Характеристики президенталізму, парламентаризму та напівпрезиденталізму

Атрибути	Президенталізм	Парламентаризм	Напівпрезиденталізм
Вибори президента	прямі	непрямі	прямі + уряд, похідний від парламенту
Прерогатива на розпуск парламенту	президент	уряд (прем’єр)	президент
Участь президента у формуванні уряду	пряма участь + призначення міністрів	відсутність формальної участі президента	право на призначення міністрів, які мають отримати згоду парламенту
Відповідальність уряду перед парламентом	уряд та міністри не відповідальні перед парламентом	уряд повинен отримати інвеституру парламенту	уряд відповідальний перед парламентом
Законодавчі повноваження президента	має такі повноваження, й має право вето	не має таких повноважень, а також не має права вето	має такі повноваження лише у визначеній сфері, має право вето
Позиція глави держави	глава держави має виконавчу владу	глава держави не має виконавчої влади	президент має значні виконавчі повноваження, але більшість з них зосередженні в уряді
Дії уряду у випадку вотуму недовіри від парламенту	може ігнорувати вотум недовіри	відставка уряду	відставка уряду

Поміж запропонованих маркерів щонайменше чотири співвідносяться із тими , про котрі аргументовано говорив А. Лейпхарт: вимога інвеститури (вотум довіри), можливість парламентського вотуму недовіри, право розпуску урядового кабінету, призначення міністрів. Наступна група становить другий вимір компаративного аналізу (розподіл виконавчої і законодавчої влади): незалежність мандату обраного всенародно президента або ж президента, обраного непрямим способом; право на законодавчу ініціативу (законодавчі повноваження президента); наділеність глави держави виконавчими повноваженнями.

Оцінювання індексу президенціалізації системи А. Кроувела здійснено через апелювання до статистичних баз даних, зокрема із конституційної інженерії. Так, автор здійснює посилання на наступні статистичні напрацювання: П. Райни²⁸, Дж. Волдендорпа, Х. Кемана та Я. Баджа²⁹ тощо. При цьому останні зауважують, що ними до уваги взято лише ті політичні системи, які іменуються парламентськими і напівпрезидентськими: тобто ті, "де уряд є (повністю) відповідальним парламенту, із особливістю або без особливості подвійного лідерства, змінним домінуванням виконавчої чи законодавчої влади"³⁰. Оскільки дослідники зважають винятково на партійні уряди, тому й зауважено, що президентські демократичні системи не слід включати в дослідження. В чистих президентських системах глава держави (або ж президент) позиціонується як одноосібний конструкт виконавчої влади, а тому є відповідальним лише перед конституцією. Тому там немає урядових кабінетів, "які складаються з міністрів, що індивідуально відповідальні перед парламентом, але й паралельно колективно відповідальні за урядову діяльність"³¹. Саме тому автори переконують, що напівпрезидентські демократії включаються в аналіз лише тоді, коли урядові кабінети у них відповідальні перед парламентом або коли виконавча влада розподілена поміж главою держави та прем'єр-міністром (ідея "подвійного лідерства"³²). У випадку дванадцяти країн, які аналізував А. Кроувел, ситуація виглядала (на момент дослідження) наступним чином:

Таблиця 4.19

Рівень президенціалізму в країнах Центрально-Східної Європи на основі їхніх конституцій (в ініціальному вигляді, як пропонує А. Кроувел)³³

Країна	Вибори президента	Розпуск парламенту	Призначення міністрів	Вотум інвеститури	Вотум довіри	Участь у прийнятті законів	Виконавчі повноваження	IPr
Болгарія	прямі	Пр. (+Пар.)	Пр.	+	+	- (в)	+	3,5
Чехія	непрямі	Пр. + Пар.	Пр. + Пм.	+	+	-	-	1,0
Естонія	непрямі	Пр. + Пм.	Пр. + Пар.	+	+	-34	-	1,0
Угорщина	непрямі	Пр. (+Пар.)	Пар. + Пм.	+	+	+	+	3,0
Латвія	непрямі	Пр. + Реф.	Пр. + Пар.	+	+	+	-	2,5
Литва	прямі	Пр. + Пм.	Пр., Пм., Пар.	+	+	+	+	4,0
Македонія	прямі	Пар.	Пр. + Пар.	+	+	-	-	1,5
Польща	прямі	Пар. (+Пр.)	Пр., Пм., Пар.	+	+	+	+	4,0
Румунія	прямі	Пр. (+Пар.)	Пр., Пм., Пар.	+	+	- (в)	-	2,5
Росія	прямі	Пр.	Пр. (+Пар.)35	+36	-	+ (в)	+	6,5
Словаччина	непрямі	Пр.	Пр. + Пм.	+	+	+	-	2,5
Словенія	прямі	Пр. + Пар.	Пр. + Пар.	+	+	-	-	2,0

