Англосаксонська ранньофеодальна монархія (ІХ-ХІ ст.)

Історію держави і права Англії можна умовно поділити на чотири періоди:

1. Англосаксонська ранньофеодальна монархія (ІХ-ХІ ст.).

2. Централізована сеньйоральна монархія (ХІ-ХП ст.) і бороть­ба дворянства за послаблення королівської влади (XIII ст.).

3. Станово-представницька монархія (друга половина XIII-XV ст.).

4. Абсолютна монархія (кінець XV — середина XVII ст.).

У давнину Англія (всі острови) називалась Британією. Населяли ці острови племена брит­тів (кельтського походження), що жили на межі до нашої і нашої ери на стадії первіснообщинного ладу.

У 55 р. до н. е. Цезар розбив військо брит­тів і оголосив себе завойовником Британії. Після цього впродовж століття римські війська у Британії не висаджувались, хоча контак­ти бриттів із материком та римською цивілізацією зростали.

У 43 р. н.е. римський імператор Клавдій вирішив встановити ґрунтовне римське панування у Британії. Завершилось воно близько 83 р. за імператора Доміціана. Римляни заснували низку оселень-міст, у тому числі Лондон (Лондиній) на р. Темзі, буду­вали мости, дороги, укріплення тощо.

Панування римлян над Британією (крім Шотландії) продовжувалось до початку V ст., коли римські легіони були виведені на континент.

В Британії виникло багато невеликих кельтських держав, у суспільному і державному ладі яких зберігались численні пере­житки первіснообщинного ладу. Завзяті війни між ними призво­дили до спустошення цілих районів і винищення населення.

Наприкінці V—до початку VI ст. на Британію напали германські племена англів, саксів і ютів (з долішної Лаби і Ютландського півостро­ва). Германці перетворили частину кельтського населення у ра­бів, частину витіснили на західні землі Британії (в Уельс та ін.). Утворили кілька десятків держав (Уессекс, Ессекс, Суссекс, Мерсія, Нортумбрія і Східна Англія, Кент).

Варварське королівство – перехідний період від племінної демократії до більш-менш централізованого державного життя. Варварські королівства – заселені вільними людьми, що мали право власності на свою землю. Шотландія та Уельс були самостійними кельтськими королівствами.

Утворення державності у германців. Пану­вання над підкореним кельтським населенням вимагало держав­ної організації, бо насильницьке панування, публічна влада, раб­ство — несумісні з засадами первіснообщинного суспільств. Зрештою, на території Британії вже раніше, до германців, існувала держав­ність — римська, кельтська.

Германські держави часто воювали між собою, а ще частіше з Уельсом, оскільки бритти завзято відстоювали незалежність. Однак на території англосаксонських держав вони вже упродовж VI — початку VII ст. асимілювались із германцями. Сприйняли багато чого від бриттів і германці.

З кінця V ст. серед англосаксів почало поширюватись христи­янство. То одна, то інша англосаксонська держава час від часу намага­лись об'єднати навколо себе інші. Переважно це робилося насиль­но. У цей час на Британію почали щораз частіше нападати вікін­ги (данці). Вони не лише нещадно вбивали і перетворювали на рабів населення, а й захопили у своє володіння значні території Британії, зокрема на сході та в центрі, назвавши їх данською землею.

За данського короля Кнуда Великого (бл. 995-1036 pp.) Брита­нію введено до складу великої данської монархії (разом з Данією і Норвегією). Однак у середині XI ст. вона звільнилася.

Формування феодального суспільства в германських племен у Британії відбува­лося сповільненими темпами, що певною мірою було пов'язане зі стійкими племінними звичаями та збереженням давньогерманських традицій. Процес феодалізації - це втрата основною масою населення і права власності на землю і економічної, а інколи і особистої свободи. Процес феодалізації варварських королівств проходив у два етапи:

1. 5- 8 ст.

2. 9-11 ст. – феодальний спосіб виробництва став пануючим.

Феодальний спосіб виробництва:

• існувало декілька категорій населення: феодали, залежне і експлуатоване населення.

• Експлуатоване населення не має права власності на землю.

Перебуваючи на низькому рівні суспільного і культурного розвитку, германці знайшли у завойованій ними країні відносно високий рівень розвитку продуктивних сил, у тому числі сільського господарства й ремесла. Тому невдовзі основним їх заняттям ста­ло землеробство. Оселялись вони родами, закладаючи села. Окрім землеробства вони займалися скотарством. Спільними, общинними були луки ліси, стави.

Населення поділялось на вільних, напіввільних і рабів.

Вільне: ерли та керли.

Ерли — це родова знать, верхівка суспільства. Вони отримували найкращі та найбільші земельні ділянки, мали різні привілеї.

Керли - вільними общинниками. Вони володіли ділянками орної землі, брали участь як повноправні громадяни у народних зборах та ін.

В ході розвитку англосаксонського суспільства від­мінності між цими двома групами населення зростали. Ерли отри­мували щораз більші привілеї, зростало їх політичне значення. Вергельд за них став втричі вищим. У процесі феодалізації суспіль­ства значна частина керлів перетворилась на залежних людей — короля, духовенства, ерлів, а ці останні становили основну части­ну верстви феодалів. Цей процес започаткований вже VIII ст., коли ввійшло у звичай, що кожна вільна людина простого поход­ження мусила знайти собі опікуна, патрона — глауфорда і не могла його покидати без згоди останнього.

Тани - дружинники, куди входили ерли, керли. Тани володіли на підставі королівського акту ді­лянкою і за це несли три основні обов'язки: брали участь у похо­дах і війнах, королівському суді, будівництві укріплень, доріг і мостів. З танів сформувався військовий стан.

Лети й уілії - напіввільне населення. Вони були власністю знатних людей і духовенства, наділялись невеликими ділянками землі чи працювали у ремеслі. Лишками свого виробництва могли розпоряджатися самі. Нащадки кельтів, підкорених англосаксами. За їхнє вбивство винний платив штраф (половина того, що за просту вільну людину) його господареві.

Найнижчий ступінь суспільної драбини займали раби. їх ви­користовували у домашньому господарстві, на землі чи в ремеслі. Джерелами рабства: військовий полон, народження від батьків-рабів, продаж у рабство за тяжкі злочини, за борги (по життєво або на певний строк). За вбивство раба платився штраф його власникові, за злочини рабів відповідав їх власник, який міг видати раба потерпілій стороні або викупити його. Втеча раба каралась смертю.

Незважаючи на інтенсивний розклад родоплемінних відносин вони ще зберігались і були міцними.

Державний устрій

Центральні органи влади. До об'єднання країни в єдину державу кожне королівство мало свого короля. У більшості держав королів обирали на народних зборах, як перед тим обирали вождів племені. Обрати належало найдостойнішого з-по­серед найближчих кровних родичів померлого короля (переваж­но це був найстарший його син). Згодом обирати короля стали не на народних зборах, а на з'їзді світської та духовної знаті.

