3. Політична система україни

Уже майже десять років, як Україна здобула незалежність. Усі ці десять років характеризуються процесом утворення нової політичної системи, який відбувається складно і суперечливо. Йдеться про процес переходу від тоталітарно-авторитарного суспільного устрою до демократичної правової держави, громадянського суспільс­тва. Проте цей перехідний процес виявляється значно довшим, ніж очікувалося.

Україна завершила перший етап перехідного процесу — проголошення незале­жності та набуття атрибутів держави. Після серпня 1991 р. почали складатися зо­всім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститу­ти здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи потребує якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного впровадження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної — з новими політичними відносинами, право­вою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і само­врядуванням; соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення краї­ни. Вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми озна­ками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, впорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономір­ності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своєї країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні ще мало.

Нинішній етап перехідного процесу відбувається в кризовій ситуації, яка охопи­ла політичну, економічну, соціальну та духовну сфери. Після прийняття нової Кон­ституції України вищі органи законодавчої і виконавчої влади не зуміли уникнути нового протистояння. Зростає політична апатія людей до діяльності владних струк­тур. Негативні процеси спостерігаються і в розвитку економіки України. За роки незалежності Україна втратила майже половину свого промислового і сільськогос­подарського потенціалу.

У соціальній сфері спостерігається зростання майнової нерівності, зубожіння переважної частини населення та небаченого зниження життєвого рівня. В умовах економічної нестабільності суспільства масова свідомість шукає винуватців такого стану. Серед них, насамперед, називають ділків тіньової економіки, на другому мі­сці — представники колишньої і нинішньої номенклатури, яких небезпідставно пі­дозрюють у корупції. І, нарешті, у сфері ідеологічній — криза духовності, невпев­неність переважної більшості населення в завтрашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів. Монополізація владними структурами преси, радіо, телебачення, виникнення заборонених для критики зон, а також обмеженість, збід­ніння інформаційної сфери.

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди зда­тною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням Конституції України, докорінно відпрацювати механізм представницької та безпосередньої де­мократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бю­рократичну машину, обравши справді професійний, кваліфікований парламент. Ви­конавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її аппарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії та безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодав­ство на багатопартійній основі, чітко визначити процедуру виборів Президента, на­родних депутатів України, місцевих представницьких органів.

Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в Кон­ституції країни. Згідно з її основними положеннями, зараз відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього про­цесу є:

1. утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму;

2. забезпечення прав і свобод громадян;

3. поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

4. запровадження інституту президентської влади;

5. визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи;

6. формування системи самоврядування народу тощо.

Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до вико­нання.

Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона потре­бує переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетво­рилося на розгул ринкової стихії, держава та її законодавчі органи, партії та проф­спілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян держави.

Надзвичайно важливо вчасно реформувати політичну систему з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація є важливим компонентом розвитку політичної системи. Тому адаптація для політичної систе­ми — це не просто пристосування до ворожого впливу, а спроба перетворити ті сис­теми, які справляють тиск.

Рекомендована література

Анохин М. Г. Политические системы: адаптация, динамика, устойчи­вость. — М., 1996.

Бокщанин И., Губерский С. Политические системы стран Западной Европы: Серия 1. Институт президенства Итальянской Республики. — К., 2000.

Бокщанин И., Губерский С, Кирилюк Ф. Политическая система стран За­падной Европы: Серия 2. Институт президентства V Французской Респуб­лики. — К., 2000.

Борисов В. К. Теория политических систем. — М., 1991.

Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А. Современный Левиофан: очерки полити­ческой социологии капитализма. —М., 1985.

Каменская Г. В., Родионов А. Н. Политические системы современности: учеб. пособие. — М., 1994.

Конституція України. — К., 1996.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенден­ції розвитку. — К., 1998.

Рудич Ф. М. Політологія. Курс лекцій. — К., 2000.

Селезнев Л. И. Политические системы современности: сравнительный анализ. — СПб., 1995.

Тихомиров С. И. Основные направления развития современных полити­ческих систем. — Севастополь, 1999.

Формирование политической системы России. — М., 1996.

Шаповал В. М. Зарубіжний парламентаризм. — К., 1993.

Шаповал В. М. Вищі органи сучасної держави. Порівняльний аналіз. — К., 1995.

ЛЕКЦІЯ 10. ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНІ ОБ'ЄДНАННЯ

1. Громадсько-політичні об'єднання та рухи, їх сутність та роль у політичному житті сус­пільства.

2. Поняття, типологія та функції політичних партій.

3. Сутність та типи партійних систем.

4. Партійна система в сучасній Україні.

Невід'ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільс­тва є різного роду громадсько-політичні об'єднання (громадські організації, рухи, ор­гани, політичні організації, громадсько-політичні організації, політичні партії тощо).

Громадсько-політичні об'єднання — це порівняно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їх ролі в системі суспільних відносин. Громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів.

Громадсько-політичні рухи— звичайно структурно не оформлені масові об'єднання громадян різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тим­часова і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після ви­рішення поставлених завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії.

У своїй діяльності громадсько-політичні рухи можуть керуватися вузькими, за­гальнонаціональними або загальнолюдськими завданнями чи інтересами.

Стадії розвитку громадсько-політичних рухів:

1. Створення передумов виникнення громадсько-політичних рухів.

2. Артикуляція політичних прагнень, наслідком якої є поява певних програмних документів.

3. Розвиток політичної діяльності — залучення до руху нових прихильників шляхом пропаганди програмних настанов, цілей і методів їх досягнення.

4. Затухання руху — повне припинення діяльності руху або утворення на його основі політичної партії.

5.Оскільки громадсько-політичні рухи різні за своїми характеристиками, їх можна класифікувати по-різному. За Гідденсом, існують 4 типи громадсько-політичних рухів:

6.Трансформативні рухи — спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, час­тиною яких вони є.

7.Реформативні рухи — пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві й спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого порядку.

8.Рухи-порятунки — ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шля­хів, які розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).

9.Альтернативні рухи — спрямовані на усунення якихось специфічних негати­вних рис людей.

Згідно з Блумером, громадсько-політичні рухи бувають:

1. Загальними— робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо. Ці рухи мають за мету зміну людських цінностей та здійснення культурних перетворень.

2. Специфічними— реформаторські та революційні. Характеризуються чітко визначеною метою та детальною організаційною структурою; формують «деякий корпус традицій і переважаючий набір цінностей, певну філософію».

3. Експресивними — релігійні рухи. Не прагнуть змінити існуючий соціальний порядок, зосереджуються на організації суб'єктивного життя людей.

Критерії відмінності рухів і партій:

1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив'язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов'язкова або ж не чітко виявлена.

2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформува­тися у загальнолюдську.

3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять мети завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, од­нак, частиною політичної системи суспільства.

4. Організація: на відміну від політичних партій, рухи звичайно не мають трив­ких довгочасних організаційних структур. Рухи можуть об'єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.

Функції громадсько-політичних рухів:

1. Структуруюча — на їхньому ґрунті виникають нові політичні партії, форму­ вання контреліти тощо.

2. Комунікативна— своєрідні індикатори незадоволення суспільних потреб; компонент груп тиску; інституціоналізовані канали залучення людей до політики;

3. Дестабілізуюча та стабілізуюча функції. Характерні риси громадсько-політичних рухів:

1. Об'єднання широких кіл населення навколо певної мети.

2. Відображення інтересів широких верств населення.

3. Рухи не є носіями єдиної ідеології.

4. Здебільшого не мають чітко виражених форм членства

5. Розмитість мети та завдань. •