Глава 24. Виконавче провадження

§ 1. Сутність та правові засади виконавчого провадження

Хоча після постановлення судового рішення у осіб, які беруть участь у справі та інших осіб, на яких поширюється законна сила рішення суду, виникає обов'язок безумовного виконання положень цього рішення, однак ці особи не завжди добросо­вісно виконують (або взагалі не виконують) покладені на них обов'язки. У зв'язку із невиконанням чи неналежним виконан­ням зобов'язуючих положень судового рішення під загрозу ставиться можливість своєчасного та повного захисту і по­новлення оспорюваних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, які звернулись до адміністративного суду за захистом.

Тому з метою забезпечення належного, повного та своєчас­ного виконання учасниками адміністративного процесу судо­вих рішень чинним законодавством запроваджено правовий механізм їх примусової реалізації. Так, нормами КАС України, Законів України "Про державну виконавчу службу" від 24 бе­резня 1998 року', "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року^, Інструкцією про проведення виконавчих дій від 15 грудня 1999 року^ визначено: умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що, відповід­но до закону, підлягають примусовому виконанню у разі неви­конання їх у добровільному порядку; основи організації та діяльності державної виконавчої служби; Гї завдання; правовий статус працівників органів державної виконавчої служби; про­цесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах.

Правовий інститут примусового виконання судових рішень, у тому числі постановлених адміністративними судами, крім національного законодавства, знайшов своє обґрунтування в адміністративно- та процесуально-правовій науці', отримавши назву виконавчого провадження.

Попри те, шо виконавче провадження досить повно урегу­льовано нормами вітчизняного права, у сучасній правовій нау­ці існують дві відмінні точки зору щодо належності цього виду провадження до конкретної галузі права. Отже, розгляне­мо два аспекти сутності виконавчого провадження.

1. Виконавче провадження є видом неюрисдикційної проце­дури. Певною мірою цей аспект розуміння виконавчого прова­дження відстоюють, зокрема, О. М. Бандурка, М. М. Тищенко, В. Г. Перепелюк, Н. А. Рассахатская, В. І. Тертишников.

Наприклад, Н. А. Рассахатская та В. І. Тертишников схиль­ні вважати, що виконавче провадження — комплексна діяль­ність, що являє собою предмет регулювання самостійної ком­плексної галузі права; це самостійний, особливий вид прова­дження, загальною метою якого є примусове здійснення спе­ціальними органами держави підтверджених судом чи іншим компетентним органом суб'єктивних прав фізичних і юридич­них осіб. Встановленим в законі способом і у встановленому законом порядкуй.

2. Виконавче провадження — це заключна стадія судового процесу.

Судово-процесуальна природа виконавчого провадження визнається чинним законодавством. Так, згідно із ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче проваджен­ня, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) -— це сукуп­ність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі України "Про виконавче провадження", спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, вказаним Законом, іншими нормативно-правовими актами, ви­даними відповідно до Закону "Про виконавче провадження" та інших законів, а також рішеннями, що, відповідно до цього Закону, підлягають примусовому виконанню.

З викладеного випливають деякі висновки, які характеризу­ють юридичну природу виконавчого провадження.

1. Виконавче провадження виникає у зв'язку із необхідні­стю примусового виконання судових рішень, від добровільної реалізації положень якого відмовляється особа, зобов'язана ви­конувати це рішення.

2. Мета виконавчого провадження двояка: по-перше, це за­безпечення дотримання чи виконання приписів, закріплених судовим рішенням, по-друге, забезпечення захисту, поновлен­ня чи визнання законних прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, які виступають учасниками правового спору.

3. Виконавче провадження становить міжгалузевий право­вий інститут, урегульований різними нормами права: 1) ма­теріального та процесуального права; 2) цивільного, адмініст­ративного, цивільно-процесуального, господарсько-процесуа­льного, кримінально-процесуального, адміністративного проце­суального права.

Наприклад, питання виконання судових рішень з відповід­них категорій справ, крім зазначених вище нормативно-право­вих актів, урегульовані зокрема Цивільним процесуальним ко­дексом України (ст.ст. 367-382 Розділу VI "Процесуальні пи­тання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)"). Господар­ським процесуальним кодексом України від 6 листопада 1991 року (ст.с-^ 115-122 Розділу XIV).

Однак невиправданим слід вважати визнання виконавчого провадження; а) суто судово-процесуальною категорією та б) стадією судового процесу. В якості аргументів того, що ви­конавче провадження не можна віднести винятково до судо­во-процесуальної діяльності та визнати його стадією судового процесу, наведемо такі три ознаки виконавчого провадження.

4. Виконавче провадження здійснюється спеціально уповно­важеним органом виконавчої влади — Державною виконавчою Правовий інститут примусового виконання судових рішень, у тому числі постановлених адміністративними судами, крім національного законодавства, знайшов своє обґрунтування в адміністративно- та процесуально-правовій науці', отримавши назву виконавчого провадження.

Попри те, шо виконавче провадження досить повно урегу­льовано нормами вітчизняного права, у сучасній правовій нау­ці існують дві відмінні точки зору щодо належності цього виду провадження до конкретної галузі права. Отже, розгляне­мо два аспекти сутності виконавчого провадження.