Зразу ж після утворення держави влада англосаксонських королів була слабкою. До них радше ставились, як до військових вождів. У зв'язку з тим, що згодом король ставав носієм верховної влади, становище його помітно зміцнювалося. Будь-яке посяган­ня на особу короля вважалося тяжким злочином і зазвичай кара­лось смертною карою з конфіскацією майна.

Король був верховним головнокомандувачем, верховним суд­дею, стояв на сторожі „миру і безпеки в країні". Порушення „коро­лівського миру" вважалось одним із найтяжчих злочинів.

Деяких осіб, церковні інституції, певні міста та певні дні король міг ото­чити спеціальним захистом (купці, вдови, сироти, військовослужбовці, особи, які йшли або поверталися зі суду, коро­лівський палац, церкви; святкові дні).

Йому належала законодавча влада, право вищого суду, право призначення посадових осіб, яким населення зобов'язане було коритися. Від імені короля і під його гарантію відбувалося наділення землями з громадського фонду - головним чином церкви і приватним власникам. Право короля на всі ліси країни. Королю належало право на працю населення, тобто на залучення до громадських робіт, право на конфісковане майно. З верховних поліцейських повноважень короля з підтримання громадського порядку сталося право на збір мит на користь корони (прямих податків в королівстві не було). Королі здійснювали патронат над церквою, внаслідок чого могли втручатися і у внутрішні справи церковних округів, у призначення на церковні посади. Майно короля підлягало більшої правової охорони, ніж майно інших станів. Влада королів не була, проте, повністю спадкової: наділення нового короля державними повноваженнями мало вигляд обрання його верхівкою вищих станів країни.

"Датські гроші" - прямий податок на користь короля

Водночас правові пам'ятки ІХ-ХІ ст. засвідчують певні тенден­ції стосовно передання крупним земельним власникам деяких прав і повноважень королівської влади: права судити залежних людей, стягувати податки, штрафи і побори, збирати ополчення на своїй території. Знать і могутні тани часто призначались королівськи­ми представниками — намісниками в адміністративні округи.

Вітанагемот – вищий державний орган - рада вітанів, „мудрих". У зв'язку з розкладом первіснообщинного ладу і поглибленням соціальних протиріч по­чали швидко втрачати значення народні збори. З утворенням єди­ної англосаксонської держави їх проведення взагалі стало немо­жливим. Повноваження народних зборів частково перейшли до короля, а частково — до вітанагемоту. Такі збори існували ще раніше в англосаксонських державах, перед їх об'єднанням. Хоча законодавство було прерогативою короля, але закони він видавав переважно після погодження їх з віта нами. Вітангемоти приймали важливі рішення і з церковних справ. Вітани брали участь також у королівському суді.

Склад вітанагемоту не був точно визначений: король, який його і скликав, члени королівської родини, оби­два архієпископи (Кентерберійський і Йоркський), єпископи та настоятелі більших монастирів, високі урядовці (олдермени), могутні тани — безпосередні васали короля. Король їх усіх запро­шував особисто. Запрошувались і королі Шотландії та Уельсу, виборні представники м. Лондона. Кількість членів вітанагемоту коливалася від 30 до 100 осіб. На його засіданнях головував ко­роль. Компетенція вітанагемоту теж не була чітко визначеною: вона залежала від волі короля та від того, сильною чи слабкою юобистістю був він сам. У першому випадку рішення вітанагемоту мали дорадчий характер, у другому — загальнообов'язковий.

До вітанагемоту перейшло важливе повноваження народних зборів — обирати короля. Щоправда, часто це обрання мало лише формальний характер: обирали старшого сина короля (король ще при житті призначав його своїм наступником). Згодом значення вітанагемоту почало падати, оскільки центром управління краї­ною ставав королівський двір був практично єдиним інститутом централізованого управління в країні. Але його структура та взаємодія з посадовими особами на місцях були розвинені слабко. Більшість з чинів-посад були почесними титулами для знаті, ніж оформленими функціями центральної адміністрації. Двір (палац) становили головним чином королівські міністеріали-дружинники, пов'язані васальної вірністю і заступництвом короля; вони виконували основну масу поточних державних справ. Стабільні адміністративні функції належали маршалу (відав королівськими стайнями і внаслідок цього кінної дружиною), гофмейстеру (керуючому палацом). Найбільш істотну роль в загальнодержавному управлінні з усього двору грав капелан (з духовних осіб), у підпорядкуванні якого був штат писарів і свого роду палацова канцелярія. Радники з духовних взагалі мали особливе і великий вплив при королівському дворі.

У найважливіших політичних і державних справах традиція і система особисто-феодальних зв'язків зобов'язувала королів спиратися на раду знатних - уітанагемот. Рада як би замінила собою архаїчні військово-народні збори, але її роль і значення були іншими. Уітанагемот не вважався виборним органом, а був ніби представництвом народу («рівних танів»). Брали участь тани, запрошені королем. Це були єпископи, члени королівського двору, представники короля на місцях; в Х ст. більше половини складали рядові тани - міністеріали і дружинники короля. Тільки за згодою уітанів король міг починати війну, а головне - передавати землі в приватне володіння (такі грамоти обов'язково підписували уітани). Рада не був органом управління, не мала впливу і на королівське законодавство. Вважалося, що великі тани й вище духовенство можуть позиватися тільки за участю такої ради. Найбільш істотним з державно-політичних повноважень ради були право на схвалення королівських призначень у вищі церковні посади і схвалення заняття престолу новим королем; реально в Х ст. вплив на обрання короля уітанагемота було незначним. З часом діяльність уітанагемота стала як би гарантією невтручання короля в місцеві справи і до повноважень місцевих посадових осіб.

Місцеве управління значною мірою грунтувалось на засадах самоуправління. Найбільшою адміністративною одиницею об'єд­наного королівства були графства.

Деякі графства утворились на основі попередніх невели­ких держав, інші — внаслідок поділу більших королівств. Всього графств налічувало­ся близько 32. Центром графства було укріплене місто з замком. Графства спочатку були військовими, а потім — адміністратив­ними округами.

Очолював графство елдормен. їх призначав король за погодженням з вітанагемотом із місцевої знаті або танів.

Елдормен був представником короля і виконавцем його зако­нів і розпоряджень. Він скликав при потребі ополчення, команду­вав ним, головував на зборах графства, володів вищою поліцейською владою. За виконання своїх обов'яз­ків отримував частину судових штрафів, мит і міських податків. Його особа, будинок, фортеця (замок), майно мали спеціальну королівську опіку. Посади елдорменів, на які королі здебільшого призначали осіб із місцевої знаті, швидко перетворились у спадкові, що робило елдорменів незалежними від короля. Двічі на рік скликав збори графства (представники місцевої знаті). Вони мали судові функції (розглядали окремі цивіль­ні, кримінальні та церковні справи), адміністративні, фінансові (пов'язані зі збором податків), стосовно скликання ополчення, питання безпеки у графстві тощо.