Таблиця 4.20

Рівень парламентаризму в країнах Центрально-Східної Європи на основі їхніх конституцій (в ініціальному вигляді, як пропонує А. Кроувел)

Країна	Вибори президента	Розпуск парламенту	Призначення міністрів	Вотум інвеститури	Вотум довіри	Участь у прийнятті законів	Виконавчі повноваження	IPa
Болгарія	0	0,5	0,5	1	1	0,5	0,5	4,0
Чехія	1	0,5	0	1	1	1	1	5,5
Естонія	1	0	0,5	1	1	1	1	5,5
Угорщина	1	0,5	0,5	1	1	0,5	0,5	5,0
Латвія	1	0	0,5	1	1	0,5	1	5,0
Литва	0	0	0,5	1	1	0,5	0,5	3,5
Македонія	0	1	0,5	1	1	1	1	5,5
Польща	0	0,5	0,5	1	1	0,5	0,5	4,0
Румунія	0	0,5	0,5	1	1	0,5	1	4,5
Росія	0	0	0,5	1	0	0,5	0	2,0
Словаччина	1	0	0	1	1	0,5	1	4,5
Словенія	0	0,5	0,5	1	1	1	1	5,0

За ініціальними даними А. Кроувела, прямі вибори президента властиві задля таких країн як Болгарія, Литва, Македонія, Польща, Росія, Румунія та Словенія (а сьогодні мова повинна йти про Словаччину). В Словенії це єдина характеристика, що зближує задану систему із президентською (сьогодні це теж в більшій мірі стало властиво й Словаччині). В Росії же президента наділено додатковими формальними (субстанційними) повноваженнями. Так від 1993 р. глава Російської Федерації має право розпуску обидвох палат парламенту, призначення прем’єр-міністра, право законодавчої ініціативи та тлумачення законодавства. Для подолання вето глави держави потрібна підтримка двох третин обидвох палат парламенту. Дума може висловити вотум недовіри парламенту (простою більшістю), проте якщо це постає двічі протягом трьох місяців, тоді президент може розпустити парламент (або ж відправити у відставку урядовий кабінет). Окрім того, російський президент може ігнорувати вотум інвеститури. У 5 аналізованих випадках (Чехія, Естонія, Латвія, Угорщина і Словаччина) парламент обирає президента (сьогодні у випадку саме Словаччина дана норма не діє). Це створює більш парламентську систему, оскільки президент не має власного мандату, а його легітимність змінюється.

За винятком Македонії (на період наукового аналізу А. Кроувела), усі глави держав приймають участь у процесі розпуску парламенту. У Македонії же глава держави може самостійно розпустити парламент (це дуже рідкісна процедура для демократичних країн). В більшості випадків право розпуску парламенту втілено в ролях президента та прем’єр-міністра (або ж навіть самого парламенту), внаслідок чого відбувається балансування виконавчої та законодавчої гілок влади. В Латвії, Росії та Словаччині президент може самостійно розпустити парламент відповідно до конституції, хоча на практиці цьому передують консультації із лідерами різних парламентських фракцій³⁷. Прерогатива президента Латвії на розпуск парламенту визначена тим моментом, що задана пропозиція виноситься на референдум, коли більшість електорату має підтримати таку ініціативу. Якщо же виборці відмовили у розпуску парламенту через референдум, тоді вважається, що у відставку повинен подати президент. Це є міцним стримувальним механізмом у даній країні.

