномену атракції, так і його екстенсивний вивчення, що створило необхідну базу для подальшого поглибленого аналізу.

Нова хвиля досліджень сформувалася на гребені чергового дітища соціальних психологів - аттітюда. Атракція стала розглядатися як аттітюд, спрямований на конкретну людину і охоплює всі три традиційно виділяються його компоненти:

- Когнітивний (уявлення про людину),

- Афективний (почуття до людини),

- Поведінковий (тенденції до определенномy поведінки у взаєминах з людиною).

Причому, як правило, наголошувалося на взаємозалежність кожного з цих компонентів. У теоретичних побудовах мінували ідеї симетрії, балансу і відповідності між ними. Наприклад, в теорії балансу [23, с. 127] стверджувалося, що люди позитивно ставляться до тих, хто виявляє симпатію до них, тобто люблять своїх друзів і ненавидять ворогів. Теорія балансу поряд з усіма її достоїнствами мала істотний недолік - одномірність трактувань такий зв'язок з реальним життям, можна уявити універсальне дію, що приводить незалежно від контексту, динаміки відносин до неминучої атракції.

У 70-і рр.. в поведінкової традиції до феномену міжособистісної атракції почала використовуватися модель підкріплення, розроблена Lott і що намагається акумулювати ідеї теорії балансу та обміну, відповідно до яких вирішальною передумовою міжособистісної атракції є включення у взаємини підкріплень. Якщо ваші дії отримують підкріплення з боку інших людей, ставлення до них і формується атракція.

Інша модифікація інтерпретації теорії навчання до міжособистісної атракції отримала назву моделі підкріплення емоцій Вугnе і Clore. У ній підкріплення доповнено емоційним компонентом. Логіка цілком відповідає класичному обумовлення І.П. Павлова. Як собака навчається встановленню асоціацію між їжею і дзвінком, так і людина встановлює асоціації з позитивними характеристиками інших людей і оточення [3, с. 128].

Висновок: таким чином, окрім вузького розуміння атракції імеетмя і її більш широке визначення, тобто в широкому сенсі під міжособистісної атракцією розуміється формування позитивного емоційного ставлення в процесі сприйняття людьми один одного.