Другою особою в графстві був шайр-герефой (пізніше «шериф»). Він формально підпорядковувався елдорменові, однак перш за все представляв короля в управлінні його маєтками і здійснював від його імені судові функції. Шайр-герефой відав фінансовими й особистими справами короля в підлеглому окрузі, стягував на користь корони судові штрафи, відав розшуком злочинців і взагалі підтриманням громадського порядку. Однією з найважливіших функцій майбутнього шерифа вже тоді був нагляд за королівськими лісами. Шайр-герефой головував у суді сотень, керував діяльністю виборних суддів (присяжних).

Графства поділялись на сотні, які очолювали сот­ники, що обирались на зборах сотні (згодом їх призначав король). Збори сотні (місцева знать) мали судові, фінансові функції, потверджували правові угоди стосовно нерухомості (купівля-продаж землі) тощо і скликались раз на місяць.

Найнижчою територіальною одиницею була сільська община. Вона обирала старосту. Якщо село

(община) належало якомусь панові, то зазвичай старосту призначав він. Збори общини (усе доросле чоловіче населення) розглядали дрібні, переважно сусідські спори, питання розкладки податків, місцевих поборів та ін.

З поліційною метою общини було поділено на десятидворки. При скоєнні правопорушення члени десятидворки (всі чоловіки з 12-ти років) повинні були видавати винного владі, інакше вони платили великий штраф, а також відшкодовували потерпілій стороні матеріальні збитки. Якщо ви­даний десятидворкою правопорушник не мав змоги заплатити штраф, його платили члени десятидворки. Крім того, з X ст. закони почали вимагати, щоб кожна людина, яка не мала землі, знайшла собі пана, кот­рий був би його поручником у випадку скоєння правопорушення або невиконання взятого зобов'язання. Осіб без таких панів-поруч ників вважали поза правом, їх можна було безкарно вбити.

Міста переважно були осередками захисту населення, а випадку війни — центрами адміністрації, ремесел. Міста поділялись на королівські та влас­ницькі (великих феодалів). Деякі з них перебували під спеціаль­ним королівським захистом. Вони підлягали адміністрації шерифа або спеціального королівського урядовця. Тричі на рік у містах збирали збори, які мали судові фінансові функції, санкціонували акти купівлі-продажу нерухо­мості.

Початком нового англійського держави стало нормандське завоювання Британії в другій половині XI ст. У 1066 р, нормандський герцог Вільгельм (Півн. Франція) на чолі лицарських дружин вторгся в Британію. У битві при Гастінгсі були розгромлені війська останнього англосаксонського короля Гарольда, і протягом кількох наступних років Південна і Центральна Британія були підпорядковані завойовникам. Земельні володіння англосаксонської знаті були конфісковані і в більшості передані норманам, основні багатства зосередилися в руках корони, у тому числі майже всі міста. Політична влада перейшла до вихідців з Нормандії. Однак прибульці продовжували панувати і жити в головному за старими традиціями і з англійської праву, колишня англійська власність в результаті «мовчазної революції» перейшла в чужі руки - соціальна і політична основа держави залишилася, по суті, незмінною. Вже до XII ст. стала помітною соціальна асиміляція завойовників, до початку XIII ст. навіть етнічні відмінності практично стерлися (французька мова ще якийсь час залишався тільки офіційним). У підсумку нова держава стала державою нової єдиної англійської нації. Нашестя норманів та затвердження нової монархії не змінили значно колишній державний лад королівства. Необхідність більш сильної військової організації у завойованій країні та її адміністративного підпорядкування сприяли різкому посиленню центральної королівської влади. Завоювання зміцнило систему феодальних відносин, в короткий час перевівши їх з рівня особистісно-соціальних зв'язків і обов'язків на рівень державно-політичних зв'язків. У підсумку завоювання Англійське королівство сформувалося в ленну монархію, основою якої були відносини сюзеренітету-васалітету, феодальна військово-службова ієрархія і взаємопов'язана з нею система станової земельної власності і королівських пожалувань.

Особливість англійської ленної монархії полягала у встановленні прямих феодальних зв'язків короля з усім Дворянством, незалежно від рангів, із васалами його безпосередніх васалів («Васал мого васала мій васал»).

За своїм змістом ленно-правові відносини були підпорядковані державному регулюванню. Статус лену був постійним і відривався від його безпосереднього власника: навіть дочки могли зберегти за собою лен, якщо виходили заміж за того, що міг нести службу. За отримання льону встановлювалася значна плата (по 100 шилінгів), це стало важливим джерелом збагачення корони. Ленники зобов'язувалися надавати короні т. н. «Допоміжні гроші», по суті, обкладалися неперіодичним податком . Нарешті, в цілому ряді випадків король міг на правових підставах зажадати лен назад під приводом порушень ленного права і феодальних обов'язків.

Завойовники посилили експлуатацію залежного англосаксон­ського селянства, погіршили його правове становище. В Англії важливе значення для зміцнення кріпосницьких відносин мав проведений 1086 р. королівськими уповноваженими поземельний перепис. Наслідком цього перепису було складення фіскальної багатотомної книги, названої „Книгою Страшного Суду". Назва, очевидно, походить від того, що приведені до присяги у кожній місцевості довірені особи повинні були гово­рити, як на „Страшному Суді" лише правду, нічого не затаю­ючи перед королівськими уповноваженими.

В цьому переписі були зафіксовані характер, оцінка, розміри земель, що в кожному графстві належали особисто королю, як і іншим власникам. Тобто король хотів точно знати матеріальні ресурси, можливості буквально кожного феодала і відповідно до цього вимагати певної служби і сплати податку.

Вона встановлювалися податкові та службові відносини станів з короною.

„Книга Страшного Суду" була важливою подією і в процесі подальшого закріпачення селян. Значна кількість вільних або напіввільних селян у процесі перепису були занесені в книгу як люди залежні, тобто в розряд вілланів (цей термін фспочав означати в Англії кріпаків). Протести і виступи цих селян не допомогли їх було нещадно придушено.

"Книга страшного суду" підрозділяла землеробів на соціальні групи і навіть встановлювала їх чисельність.

Раби за часів складання "Книги страшного суду" були вже швидко зникаючою групою. В основному це були домашні слуги або пастухи і орачі на панській землі. -

Коттарії, бордарії, віллани – залежні селяни.