У більшості же країн парламент позиціонується як найбільш впливовий серед політичних (владних) інститутів. Такий висновок є очевидним на підставі аналізу процедур формування урядових кабінетів. Окрім того, у таких країнах саме уряд постає верховною інституцією виконавчої влади. Повноваження президентів у цих ситуаціях обмеженні можливостями "простого" номінування міністрів (і, зокрема, прем’єр-міністрів) – проте тільки на підставі консультування або же формального затвердження парламентом кандидатур таких міністрів. Це чітко відображає саме "тотально-парламентський" характер нових демократій у Центральній Європі, де виживання урядового кабінету залежить від довіри парламенту. Зворотна специфіка властива задля більшості пострадянських країн, котрі не є членами Європейського Союзу: Білорусі, Грузії (хоча формально парламентаризація у цій країні повинна початись за наслідками поправок до конституції, які вступлять в силу в 2013 р.), Вірменії (хоч країна і оцінена як зразок прем’єр-президенталізму), Азербайджану, Росії, України тощо. Єдина "парламентаризована" система на просторі колишнього СРСР – це Молдова, котра у проміжку 1994-2000 рр. позиціонувалась як варіант прем’єр-президентського напівпрезиденталізму, а з 2001 р. повинна оцінюватись як парламентська республіка (хоча у країні тривають дискусії із приводу повернення до попередньої моделі, оскільки за оцінками міжнародних експертів та науковців Молдова – єдина країна, у якій перехід від напівпрезиденталізму/президенталізму до парламентаризму позначений зниженням рівня політичного плюралізму).

У тих країнах, які позначені як "парламентаризовані", президентські важелі впливу найчастіше є лімітованими та піддаються значним перевіркам та балансам (це в меншій мірі стосується недемократичних та гібридних політичних режимів, що нам демонструє приклад Вірменії, починаючи із 2007 р.). У Польщі, наприклад, позиція президента у призначеннях міністрів вважається відносно слабкою: якщо президент не має важелів пливу проти кандидата, який вважається рефлектованим більшістю у парламенті, тоді Сейм (нижня палата парламенту) може самостійно та невідворотно обрати прем’єр-міністра та інших членів кабінету голосами звичайної більшості. Така превалентність парламентаризації у Центрально-Східній Європі стає також помітною у випадку того, що зазвичай парламент для формування кабінету повинен висловити йому вотум інвеститури, що позначає собою й формальний та невід’ємний елемент довіри від законодавчої влади виконавчій. Зворотній ракурс проблематики становить система Російської Федерації, в якій президент наділений повноваженнями розпуску парламенту, якщо останній декілька разів відхиляє саме президентську кандидатуру в прем’єр-міністри. В цілому це означає, що в системах президентського типу або системах, які прямують до президенталізму (в заданому випадку мова повинна йти про президент-парламентський напівпрезиденталізм), урядовому кабінету бракує парламентської відповідальності. Що найбільш цікаво, так це той момент, що системи більше "парламентаризованого" типу (за винятком Молдови) є більше демократичними й ефективними (в плані урядування), аніж їхні аналоги "президенціалізованого" типу. Перші країни є позначені конституційним детермінування виконавчих повноважень президентів – зазвичай мова йде про такі сфери як національна оборона та міжнародні відносини. А другі країни найчастіше не є детерміновані у такій значній мірі: тут президенти виконують значно ширший набір виконавчих повноважень (окремі напівпрезидентські і президентські системи взагалі регламентують своїх глав держав як одночасно глав виконавчої влади, що найбільш цікаво у випадку напівпрезиденталізму, оскільки формальною вимогою президенталізму є відсутність посади прем’єр-міністра – в даному випадку досить цікавим є досвід Азербайджану тощо).

Висновок А. Кроувела полягає у тому, що найбільш президенціалізованою є система Росії. Менше президенціалізовані системи властиві Польщі, Литві, а також Болгарії (остання в деякій мірі парламентаризована). Ще менш президенціалізовані – Угорщина, Румунія, Словаччина. Найменш специфіка притаманна таким країнам як Латвія, Словенія, Македонія, Чехія, Естонія:

Таблиця 4.21