1. Виконавче провадження є видом неюрисдикційної проце­дури. Певною мірою цей аспект розуміння виконавчого прова­дження відстоюють, зокрема, О. М. Бандурка, М. М. Тищенко, В. Г. Перепелюк, Н. А. Рассахатская, В. І. Тертишников.

Наприклад, Н. А. Рассахатская та В. І. Тертишников схиль­ні вважати, що виконавче провадження — комплексна діяль­ність, що являє собою предмет регулювання самостійної ком­плексної галузі права; це самостійний, особливий вид прова­дження, загальною метою якого є примусове здійснення спе­ціальними органами держави підтверджених судом чи іншим компетентним органом суб'єктивних прав фізичних і юридич­них осіб. Встановленим в законі способом і у встановленому законом порядкуй.

2. Виконавче провадження — це заключна стадія судового процесу.

Судово-процесуальна природа виконавчого провадження визнається чинним законодавством. Так, згідно із ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження", виконавче проваджен­ня, як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) -— це сукуп­ність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі України "Про виконавче провадження", спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, вказаним Законом, іншими нормативно-правовими актами, ви­даними відповідно до Закону "Про виконавче провадження" та інших законів, а також рішеннями, що, відповідно до цього Закону, підлягають примусовому виконанню.

З викладеного випливають деякі висновки, які характеризу­ють юридичну природу виконавчого провадження.

1. Виконавче провадження виникає у зв'язку із необхідні­стю примусового виконання судових рішень, від добровільної реалізації положень якого відмовляється особа, зобов'язана ви­конувати це рішення.

2. Мета виконавчого провадження двояка: по-перше, це за­безпечення дотримання чи виконання приписів, закріплених судовим рішенням, по-друге, забезпечення захисту, поновлен­ня чи визнання законних прав, свобод, інтересів фізичних та юридичних осіб, які виступають учасниками правового спору.

3. Виконавче провадження становить міжгалузевий право­вий інститут, урегульований різними нормами права: 1) ма­теріального та процесуального права; 2) цивільного, адмініст­ративного, цивільно-процесуального, господарсько-процесуа­льного, кримінально-процесуального, адміністративного проце­суального права.

Наприклад, питання виконання судових рішень з відповід­них категорій справ, крім зазначених вище нормативно-право­вих актів, урегульовані зокрема Цивільним процесуальним ко­дексом України (ст.ст. 367-382 Розділу VI "Процесуальні пи­тання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)"). Господар­ським процесуальним кодексом України від 6 листопада 1991 року (ст.с-^ 115-122 Розділу XIV).

Однак невиправданим слід вважати визнання виконавчого провадження; а) суто судово-процесуальною категорією та б) стадією судового процесу. В якості аргументів того, що ви­конавче провадження не можна віднести винятково до судо­во-процесуальної діяльності та визнати його стадією судового процесу, наведемо такі три ознаки виконавчого провадження.

4. Виконавче провадження здійснюється спеціально уповно­важеним органом виконавчої влади — Державною виконавчою службою, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

5. Виконавче провадження здійснюється у позасудовому порядку за правилами, визначеними нормами законодавства про виконавче провадження.

6. Виконання судових рішень органами виконавчої служби здійснюється у примусовому порядку, тобто всупереч волі осіб, на яких рішенням суду покладено виконання чи дотримання певних обов’язків. Адміністративно-примусова діяльність є невідємною ознакою виконавчого провадження, оскільки без застосування примусу судове рішення неможливо було б виконати. Відкриття виконавчого провадження обумовлене необхідністю застосування примусу щодо окремих осіб-учасників публічно-правового спору.

7. Отже, виконавче провадження, яке реалізується через підзаконну, організаційну, розпорядчу та виконавчу діяльності органів виконавчої влади є зовнішнім проявом здійснення цими органами своєї компетенції. Відтак виконавче провадження є видом процедурної діяльності суб’єктів публічного управління, який має неюрисдикційний характер. Неюрисдикційні процедури спрямовані на вирішення справ щодо відносин так званого позитивного характеру, що виникають у ході виконавчо-розпорядчої діяльності державних органів. Крім виконавчого провадження, до неюрисдикційних процедур належать також такі види процедур з підготовки і ухвалення правових актів управління: з укладання адміністративних договорів; з розгляду пропозицій та заяв громадян; реєстраційні і дозвільні; установчі; з реалізації контрольно-наглядових повноважень тощо.

8. Виходячи із належності виконавчого провадження до інституту адміністративної процедри, ілком закономірно, що це провадження утворене зі сукупності стадій, що послідовно змінюють одна одну. У теорії інституту адміністративної процедури її стадія визначена науковцями, як відносно відокремлена частина адміністративної процедури, що має власні особливості та завдання. У структурі як виконавчої процедури, так і інших адміністративни процедур, загалом виділяється відмежована, виділена у часі й логічно пов’язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення визначених цілей і розв’язання відповідних завдань, яка функціонально погоджується з ними, відрізняється колом суб’єктів і закріплюється у відповідни процесуальних актах. Ця сукупність процесуальних дій також визначається юристами-вченими (О. М. Бандурка, М. М. Тищенко) як процесуальна стадія.

Узагальнюючи викладені ознаки виконавчого провадження, зробимо висновок, що воно являє собою урегульовану нормами, як процесуального (цивільного, господарського, адміністративного, процесуального), так і матеріального права (адміністративного права) діяльність органів виконавчої влади (державної виконавчої служби) щодо примусового виконання судових рішень.