1. Типологія політичних еліт

Теорія і практика суспільного життя з очевидністю підтверджують, що елітизм, у тому числі й політичний, є об'єктивним явищем суспільно-політичного розвитку. Це явище зумовлене внутрішньою природою суспільного розвитку, зокрема такими чинниками: об'єктивною структуризацією та ієрархізацією розвитку суспільства; психологічною та соціальною нерівністю людей; законом поділу праці; необхідніс­тю і високою суспільною значущістю управлінської діяльності, широкими можли­востями використання управлінської діяльності для здобуття влади і привілеїв; об'єктивністю лідерства і наступництва, панування та підкорення; практичною не­можливістю участі широких мас населення в здійсненні управлінських функцій, їх­ньою пасивністю та іншими чинниками. Безперечно, це стосується не тільки суспі­льства, а й^самсЖеліти.

Еліта загалом і політична зокрема внутрішньо диференційована та ієрархізова-на, характеризується певною структурною організованістю. Виходячи з внутрі­шньої диференціації та ієрархізації політичної еліти на основі різних критеріїв ви­діляють певні типи політичних еліт.

За ставленням до влади і місцем у системі владних відносин політична еліта по­діляється на правлячу — ту, яка безпосередньо володіє державною владою, і непра-влячу (опозиційну) контреліту, тобто ту, яка веде боротьбу за владу.

Правлячу еліту, у свою чергу, поділяють на вищу (вищі ешелони влади, які при­ймають рішення загальнодержавного рівня), середню , яка бере участь у підготовці і обговоренні політичних рішень, та адміністративну (бюрократію), функція якої є — виконання політичних рішень.

Відповідно до правочинності і законності володіння державною владою еліта поділяється на легітимну і нелегітимну. Слід зауважити, що ця класифікація досить неоднозначна. Зазвичай легітимною вважається влада, освячена правом і законом. Однак на практиці досить часто на право, закон, конституцію посилаються насиль­ницькі, тиранічні, диктаторсько-поліційні режими, які не мають авторитету серед мас, тобто їхня легітимність суто формальна.

Щоб вийти з цього протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропону­вав вважати легітимною владу лише тих режимів і, відповідно, лише тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку згоду з боку мас. «Тоді, — писав він, — легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав'язується їм».

Відповідно нелегітимними є така влада й еліти, які панують без згоди широких народних мас, нав'язують їм свою владу, змушують силою підкорятися їхній волі тощо.

Панівним методом реалізації влади легітимних еліт є переконування, компроміс при пропорційно значно меншому примусі, насильстві.

У нелегітимних еліт, навпаки, частка переконування, згоди незначна, зате пану­ють насильство, страх і примус.

Цілком зрозуміло, що жодна політична еліта не має монополії на легітим­ність, що її потрібно виборювати. Але одна справа, коли вона виборюється за­конним, знову ж таки легітимним, демократичним шляхом, спираючись на дові­ру й авторитет серед народу, й інша, коли вона встановлюється насильно. Тобто сам характер встановленого політичного режиму визначає легітимнісь і нелегі-тимність еліт. Виходячи з критерію інтегрованості в сучасній політології, деякі вчені пропонують поділ еліт на фрагментовані, нормативно інтегровані та ідео­логічно інтегровані.

До фрагментованих належать еліти, яким притаманний мінімальний рівень структурної інтеграції, невеликий обсяг нормативного консенсусу, відсутність зго­ди щодо загальних правил політичної діяльності, поділ на фракції, мало єдності щодо цінностей існуючих політичних інститутів. Це еліти, які ведуть між собою гостру боротьбу, б'ють, як кажуть, «по своїх». Внаслідок цього політична система нестабільна.

До нормативно інтегрованих належать еліти, де панує відносно високий рівень структурної згуртованості, достатній нормативний консенсус, де діють диференці­йовані фракції, відносна згода щодо правил діяльності, певна погодженість щодо інституційних цінностей. Методом діяльності таких еліт здебільшого є компроміс. Усе це забезпечує стабільність політичної системи та панування демократично-ліберальних цінностей та еліт.

Третій тип еліт у цій класифікації — ідеологічно інтегровані еліти характеризу­ється тісною інтегрованістю структур, єдністю системних цінностей, нормативною чіткістю, політичне життя контролюється фракціями і партіями, панує нав'язаний елітою загальний консенсус. Усе це характерне для тоталітарно-авторитарних ре­жимів.

У повоєнній Європі, крім цих типів досить, поширеним став поділ ідеологічний: демократичні, ліберальні еліти і, відповідно, авторитарні. У сучасних плюралістич­них концепціях висувається теза, що стабільності ліберально-демократичних полі­тичних режимів вдається досягнути завдяки формуванню множинності еліт у сус­пільстві, коли поряд з політичною розвивається наукова, економічна, військова, релігійна і художня еліти, які в своїй діяльності врівноважують політичну еліту, і це забезпечує політичну стабільність, запобігає встановленню авторитарних і тота­літарних режимів.

Досить поширеним у науці — від класичних елітарних теорій і до сьогодні — є поділ еліт на відкриті й закриті. До відкритого типу еліт належать еліти, які допу­скають поновлення своїх рядів знизу догори за рахунок нижчих верств або окремих представників інших еліт, у тому числі й супротивників. Відкриті еліти таким чи­ном внутрішньо оновлюються, а це гарантує їхню стабільність. Головне, щоб про­цес циркуляції еліт був постійним. Крім перелічених особливостей відкритої еліти, слід зазначити й такі:

• особисті досягнення в певній галузі;

• професіоналізм і компетентність;

• конкурентний, або змагальний, спосіб добору;

• чутливість до громадської думки;

• саморегуляція.

Закриті еліти— це замкнені кастові групи, для яких характерні такі основні ознаки:

• недопущення представників нижчих верств;

• відсутність спонтанності у формуванні;

• особисті досягнення цінуються, але головне — відданість системі, цінностям, лідерові (вождю);

• ієрархічна підпорядкованість знизу доверху;

• некритичне ставлення до директив згори;

• байдужість до громадської думки;

• зайняття посад за принципом особистої відданості тощо.

Отже, методологічний аспект проблеми політичного лідерства та елітизму хара­ктеризується багатомірністю підходів — філософських (діалектичного, екзистенці-алістського, прагматичного), загальнонаукових (системного, структурного, функціо­нального, діяльного, аналітико-синтетичного, дедуктивно-індуктивного), спеціаль­них (дисперсного, ситуаційного, конкретно-соціологічного). Комплекс илх підходів має охоплювати всі грані політичного лідерства та елітизму.