4.10. Методика визначення сили президентських повноважень е. Тагієва

Одна із методик визначення сили президентів є запропонована Е. Тагієвим⁴⁶. Вона побудована на підставі врахування трьох (існуючих раніше) методик, котрі були запропоновані за різними підходами: "дескриптивний" (описовий) – заданий підхід запропонував К. Лакі⁴⁷ (38 маркерів ); метод "контрольного списку" – його запропонували Т. Фрай⁴⁸ і А. Кроувел⁴⁹; "шкальний" метод – запропоновано С. Хаггардом і М. Шугартом⁵⁰, М. Шугартом і Дж. Кері⁵¹ та Л. Меткалфом⁵².

Як й інші автори, дослідник виходить із того моменту, що необхідним постає означення й уточнення існуючих конституційних систем (в першу чергу для країн пострадянського простору, котрими він власне і займається). Із огляду на вказані (у методиках інших науковців) особливості пострадянських країн, зроблено висновок, ніби більшість пострадянських країн відрізняється від інших посткомуністичних країн. А різниця полягає у зловживанні формальними конституційними важелями президентських повноважень й в авторитарних тенденціях (у більшості випадків). У даній площині посилання відбувається на доробки С. Холмса, який зазначає, що президенти часто втручаються у сфери, які безпосередньо не перебувають у впливі їх конституційних повноважень. Таке науковець пояснює "традиціями впливового уніперсонального лідерства або напруженнями від триваючої кризи, що постачає президента більшою владою, аніж він отримує від конституційно передбаченої"⁵³. Це слугує основою про те, ніби вимірювання формальних повноважень президентів не несе правдивої інформації про реальний статус авторитаризму в країні.

Схожий висновок підтримує Е. Вільсон у праці "Віртуальна політика: імітація демократії у пострадянському світі"⁵⁴. Разом з тим, С. Фіш вказав строгу кореляцію поміж тим, якими є формальні конституційні повноваження президентів, а також й наслідками демократизаційного процесу в конкретних країнах. У випадках, коли приймаються конституції, що гарантують надзвичайні повноваження президентам, часто помічаються невдачі демократизації. Й навпаки, країни, у яких відбувається процес децентралізації влади і її розсіювання поміж різними інституціями, частіше стають консолідованими демократіями⁵⁵. Це означає, що повноваження президентів є вагомими у розвитку демократій посттоталітарних країн світу.

Через врахування впливу попередніх вимірювань сили президентів, Е. Тагієв вибудував власний підхід до зазначеної проблеми. В більшій мірі він проявляється як комбінування декількох існуючих раніше методик – М. Шугарта та Дж. Кері, Т.Фрая та К. Лакі. До аналізу включено п'ятнадцять країн: Азербайджан, Білорусь, Вірменію, Грузію, Естонію, Казахстан, Киргизстан, Латвію, Литву, Молдову, Росію, Таджикистан, Україну, Туркменістан й Узбекистан.

Як й інші дослідники, Е. Тагієв виходить із моменту розрізнення існуючих у світі конституційних систем – більше президентських чи більше парламентських. Дослідник зазначає, що з цього приводу наукові пошуки розподілені на дві частини – одна частина науковців (зокрема, М. Шугарт та Дж. Кері⁵⁶, С. Майнверінг, а теж М. Шугарт⁵⁷, М. Шугарт й С. Хаггард⁵⁸) підтримує пріоритетність президентських систем; інша група науковців (зокрема, Х. Лінц⁵⁹, А. Степан та С. Скач⁶⁰, а теж А. Лейпхарт⁶¹ й С. Фіш⁶²), навпаки, схильна підтримувати думку про превалювання парламентських систем.

Прихильники президенталізму зауважують на тому моменті, що концентрація повноважень в одних руках створює передумови задля гнучкості у ході прийняття політичних рішень в надзвичайних ситуаціях, а тому й глава держави відіграє роль медіатора у випадках конфліктних ситуацій. М. Шугарт і Дж. Кері вказують також на напівпрезидентські системи, які позиціонуються як систем, які вміщають у себе переваги президенталізму, а також потенціал виправлення недоліків цього формату співвідношення владних інститутів⁶³. Прихильники парламентаризму стверджують, що останній забезпечує більшу прозорість урядових операцій і ширшу презентацію публічних інтересів⁶⁴. Тому за гіпотетичним визначенням демократія формально може процвітати в парламентських й президентських, а також напівпрезидентських системах. Крім того, очевидно, що головна перепона на шляху розвитку демократії – це концентрація влади в одних руках упродовж тривалого терміну часу: задана тенденція призводить до "тиранії", про що зауважує С. Хаггард⁶⁵.

