4. Особливості політичного лідерства в україні

Радикальні зміни у формуванні та функціонуванні політичної системи в Україні стосуються інституту громадсько-політичного лідерства. У цій ситуації дуже не­простою постає проблема підготовки й формування громадсько-політичних лідерів нового ґатунку. Стара система підготовки лідерів була достатньо розгалуженою і мала досить кваліфіковані сили. Але її обмеженість полягала в тому, що вона при­щеплювала партійному, профспілковому, комсомольському активам тільки навич­ки «вимагати», «спрямовувати», «організовувати», «домагатися», «забезпечувати» тощо, причому специфічними методами тиску, адміністрування та ін. Нині майбут­нім лідерам-управлінцям треба вчитися і здобувати наукові методи соціального управління, знання й поваги до чинних законів, використання методів діалогу та переконання, треба вчитися бачити довкола себе конкретних людей, громадян, пар­тнерів, а не невиразних «виконавців». Внаслідок формування багатопартійної сис­теми, очевидно, матимемо два рівні або, точніше, дві пов'язані між собою системи партійно-політичного лідерства: перша — лідерство в рамках партії або руху; дру­га — лідерство міжпартійного плану.

З розвитком демократії значення депутатів усіх рівнів як виразників і захисників народних інтересів зростатиме. Мабуть, у перспективі особа народного депутата буде серед основних претендентів на роль громадсько-політичного лідера. Суспіль­ство, обираючи або висуваючи свого лідера, ставить до нього необхідні, а іноді й досить суворі вимоги, які випливають з конкретної політичної ситуації. Під час пе­реходу від посттоталітарного до демократичного устрою такими головними вимо­гами є: високий загальний культурний рівень, компетентність у політиці та управ­лінні, уміння організувати справу, мати реальну інформацію та вміти її належним чином оцінювати, могутня сила волі та високе почуття особистої відповідальності за стан справ у суспільстві.

В Україні об'єктивно склалися такі умови, коли можливі різноманітні шляхи розвитку інституту політичного лідерства. Одним із варіантів розвитку, у зв'язку з можливим поширенням у суспільстві екстремізму, можуть стати широкі, антидемо­кратичні заходи влади. Такі заходи можуть призвести до обмеження або, навіть, до заборони діяльності певних суспільно-політичних течій екстремістського спряму­вання та істотно обмежити діяльність лідерів цих течій. Іншим варіантом розвитку політичних подій може стати певне одержавлення неформальних організацій. За таких умов лідери цих угруповань переходять до лав державних чиновників і ста­ють складовою частиною владних структур. Саме ці процеси певною мірою нині відбуваються в Україні. Найбільш бажаним є третій варіант розвитку подій, пов'язаний із широким розвитком демократичних процесів у суспільстві. Такий ва­ріант створює необхідні умови для висунення на виборні керівні посади альтерна­тивних кандидатів. У суспільстві поширюється ідейний та політичний плюралізм, який стає нормою політичного життя. В атмосфері демократії, гласності, відкритої полеміки та цивілізованої конкуренції новим лідерам відкриваються можливості боротьби за голоси виборців та прихід до влади.

Індивідуальне політичне лідерство цілком відповідає вимогам демократії. У су­часному світі роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. В Україні процес формування інституту політичного лідерства має свої особливості, які виявляються в тому, що руйнування тоталітарної системи відбувається парале­льно з національним відродженням та становленням демократичної республіки. Ви­значальною рисою, яка ускладнює розвиток демократичних процесів у нашій дер­жаві, є політетнічна і поліконфесійна структури населення, серйозні регіональні відмінності в його соціальній структурі та в політичних уподобаннях.

Потреба в авторитетному лідері особливо зростає за складних ситуацій життєдіяль­ності суспільства. Можливості суспільства щодо розв'язання складних суспільних проблем багато в чому залежать від наявності загальновизнаного лідера, який не тільки запропонував би стратегію виходу з кризи, а зумів консолідувати суспільство на її ви­конання. Такими загальновизнаними, загальнонаціональними лідерами, що очолили вихід суспільства з кризи, у недалекому минулому були Ф.Рузвельт, У.Черчілль, Де Голль, а в наш час — Л. Валенса, В. Гавел. Завдання президентської влади полягає в тому, щоб рішення, що приймаються, були компетентними, а їх здійснення — опера­тивним і ефективним. Це посилить позиції загальнонаціонального лідерства.