Коттарії і бордарії, мабуть, були люди однієї групи, записані в різних частинах країни під різними іменами. Вони мали невеликі наділи. Хоча більшість селян цієї групи були кріпосними, деяких з них відносили в розряд вільних. Багато з них, що володіли яким-небудь ремеслом, не працювали на домені лорда, а платили оброки продуктами свого виробництва - полотнами, ковальськими або столярними виробами. Така повинність вважалася менш рабською, і не без підстав, оскільки ремісники працювали самостійно, а не під наглядом посадовців манора.

Віллани були об'єднані у сільські (сусідські) общини. Феодали виділяли їм для користування земельні наділи, основну частину врожаю з яких селяни віддавали сеньйорові. На його користь виконували й панщину (три і більше днів на тиждень). Віллани мали й інші повинності: сплачували сеньйорові грошовий внесок при одруженні дітей, переданні свого майна у спадок тощо. Існували баналітети (пекти за гроші хліб у панській пекарні, мо­лоти зерно на панському млині та ін.). Віллани, щоправда, мали право користуватися общинними випасами й луками.

Існував також прошарок вільного селянства, що було особливістю суспільного устрою Англії в добу Середньовіччя.

Фьорд - ополчення вільних людей (переважно селян і міщан), що робило дворян не єдиною збройною силою держави.

Манор - феодальний маєток, основна господарська одиниця економіки і форма організації приватної юрисдикції в цих державах. Манор являв собою комплекс доменіальних земель феодала, общинних угідь і наділів особисто-залежних і вільних селян. Основою манориального господарства були відробіткові повинності залежних категорій селян і судова юрисдикція феодала над ними.

Земельні спори, неналежне виконання повинностей і дрібні провини селян Манору розглядалися в маноріальному суді (курії), очолюваному сеньйором помістя. Маноріальні суди отримали право винесення вироків по значному колі кримінальних справ (крім злочинів проти держави), а віллани втратили можливість захисту своїх прав в королівських судах. Виконання рішень суду здійснювалося з використанням досить широкого спектру інструментів покарання: барон міг мати у своєму Манорі ганебний стілець, ганебний стовп, колодки і шибеницю. Найбільш поширеною формою покарання був штраф.

Державний лад. Після нормандського завоювання в Англії встановилася міцна королівська влада з широкою компетенцією: король видавав закони, встановлював податки, побори та мита. Він єдиний мав право карбувати монети, королю належали корисні копалини, він був захисником спокою і миру, території й населення країни, здійснював верховне управління країною, верховне судочинство.

Королівська влада спочатку була виборною . Однак уже Генріх II опирався на „природне право спадкування", а його син — Річард І був першим королем (з 1189 p.), який зайняв трон взагалі без згоди чи схвалення родової знаті. Король вирішував найважливіші державні справи, зазвичай, не одноособово, а порадившись із так званою Великою радою, до якої входили всі вищі урядовці, вірні йому барони, вище духо­венство. Велика рада збиралася тричі на рік. Це був достатньо громіздкий орган, консервативний, тому вже за Вільгельма створено Малу раду, або Королівську курію (вищі урядов­ці і безпосередні васали). Ця курія зайняла місце попере­днього вітанагемоту.

Рішення курії не були для короля зобов'язувальними, вони мали дорадчий характер. Король міг будь-яку справу вирішити сам, видавши при потребі письмовий наказ, за неви­конання якого передбачалось суворе покарання — як за образу короля. Королі не мусили мати згоди курії й на видання законів, хоча з XIII ст. така згода фактично почала практикуватися.

Курія спочатку також виконувала функції державної скарб­ниці, одночасно була й вищим судом Англії. Вона розглядала справи стосовно інтересів короля, справи, з яких сторони зверта­лися за справедливістю до короля, спори васалів корони. Королі посилали членів курії на місця — з метою контролю місцевої адміністрації та розгляду скарг.

Ускладнення функцій управління країною, розростання чи­новницько-бюрократичного апарату зумовили необхідність пев­ного розподілу функцій курії між іншими органами.

Вже в XII ст. (1118 р.) від курії виділено Фінансову палату (або Палату шахової дошки — названу так тому, що на велико­му столі, покритому сукном із квадратами на зразок шахівниці, відбувалися фінансові підрахунки). Фінансова палата поділялась на дві частини: одна властиво була скарбницею, де зберігались гроші та цінності, інша — рахунковою палатою і судом з фінан­сових питань.

Крім поточної роботи, двічі на рік відбувалися спільні засідан­ня обох частин Фінансової палати, куди викликали керівників міс­цевої адміністрації з фінансовими звітами (у письмовій формі). Ці звіти і ґрунтовні протоколи засідань палати збереглись до наших днів — за період від правління Генріха II до початку XIX ст.

Важливим центром управління державою був королівський Двір. Як і в англосаксонський період, тут діяли високі урядовці, тобто існувала двірцево-вотчинна система управління. До найважливіших з них належали сенешал(відповідав за продовольчі питання), чашник (склади й комори), конетабль, комопник. Ці посади стали спадковими, але за згодою короля, котрий міг у будь-який момент такого урядовця звільнити.

Дедалі більшої вагомості набула посада канцлера (спочатку це приватний секретар короля, потім керівник королівської (державної) канцелярії).

До важливих новоутворених посад належала посада головного юстиціарія. Він став головним помічником короля і при відсутності заміщав його. Під його контролем пере­бувало управління країною, судові й фінансові справи. Головний юстиціарій очолював Королівську курію. Щоб не допустити над­то великої могутності цього урядовця, а також не перетворити цю посаду на спадкову, королі призначали на неї переважно осіб духовних. Посада ця проіснувала до початку XIII ст.

Нормандське завоювання істотно не вплинуло на місцеве управ­ління. Зберігся англосаксонський територіальний поділ країни на графства, сотні (округи) й общини. Очолювали графства гра­фи (або елдормени), але це була номінальна, репрезентативна по­сада.

Фактична ж влада у графстві належала шерифові, який формально вважався заступником елдормена. Шерифів при­значав (як і елдорменів) король.

Шерифи мали обширну компетенцію, здійснюючи адміністра­тивну, фінансову, судову та військову владу. Так, в адміністратив­ній сфері вони оголошували королівські закони і розпорядження, здійснювали нагляд за їх виконанням, відповідали за розкладку і збір податків, оплат, мит, за управління і прибутковість королів­ських маєтностей. У судовій сфері шериф головував на періодич­них судових сесіях у графстві, в сотнях, які об'їжджав двічі на рік, наглядав за правильністю і своєчасністю виконання вироків; у військовій — скликав (при потребі) ополчення, командував ним, контролював виконання військового обов'язку всіма васалами короля, організовував оборону міст і замків.

За службу шериф отримував кошти, що залишались після виконання графством фінансових зобов'язань королю, отримував і з населення спеціальний податок, а також рухоме майно, конфі­сковане у злочинців. Його маєтності були звільнені від сплати будь-яких податків королю.

