Статутне право.

Статутне право базувалося на законі, на парламентських актах. Його роль згодом зростала, приймалася все більша кількість парламентських актів, які встановлювали норми права. Характерно, що вважалися діючими статути, видані ще у феодальний період. Через це статутне право Англії становить величезну кількість парламентських актів, які збиралися протягом майже п'яти століть. Так, починаючи з правління Едуарда IV (1461-1483 рр.) до 1884 року було видано 14408 тільки парламентських законів. Все це призвело до необхідності провадити певну модернізацію англійського статутного права. Було проведено після виборчих реформ часткову реформу кримінального права, в ході якої було об'єднано триста старих статутів в чотири закони. На кінець XIX століття консолідовані акти почали з'являтися досить часто. Розвиток буржуазного суспільства обумовив проведення спеціальних кодифікаційних робіт у межах окремих інститутів цивільного права. Так з'явилися Акт про товариства 1890 року, Акт про продаж товарів тощо. Але в цілому англійське право залишалося некодифікованим. Офіційні публікації збірок статутів в Англії, які з'явилися на початку XIX століття, — «Статути королівства» у дев'яти томах, «Переглянуті статути», не привели до суттєвої систематизації англійського буржуазного права.

Згадаймо, що до і навіть після появи парламенту статутами називались також королівські акти (Вестмінстерські статути 1275, 1285, 1290) Едуарда І. Поступово ця назва закріпилась за актами парламенту. Важливіші з них мав підписати король. їх законність, на відміну від їхнього тлумачення, не могла оспорюватися в судовому по­рядку. Лише інший статут міг замінити чи змінити попередній, але не король. Статути не могли змінити чи відміни­ти королівських актів, прийнятих зі згоди Королівської ради.

У період абсолютизму вагомість статутів зменшилася, тим паче, що парламент скликався рідко, а значення королівських актів зросло. У 1539 р. окремим статутом королю дозволено видавати пра­вові акти (ордонанси, хартії, укази) з будь-яких питань, коли парламент не засідав („якщо виникла необхідність діяти з усією швидкістю, якої вимагають обставини").

«Загальне право» (з середини хііі ст.).

Найважливіша роль у виникненні нових норм права й одноцільної єдності права загалом належала роз'їзним судам, ін­ститут яких створено реформами Генріха II. Власне вони з норм звичаєвого англосаксонського та нормандського пра­ва поступово створили цілу галузь єдиного, спільного для Англії права — „загального права" (Common law). Під цим поняттям розуміли і звичаї, і різні комплекси правових норм. Отож, його розуміли як право:

• звичаєве на відміну від права у вигляді державних норматив­них актів;

• всього королівства — на відміну від права феодалів, двірського;

• всього населення — на відміну від прав спеціальних, прав-привілеїв (скажімо, королівських, окремих феодалів, окремих місцевостей, торговельного права);

• загальне, для всіх, знову ж таки на відміну від права римсь­кого чи церковного.

Роз'їзні судді стали уніфіковувати норми місцевого звичаєво­го права, створювати „загальне право" за допомогою королівської канцелярії, яка видавала спеціальні накази (brevia, writs) у пись­мовій формі. Ці накази врегульовували засади судочинства, на­зивали підстави порушення справи, вимоги на підставі скарги потерпілої сторони до шерифа або судді задовольнити справедливі домагання, ліквідувати порушення чийогось права.

«Загальне право» щораз більше виступало як система судових пре­цедентів для юридичного регулювання тих правових відносин, що не були врегульовані законом. „Загальне право" протиставлялось і місцевим феодальним звичаям, і „чужоземному" римському пра­ву. Систему „загального права" підтримували всі вільні стани, і це стало однією з причин того, що в Англії не відбулась рецепція римського права. „Загальне право" як специфіч­не англійське явище зберегло домінуючі позиції, бо в засаді зміцнювало англійську державну систему, було основною юридич­ною опорою єдиної державності, судочинства та регулятором сус­пільних відносин.