Із даного приводу, про що зауважує Е. Тагієв, очевидно, ніби існуючий режим "суперпрезиденталізму" постав катастрофою для демократизації Росії, Казахстану, Вірменії, Киргизстану та України (й навіть попри досить значні успіхи на першому етапі демократизації і те, що президенти цих країн у медіапросторі показувались як "демократизатори"). Коли Білорусь перейшла від парламентаризму (а фактично це був період без нової конституції у 1991-1994 рр.) до президенталізму (у 1994-1996 рр.) та напівпрезиденталізму (фактично ж суперпрезиденталізму), "демократичний експеримент" у даній країні дійшов свого завершення. Азербайджан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан також здійснили процес "інвестування переважаючої влади саме в руки президентів", тому вони сьогодні позиціонуються як авторитарні країни. Й навпаки, помірні президентські чи напівпрезидентські системи, які мали місце в Грузії від 1995 до 2003 рр., або в Литві та Молдові (1994-2000 рр.), а також парламентські системи (зокрема, Естонія й Латвія) – в яких відбувалась дисперсія влади поміж різними інститутами – рухаються у напрямі демократичних цінностей (хоч у різній мірі)⁶⁶. З іншого боку, слід розуміти, що лиш дисперсія влади не може помогти у ході демократизації. Додатковим чинником є пов’язаність виконавчої, судової і законодавчої гілок влади для того, щоби вони не просто протистояли одна одній, а коригували одна одну, творячи інституційний баланс. Зворотна тенденція же веде щодо "паралічу" політичних інститутів та політичної системи в цілому, що, зокрема, мало місце в Росії у 1991-1993 рр. (а теж наприкінці 90-их рр. ХХ ст.).

Схема Е. Тагієва спрямована на деяке доопрацювання попередніх (зазначених) моделей. Автором запропоновано перелік із 25 пунктів повноважень президентів, які ґрунтуються на попередніх методиках. Їх було згруповано у 14 рівноцінних та паралельних вимірів (задля того, щоби уникнути проблем "зваженості" аналізу). Кожний маркер оцінюється показниками від "0" до "4". Окремі виміри включають у себе один маркер, деякі – два, деякі – чотири. У випадку кількох індикаторів для певного виміру середній показник вираховують через середнє арифметичне. Через це можна отримати показники маркерів й вимірів окремо. Додатково пропоновано 15-ий вимір сили президентських повноважень. Специфіка цієї методики полягає у тому, що вона сконструйована, в першу чергу, для пострадянських країн. У ході оцінювання даної методики ми не будемо розглядати її в повному обсязі, а тільки звернемось до оцінювання вимірів сили президентів (більш детальну інформацію можна отримати із першоджерела). Серед вимірів автор виокремлює наступні: 1. вибори; 2. тривалість повноважень; 3. участь у тлумаченні законодавчого процесу та доопрацюванні законів; 4. законодавчі повноваження; 5. вето-повноваження; 6. призначення прем’єр-міністрів; 7. призначення вищих посадовців; 8. припинення повноважень урядового кабінету; 9. виконавчі повноваження; 10. регіональні або локальні повноваження; 11. розпуск парламенту; 12. спеціальні повноваження; 13. символічні повноваження (скликання позачергових сесій парламенту, підписання конституції, право на помилування, командування збройними силами); 14. процес усунення із посади; 15. надзвичайні повноваження. Позитивний момент підходу у тому, що він чутливий до пострадянських країн. Зокрема, було включено в аналіз такі важелі впливу, як видання законів й актів з силою законів, призначення, а теж звільнення губернаторів, фінансування й гарантії не лиш президентів, але й членів їх сімей, обмеження на терміни перебування президентів при владі (це є показник авторитарних тенденцій). Щодо уваги взято і інші надзвичайні повноваження глав пострадянських держав. В ініціальному же вигляді зважена модель повноважень президентів Е. Тагієва виглядає наступним чином:

Таблиця 4.23