У графствах й надалі існували збори графств — збори вільного населення, землевласників. їм належали переважно судові функ­ції (розглядали справи про тяжкі кримінальні злочини, апеляції на рішення нижчих судів), вони відали розкладкою податків.

У сотнях (округах) управління здійснював сотник (теж при­значався королем за рекомендацією шерифа). Збереглися сотенні збори, які мали судові функції. Головував на них або сам шериф, або сотник. Часто сотні як адміністративна структура поглина­лись баронськими володіннями — на підставі виданих баронам королівських імунітетних грамот.

Найнижчою територіальною одиницею залишалась община. Основними її функціями були розкладка і збирання податків, а також забезпечення безпеки та порядку. Община була зобов'яза­на розшукувати і видавати злочинців, відповідала за злочини, вчинені на її території, коли злочинця не було знайдено. У складі общини далі існував поділ на десятки, до яких належали всі чо­ловіки з 12-річного віку.

d

d

d

MEDIEVAL ENGLAND! PART TWO, задля опрацювання надана мені богом шляхом жеребкування, RАmen.

Увага! Культурний варіант!

Реформи Генріха ІІ (1154-1189 рр.).

Після смерті Генріха І, який не залишив синів, більшість баронів і духовенства відмовились визнати коро­левою його дочку Матильду і підтримали сина його сестри — тефана. В Англії почалась довголітня боротьба за трон, під час якої королівська влада значно ослабла. Все-таки Стефана визнано королем (1153 p.), але наступного року він помер, і на престол обрано сина Матильди Генріха, який 1154 р. став королем під іменем Генріха II (1133-1189 pp.). Він був одним із наймогутні-ших європейських монархів того часу...Отже, кордони його королів­ства простягались від Шотландії на півночі до Піренеїв на півдні. Розпочав він ще і завоювання Ірландії.

Генріх II мав на меті зміцнити ослаблену королівську владу і з цією метою розпочав боротьбу зі знахабнілими баронами, позбав-ляючи їх володінь і незаконно присвоєних привілеїв, видав наказ зруйнувати збудовані ними без дозволу короля могутні оборонні замки, ліквідувати їхні збройні сили. Намагався він зміцнити позицію щодо духовенства, видавши так звані Кларендонські асизи, провів реорганізацію центральної адміністрації, військову ре­форму, реформував судочинство.

Генріх II став засновником нової королівської династії — Плантагенетів.

Церковна реформа. «Кларендонські конституції» (1164 р.).

Відносини держави і церкви. Вплив Католицької церкви після завоювання Англії нормандцями значно посилився. Священики, що прибули разом із військами Вільгельма, зайняли вищі духов­ні посади єпископів, абатів та ін. Церкві були надані обширні маєтності з залежним населенням, численні привілеї, у тому чи­слі король дозволив встановити окрему підсудність духовенства та церковну систему судів з достатньо широкою компетенцією.

Щоправда, Вільгельм, якого у претензіях на англосаксонсь­кий трон підтримав Папа Олександр II, після завершення завою­вання відмовився скласти присягу у вірності новому Папі — Гри­горієві VII. Король заборонив без його згоди застосовувати і по­ширювати в Англії папські булли, постанови церковних синодів (з'їздів) він також повинен був затверджувати. Без згоди короля ніхто з його урядовців не міг притягатися до відповідальності перед церковним судом — навіть за релігійні проступки (недо­тримання церковних обрядів, присяги, подружню зраду тощо), ані бути проклятим. Король призначав єпископів і абатів (їх ще повинен був затвердити Папа), здійснював обряд інвеститури, вручаючи їм символи духовної влади — посох і перстень.

Отже, в Англії після завоювання явно простежується домінанта світської влади над церковною. Влада короля над духовенством значною мірою пояснювалася обставиною, що англійська церква володіла землями на тих самих умовах, що й світські феодали — на умовах служби королю. Отже, священики всіх рангів були васалами короля: мусили нести військову повинність (зазвичай, зсилаючи заступників — воїнів), платити податки.

Дещо посилились позиції церкви, розширились її привілеї в період правління Генріха І та Стефана. Папа Римський використав у той час слабкість королівської влади для розширення свого впливу на Англію. Він домігся дозволу розсилати свої булли й інші акти по країні, церковні собори встановлювали нові канони правила без санкції короля, було відмінено акт інвеститури вищого духовенства.

Взявся відновити верховенство королівської влади у спорі Папою Генріх II, видавши 1164 р. Кларендонські конституції затверджені на церковному соборі. Цей акт значно обмежив ком' петенцію духовних судів. За всі злочини і проступки, які підл_я гали компетенції королівських судів, духовні особи перед ними й притягались до відповідальності. Хіба що королівський суд ви­знав би себе некомпетентним, тоді справу міг розглянути суд духов­ний, але у присутності представника короля. Покарання знову ж таки призначав королівський суд.

Кларендонські конституції підтверджували, що всі духовні осо­би, які отримали лен від короля, зобов'язані нести відповідаль­ність перед королівськими суддями й урядовцями, виконувати всі повинності, що випливають з володіння землею. Король визна­вався верховним апеляційним суддею у справах, що розглядали духовні суди. Без згоди короля ні світські феодали, ні урядовці не могли бути відлучені від церкви. Духовні особи, викликані до королівського суду, мусили негайно туди з'явитися. Заміщення вищих вакантних духовних посад відбувалося через вибори у ко­ролівській капелі та за згодою короля. Духовні ієрархи не могли залишати територію країни без дозволу короля, а у випадку зго­ди мусили дати обітницю, що не будуть за кордоном нічого чи­нити на шкоду Англії.

Папа Римський засудив більшість статей Кларендонських кон­ституцій. Виступив проти них і верховний (Кентерберійський) ар­хієпископ Фома Бекет. Одного разу король, роздратований різкою протидією Бекета, заявив, що був би радий, якби Англію позбави­ли цього бунтівливого духівника. Зрозумівши це як наказ, кілька рицарів його і вбили у Кентерберійському соборі (1170 p.). Це вбив­ство викликало хвилю обурення у католицьких колах світської знаті, серед духовенства та в усьому католицькому світі. Папа при­грозив Генріху II відлученням від церкви. Бунтівливі барони, які давно очікували слушної нагоди, підняли проти короля бунт в Англії і у французьких володіннях.

Генріх II був змушений покаятись перед гробницею архієпис­копа і погодитись на відміну Кларендонських конституцій, хоча юридично це оформлено не було, і королівські суди й урядовці продовжували застосовувати їх на практиці.

Під час правління сина Генріха II Річарда І, прозваного Ле­виним Серцем (1157-1199 pp.), у країні стало ще неспокійніше.

Посилювалася феодальна експлуатація селян, притіснялися се-едні й бідні прошарки міського населення, зростали податки.

