Доктрина «зустрічного задоволення».

Поступово суди „загального права" виробили доктрину „зу­стрічного позову", оскільки дотепер вважалося, що при односто­ронніх договорах лише одна сторона — кредитор — має право вимагати виконання умов. Суды "общего права" выработали доктрину "встречного удовлетворения" как необходимого условия признания неформального договора. К этому времени английские суды имели опыт применения некоторых исков с чисто односторонними сделками, носящими полудоговорный характер (например, дарения), которые имели вид "документа за печатью". Следующим важным шагом на пути развития договорного права стало появление правила, что всякий договор должен был быть заключен в форме письменного договора "за печатью" или предусматривать "встречное удовлетворение", выражающееся в определенной выгоде, полученной должником, или невыгоде (ущербе или ответственности) кредитора, связанной с договором.

Статут «про купців» 1285 р

Подальші пошуки дійових способів стягнення боргів привели до видання спеціального статуту „Про купців" (1283 p.). Креди­тор міг віддати у борг товар або гроші в присутності мера міста, при цьому боргове зобов'язання реєструвалось у міських книгах. Якщо боржник не виплачував борг, то мер міг без суду призначи­ти продаж майна боржника на суму боргу чи наказати передати це майно кредиторові. У 1285 р. був виданий ще один статут „Про купців". Борж­ник, який не сплатив борг, підлягав арешту. Він повинен був упродовж трьох місяців продати своє, відповідне сумі боргу, май­но і повернути борг. У випадку невиконання цього на підставі судового наказу це належало зробити шерифу.

Статут 1585р. Про заборону безвідплатної передачі земель.

Статут 1585 р. заборонив боржникові будь-яку передачу чи продаж землі третім особам на шкоду кредиторам. Вслед за этим статут 1585 года запретил добровольную, безвозмездную передачу земли, совершенную в ущерб ее последующим приобретателям, в том числе кредиторам. Этот статут очень строго трактовался в судах.

Шлюбно-сімейні відносини.

Шлюбно-сімейне право увесь час перебувало під впливом канонічного права і визначалось інтересами охорони феодального земле­володіння і родових маєтностей. Церковна форма шлюбу, заборона одружуватись із близькими кровними родичами, двоєженство знайшли закріплення і в законах держави. Наприклад, статут 1606 р. відносив двоєженство до тяжких кримінальних злочинів з усіма наслідками.

Англійська середньовічна сім'я мала патріархальний харак­тер. Правовий статус заміжньої жінки був вкрай обмежений. Її рухоме майно переходило до чоловіка, а над нерухомим встановлю­валось його управління. Дружина не могла самостійно укладати договорів, виступати у суді навіть для захисту своїх прав. Це переважно стосувалося дворянських сімей. У селянських, ремісни­чих і купецьких сім'ях, де діяли здебільшого норми звичаєвого права, заміжні жінки могли управляти майном, укладати угоди, займатися торгівлею.

Розлучення за англосаксонським звичаєвим правом допускало­ся. Дружина при розлученні отримувала частку сімейного майна (крім нерухомості). Канонічне право та державне розлучення не визнавали. За певних умов допускалось лише окреме проживан­ня подружжя — „відлучення від стола і ложа". У виняткових випадках розлучення міг дозволити Папа Рим­ський. Позашлюбні діти не признавались. Проти цього виступала і церква, і дворянство. Мертонський статут 1235 р. прямо заборонив узаконення позашлюбних дітей.

Єдиної системи спадкування у середньовічній Англії не існува­ло. „Загальне право" спочатку не визнавало заповіту. Діяли різні способи переходу у спадкування нерухомого майна (землі, буді­вель). Землі, які були власністю сеньйорів, після смерті держате­ля до них і поверталися. Лише згодом встановилось правило, згідно з яким землі вільних держателів переходили у спадок дітям, спадкоємці мусили сплатити сеньйорові (лорду) певну суму.

У XII ст. спадкове право стосовно земельних володінь зазнало змін. Земельне володіння переходило тільки до старшого сина (майорат), що було вигідним дворянам. Заповіт на володін­ня землею був заборонений взагалі. Щоправда, його намагалися обійти за допомогою трасту — призначенням довірчого володіль­ця для управління майном.

У 1540 p. дозволено розпоряджатися нерухомістю (якщо вона не була родовою власністю) через заповіт. При цьому на спадко­ємців покладався обов'язок забезпечити дітей померлого, котрі не отримали спадку. Оскільки суди „загального права" не мали відповідного інструментарію для реалізації таких зобов'язань, то спори перейшли до канцлерського суду. Право на рухоме майно померлого, який не залишив щодо нього заповіту, насамперед належало пережившому подружжю і дітям. Цей правовий інститут отримав в англійському праві на­зву люб'язність.