Рекомендована література

Ашин Г. К. Курс элитологии. — М., 1999.

Kyxma Б. П., Теплоухова Н. Г. Політичні еліти і лідерство. — Л., 2000. Луценко А. Метаморфози української еліти. — К., 2000. Максименко С. Д. Українська еліта. — К., 2000.

Шульга М. А. Правляча еліта сучасної України. — К., 1998. Приходько С. М. Політичні аспекти теорії еліти. — К., 1999. Якубовский А. 77. Региональная элита. — К., 2000.

Журавський В., Кучеренко О., Михалъченко М. Політична еліта України: теорія і практика трансформації. — К., 1999.

Пахарєв А. Політична еліта. — Віче. — 1997. — № 11.

Фрейд 3. Введение в психоанализ. Лекции. — М., 2000.

Kyxma В. Політичний лідер. — Л., 2000.

Данилів В. Ю. Солідарність і солідаризм. —Л., 2001.

Скоблик Н. Відповідальність політичних лідерів. Нова політика, 2000.

ЛЕКЦІЯ 6. ПОЛІТИКА ЯК ПРАКТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

1. Співвідношення професійної діяльності політолога і політика.

2 Взаємозв'язок теоретичної та приклад­ної політології.

3. Процедура політологічного дослідження.

4. Методи та сфери застосування прикла­дної політології.

1. СПІВВІДНОШЕННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТОЛОГА І ПОЛІТИКА

Професійний розподіл праці

Розглядаючи науку як покликання і професію М. Вебер відзначав, що ні студен­ти, ні викладачі не повинні займатися в аудиторії політикою і, перш за все, в тому випадку, коли вони вивчають сферу політики. Бо, практично, підкреслював вчений, політична установка і науковий аналіз політичних утворень і партійних позицій — це різні речі. Політолог як професійний вчений належить до світу науки. Його дія­льністю рухає не лише пізнавальний інтерес, спрямований на отримання нового знання, а й прагматична зацікавленість у можливості застосування цього знання в політиці.

М. Вебер, розглядаючи політику як покликання і професію, поділяв усіх політи­ків на три категорії: «за випадком», «за сумісництвом» і «за професією».

Професійний політик — це практик, він належить до світу політики, його про­фесійною діяльністю рухає практичний інтерес, спрямований на перетворення по­літичної реальності.

Однак у реальному житті вчені дуже часто стають політиками, а політики все частіше прагнуть стати вченими. Це формальна сторона питання про спрямованість професійної діяльності політологів і політиків і розподіл праці між ними в сучасних умовах. Змістовне рішення цього питання в багатьох випадках залежить від пара­дигми політичного мислення.

Так, уже в Стародавній Греції було поставлено проблему співвідношення інте­лекту людини і актуальності її політичної діяльності. Автор ідеї ідеальної держави Платон вважав, що державою повинні керувати філософи. Починаючи з XVIII ст. у мисленні домінуючим стає енциклопедичний стиль, який породжував впевненість у тому, що саме «універсально розвинуті мислителі» здатні і усвідомлювати необхід­ність суспільного розвитку, і здійснювати політичну діяльність з його керування. Типовим прикладом були всі комуністичні лідери, які прагнули стати втіленням ін­телектуального й організаційно-політичного початку.

У XX ст. основною парадигмою мислення став «теоретизм», який потребував профе­сійного розподілу праці між вченими і політиками. Це дало змогу розвести в соціально-політичній сфері «інтелектуальні можливості» й «організаційні функції» (Т. Парсонс).

У кінці XX ст. намітився перехід до нової парадигми мислення, заснованій на «методологізмі», у межах якої функції політичного пізнання були ще більш жорст­ко відділеними від функцій політичного управління, не дивлячись на те, що інтеле­ктуальний потенціал політика мав значний вплив на ефективність його діяльності.

В умовах стабільного розвитку сучасного суспільства між політиками і політо­логами існує стійкий розподіл праці. Політик як прихильник певної політичної іде­ології здійснює свою діяльність, з одного боку, у відповідності з її цілями, а з іншо­го — у відповідності з практичними потребами даної політичної ситуації.