Насамперед це було пов'язане з хрестовими походами, в яких якнайактивнішу участь брали король і чимало знаті. Ці походи вимагали значних витрат, зрештою, як і політична боротьба на Сході та континентальній Європі, в якій Річард брав участь. До­статньо сказати, що впродовж десятирічного правління король у Англії перебував сумарно всього кілька місяців, приїжджаючи туди лише за грошима; 100 тис. фунтів стерлінгів довелося зібра­ти додатково ще й для викупу короля з полону, куди він потра­пив, повертаючись з Палестини. У Лондоні навіть вибухнуло пов­стання міської бідноти.

Судова реформа. Велика і Нортгемптонська асизи.

Раджу все-таки проглаянути файл “ВЕЛИКАЯ И КЛАРЕНДОНСКАЯ АССИЗЫ», щоб орієнтуватися.

Ґрунтовну судову реформу провів Генріх II. Вона здійснюва-іся поступово, через видання спеціальних асиз: Великої, Кларе-ндонської (1166 р.) і Норгемптонської (1176 p.). Отже, в країні було створено інститут роз'їзних суддів. їхню діяльність і компетенцію врегульовувала Кларендонська асиза-встановлено правило щодо „охорони миру" і притягнення до від. повідальності його порушників. Ці судді повинні були виявляти і ліквідовувати зловживання на місцях, здійснювати „королівсь­ке правосуддя".

У 1176 р. Генріх II поділив країну на шість великих округів Для кожного округу він призначив по трьох роз'їзних суддів. На них було також покладено обов'язок (окрім судових функцій) на­глядати за діяльністю місцевої адміністрації (за винятком шери­фа) і збиранням податків.

Грунтовніше повноваження цих суддів були визначені Норт-гемптонською асизою 1176 р. У ній передбачено, що справи про навмисне вбивство, грабунок, розбій і співучасть у цих злочинах, підроблення монет, підпал підлягали юрисдикції судів під голо­вуванням роз'їзних суддів. Вони отримали право (ст. 6) прийма­ти від баронів, рицарів та інших вільних людей присягу у вірно­сті королю. Якщо хто-небудь відмовлявся її скласти, то підлягав арешту як ворог короля.

Після створення інституту роз'їзних суддів при Королівській курії для розгляду судових справ створено спеціальне відділен­ня, що отримало назву Суду королівської лави (bancum) з широ­кою компетенцією.

Все це було скероване на обмеження юрисдикції баронських і церковних судів та створення єдиної державної судової системи, її основу становила засада, що король — єдине джерело будь-якого правосуддя в країні, а його рішення є найважливішим дже­релом права.

Це, у свою чергу, призвело до важливих змін у кримінально­му і цивільному процесі. Звичайний судовий процес, що стосува­вся реформ, мав, по суті, сакральний характер, часто грунтую­чись на старовинній процедурі „Божого суду". Обвинувачений повинен був „очистити" себе, даючи присягу, часто ще й за учас­тю співприсяжників або ж застосуванням ордалій. На початково­му етапі після нормандського завоювання часто практикувався і судовий поєдинок.

Після реформи при розслідуванні справ у судах почали засто­совувати достовірніші докази для встановлення істини, — через опитування гідних довір'я представників місцевого населення.

З цією метою зазвичай 12 осіб, які, даючи свідчення, перед тим зобов'язані були скласти присягу.

Вважають, що зародився цей інститут присяжних за Вільгель-при складенні „Книги Страшного Суду". Згодом опитування місцевих жителів стало проводитись кожного разу, коли королів­ським урядовцям належало зібрати певні відомості.

Геріх II увів інститут присяжних і в судочинстві. Роз'їзні суд­ді, слабо орієнтуючись у місцевих відносинах, при розгляді спо­рів стосовно права власності та володіння землею, а згодом і в інших справах, повинні були вислухати показання 12 рицарів або інших вільних повноправних місцевих громадян.

Такий порядок розгляду справ був об'єктивнішим, рішення — справедливіші, тому населення намагалося звертатися до коро­лівського, а не феодального суду.

За асизами Генріха II, право вимагати розслідування обста­вин справи за участю присяжних надавалось усім підданим коро­лівства. Для цього громадянин міг звернутися з проханням у Королівську курію, яка видавала відповідний указ (він, до речі, був платним). При цьому заявник звільнявся від ризику ордалій або судового поєдинку, що підносило авторитет і популярність королівських судів. Обов'язковою участь присяжних, згідно з асизами, стала у кримінальних справах стосовно розбійників, убивць, грабіжників та їхніх співучасників (помічників, перехо­вувачів та ін.). Особи, на яких вказували присяжні, підлягали заарештовуванню і відданю під суд. Тобто присяжні порушували, але самі не розглядали справу по суті. Цим суд присяжних за Генріха II суттєво відрізнявся від пізнішої ролі цього ж суду. Отже, з 1387 р. присяжні стали „суддями факту". Вони виносили вердикт стосовно вини підсудного — на підставі різних доказів, Що фігурували на судовому процесі.

Отже, внаслідок проведеної Генріхом II судової реформи по­силилась судова влада корони. Розгляд більшості судових справ зосередився в королівських судах, збільшились грошові прибут­ки корони, оскільки розгляд справ у королівських судах, пору­шених з приватної ініціативи, як уже зазначалося, був платним. Ця реформа сприяла централізації країни.

Практика королівських судів почала виробляти в Англії єдину систему загальнодержавного права — королівського права, яке грунтувалося на законодавстві, місцевих звичаях і традиціях, Рішеннях Королівської курії тощо.

The Assize of Northampton, largely based on the Assize of Clarendon of 1166, is among a series of measures taken by King Henry II of England that solidified the rights of the knightly tenants and made all possession of land subject to and guaranteed by royal law.

The assize is believed to have been passed at a council held in Northampton in January 1176. The assize contained severe penalties for various offences and gave the justices substantial powers at the expense of the sheriffs. The assize is connected with the reorganization of itinerant justices and contains instructions for six groups of justices appointed to tour the country. Later clauses deal with the introduction of important new legislation, chiefly the king's right to have certain cases brought into his court.

The assize was a strong response to a crime-wave then being experienced and gave additional powers to the authorities by creating new offences that a judge could examine, including arson and forgery, and set down new and severe punishments that could be handed down, including the removal of an offender's right hand.

Військова реформа. Асиза «Про озброєння» (1181 р.).

З плином часу, коли завойовники асимілювались серед англо­ саксів, зблизилась верхівка обох народів, злилися їхні інтереси__

барони почали виступати проти королів. Таке баронське повстан­ня відбулося 1173 р. і проти Генріха II.

До того ж в середині XII ст. у період боротьби за трон барони, користуючись послабленням королівської влади, побудували собі оборонні замки, створили численні війська.

Крім того, існуюча військова організація (коли військова служ­ба королю баронів та їх васалів обмежувалася до 40 днів на рік, та й то вона відбувалася лише на території Англії) не могла вже задовольнити короля, який вів часто війни власне за межами Англії, зокрема у Франції, де мав величезні володіння.

Отже, щоб ліквідувати залежність королівської влади від ба­ронських дружин, послабити їхню військову організацію, Генріх II провів військову реформу. Він відмінив обов'язкову особисту військову службу дворянства, замінивши її так званими щитови­ми грішми (scutagium) — замість кожного воїна, якого феодал мав привести до короля, і замість себе — він сплачував певну суму грошей. На ці гроші король наймав вояків-професіоналів, тобто створив наймане дисципліноване військо. До нього набира­лись передусім молодші сини дворян, які після встановлення у XII ст. засади неподільності рицарських ленів і переходу їх до найстаршого сина мали до вибору лише військову службу або ж духовну кар'єру. Набирали також добровольців з числа інших вільних громадян — селян і міщан, іноземців.

Зберіг король і народне ополчення, але відповідно його реорга­нізувавши. Асиза 1181 р. зобов'язала все вільне населення країни, здатне до військової служби, мати відповідне до майнового стану озброєння (скажімо, у кого був маєток вартістю 16 марок, повинен мати коня, панцир, щит, меч, спис; 10 марок — кольчугу, шишак і спис; міщани й інші вільні люди — ватний кафтан, шишак і спис (Бугага! - А.Щ.) Цього озброєння не можна було продавати, заставляти, дару-ти Перевіряти майновий стан населення і наявність відповідно-озброєння повинні були роз'їзні судді за допомогою присяжних. Приморські міста зобов'язано взамін за деякі привілеї доста­вити королю певну кількість військових суден з екіпажем. Екс­порт будівельного корабельного дерева заборонено.

Станово-представницька монархія (ХІІІ-ХV ст.ст.). Особливості станової структури суспільства. 

Зміни у суспільно-економічному ладі. З XIII ст. ранньофеода­льна монархія в Англії перетворювалася на станово-представни­цьку, яка мала, однак, порівняно з такими самими монархіями на континенті Європі низку особливостей. Ця зміна політичної форми феодальної англійської держави стала наслідком глибо­ких перемін в економіці та суспільному ладі країни.

Особливість соціального розвитку дворянства в Англії поляга­ла в тому, що вже в XIII ст. значна його частина, зокрема середні та дрібні феодали, були втягнені у товарно-грошові відносини. В помістях цих феодалів існував постійний зв'язок з ринком, пере­важала грошова рента, в щораз більших обсягах застосовувалася наймана праця.

Крім цього, лінія поділу між рицарством і багатшою части­ною вільного недворянського населення почала стиратися, до чого спричинились такі фактори, як падіння мілітарної ролі рицарства (внаслідок заміни особистої служби сеньйорам сплатою „щито­вих" грошей), а також покладення на все вільне населення обо­в'язку брати участь в ополченні й мати певне озброєння. Почала також стиратися різниця між ленним (землею) і звичайним воло­дінням (socage, in socagio). Оскільки рицарське звання було по­в'язане з певними обов'язками, то держателі (володільці^ ленної землі намагались уникнути необхідності стати рицарем. Йдеться саме про необхідність, бо діяв закон, згідно з яким кожен віль­ний власник або володілець землі, з якої би верстви населення _не походив, за наявності річного прибутку в розмірі 20 фунтів стерлінгів був зобов'язаний прийняти звання рицаря (сквай­ра) і увійти до складу дворянства.

На цьому грунті відбувалося політичне зближення між рицарством, містами і верхівкою вільного селянства, що значно вплинуло на подальший розвиток країни.

Значна частина дворянства (більшість середнього та дрібного, а також певна частина баронів) почали розводити у своїх маєтках овець, поставляти на внутрішній і зовнішній ринки овечу вовну та м'ясо, створювати мануфактури, виробляти вовняні тканини, торгівля якими також приносила значні прибутки. Це ще більше зближувало дворянство, котре отримало назву джентрі {нове), з міщанами. Тим паче, що між держанням землі у місті (burgagium) і держанням на селі на денному праві чи вільному держанні не існувало з правового погляду жодної різниці. І те, й інше, зокре­ма, користувалось правовим захистом королівських судів.

Крім того, промисловий розвиток уже наприкінці ХШ-почат-ку XIV ст. значною мірою торкнувся села, іноді навіть оминаючи деякі міста (у містах його часто гальмувало цехове ремесло, а село цехів не знало). Міщани та багатші вільні селяни, які скупо­вували, орендували землю й отримували прибутки з торгівлі вов­ною, м'ясом і хлібом, мали з рицарями чимало спільних економі­чних і політичних інтересів. Вони виступали разом проти феода­льного засилля, були опорою місцевої локальної адміністрації, органів самоврядування, з них обирали присяжних та ін.

Отже, можна дійти висновку, що для англійського сільського господарства характерний ранній розклад феодальних відносин, спричинений проникненням на село товарно-грошових відносин. Новий, прогресивніший спосіб виробництва — капіталістичний — витісняв старий, віджилий — феодальний. Цей новий уклад на селі активніше розвивався в північно-західній частині Англії, де переважало вільне селянське господарство та розвивалося вівчар­ко, повільніше — у південно-східній частині, де більша роль належала зерновому господарству.

Однак частина дворянства, зокрема більшість великих земле-ласників — баронів, підтримували панщинні методи експлуата-^{1 сел}янства, вперто відстоювали свої станові привілеї, намагаю­сь всіляко обмежити владу короля на користь баронської олігар-• Отже, у XIII-XIV ст. барони разом з представниками вищого духовенства — архієпископами, єпископами, аббатами велики монастирів становили замкнену групу феодальної аристократії, _Як вперто противилась новим економічним і політичним віянням.

Для більшості ж селянства, ще закріпаченого, проникнення товарно-грошових відносин на село означало посилення феодаль­ної експлуатації, бо можливість продавати на ринку вовну, хліб інші продукти сільського господарства викликала у феодалів не­переборне бажання збагачуватись. Наслідком цього було, з одно­го боку, посилення експлуатації селян, збільшення панщини податків і повинностей, або переведення селян на зростаючу гро­шову ренту. З іншого — феодали почали захоплювати селянські та общинні землі, перетворюючи їх у пасовища або здаючи неве­ликими ділянками в оренду. Законодавство (Мертонський статут 1235 p., Вестмінстерський статут 1285 р.) дозволяло це, поклада-ючи на селян і общини відповідальність за знищення поставлених феодалами огорож. Розпочався період „обгороджування" селян­ських та общинних земель, часто насильницькими, незаконними методами. Влада придушувала протести, бунти селян, а судові процеси селянство зазвичай програвало. Було жорстоко приду­шене велике селянське повстання 1381 р. та кілька інших.

Ускладнювали становище селянства й різні пошесті, неврожаї тощо. Так, у 1348-1349 pp. країну охопила пошесть „чорної смер­ті" — чуми. Загинули десятки, а, може, й сотні тисяч людей, переважно селян. У містах і маєтках забракло робочих рук. Коро­лівський ордонанс від 1349 р. увів примусову працю для чоловіків і жінок до 60 років, які не мали власної землі чи прибутку від інших занять, щоправда, за винагороду, що існувала перед пошес­тю. Статут про робітників 1351 р. розширив положення ордонансу і встановив граничні тарифи оплати праці. За їх перевищення обидві сторони каралися, тяжче — той, хто вимагав вищої оплати. Статут ставив поза правовим захистом найманих працівників, які самовільно покинули працю і передбачав їх таврування розпеченим залізом.

Статут зазначав, що з метою припинення відпливу робочої сили з сільської місцевості до міст кожен, хто до 12-річного віку був зайнятий у сільському господарстві, мав і надалі в ньому працюва­ти. Тільки один син вільного селянина міг навчатися ремесла.

Тяжка ситуація залежного і вільного селянства ускладнюва­лася ще й у зв'язку зі зростанням державних податків, зокрема, введенням 1377 р. поголовного податку.

Практика орендування земель (фермерство) стала поширеним явищем. Оренда таких комплексів приносила великим землевла­сникам значно більше прибутку, ніж праця підданих селян.

Отже, до кінця XIV ст. кріпосна залежність селян в Англії фактично перестала існувати. Основного кріпака — селянина-крі-пака змінив довічний орендатор — копігольдер (від назви угоди з землевласником — copy). Сприяло цьому процесові й взаємне ви­нищення феодалів у війні двох троянд. їхні нащадки — спадко­ємці з бічних ліній спорідненості — не творили вже такої замкне-*оі, недоступної корпорації, а їх виховання і звичаї були радше буржуазними, ніж феодальними. Нагадаємо, що титул, маєток переходили у знатних дворян до старшого сина, а інші сини йшли ^і армію, флот, торгівлю та ін. Якраз і до тих інших, обуржуазне-них нащадків перейшло чимало магнатських маєтків і титулів, той час значною мірою стерлися грані між нормандською й англосаксонською знаттю, відбулася їх консолідація. Ця обстави­на теж виконала певну роль у боротьбі баронів за обмеження ко­ролівської влади XIII ст.

Зміни в системі влади і управління.

у червні1215 р. короля змусили підписати (і принести присягу дотримуватись) Велику хартію вольностей.

З-поміж істориків, політологів, насамперед, англійських, ви­никла думка, що цей правовий акт заклав засади формування кон­ституційної правової держави в Англії. Колишні радянські політо­логи й історики права хартії оцінювали неоднозначно, переважно негативно, бо, мовляв, вона нічого не давала народним масам.

Велика хартія вольностей налічує 63 статті. Більшість статей хартії захищає інтереси баронів і церкви. Насамперед, уже в ст. 1 записано, щоб англійська церква „була вільна і володіла своїми правами і вольностями в цілості і недоторканості". У ст. 12 і 14 містилась вимога, щоб стягування з васалів короля щитових гро­шей і допомог, за винятком відомих уже нам трьох випадків (викуз полону короля, посвяченням у рицарі „первородного сина" і иданням заміж „первородної дочки") могло відбуватися за зго-Великої ради королівства (Commune Consilium Regni). Ця зада мала складатися з баронів, вищого духовенства та всіх без­посередніх ленників (васалів) короля. Король зобов'язувався не бвати зі своїх васалів більших поборів, ніж це встановлено звича­єм  і дотримуватись свободи церковних виборів.

Баронів, на відміну від усіх інших вільних людей, могли су­пити лише „судом рівних" їм дворян, тобто судом перів. Король не міг заарештовувати, ув'язнювати баронів, позбавляти їх на свій розсуд володінь, майна, оголошувати їх поза законом без законного вироку суду перів (ст. 52 та ін.).

Відмінялося встановлене після реформ Генріха II право коро­ля вмішуватись у юрисдикцію феодальних судів, зокрема, стосовно спорів сеньйорів з їх васалами (ст. 34).

Справи, які повинен розглядати королівський суд, не слід було передавати на розгляд інших судів (ст. 24). Стаття 61 передбачала для успішнішого „втихомирення чвар" між королем і баронами створити комітет у складі 25 баронів, які повинні були стежити за дотриманням усіма хартії „охороняти та примушувати додержува­тися миру і вольностей, що ми їх їм дали". Барони, отже, мали юридично узаконене право „разом з общинами всієї землі приму­шувати і утискувати усіма способами нас", тобто короля, навіть „шляхом захоплення замків, земель, володінь та всіма іншими спо­собами". Фактично було узаконено навіть військові дії феодалів проти короля, хоча при цьому король зазначав, що мусила зали­шитись „недоторканою особа наша і особа королеви і дітей наших". Так хартія забезпечувала баронам низку суттєвих економіч­них, політичних і судових привілеїв. Значно менше уваги вона приділяла рицарству та вільному селянству. Баронам і королю заборонено вимагати від васалів (рицарів) й інших вільних дер­жателів землі виконувати „більшу службу, ніж та, яка належить з нього" (ст. 16). Були збережені попередні асизи, які надавали правовий захист володільцям рицарських ленів та інших вільних Держань, зазначалось, що буде забезпечено ефективний судовий захист володільців (ст. 18).

Ще менше уваги приділялось міщанам. Лише у ст. 13 підтверд­жується, що місто Лондон, „усі інші міста і бурги, і містечка, і порти" зберігають „всі вольності та вільні свої звичаї". Ст. 41 дозволяє усім купцям вільний і безпечний в'їзд і виїзд з Англії,

Формування постійних установ станового представництва.

Хартія (ст. 12 і 14) передбачала утворення Великої ради коро­лівства, що обмежувала право короля самовільно встановлювати податки, побори і мита (отже, з фінансової проблеми, дуже важли­вої для всього населення). Ці положення хартії слугували юридич­ною підставою для утворення станово-представницького органу країни — парламенту і для закріплення за ним одного з найваж­ливіших прав — права встановлення податків, поборів і мит, пра­ва регулювати фінансові проблеми країни.

Велика хартія вольностей, безумовно, містила низку прогре­сивних положень, які забезпечили, до того ж, перехід до нового етапу розвитку країни — станово-представницької монархії.

Доля хартії продемонструвала безперспективність претензій баронів здійснити державний переворот, встановити свою олігар­хію. Вже Іоанн Безземельний, підтриманий Папою, відмовився від дотримання хартії. В подальшому, хоча королі мусили її під­тверджувати (1216, 1217, 1225, 1297 pp.), з неї було вилучено близько 20 статей, у тому числі 12, 14, 61 та ін.

З політичних інститутів, передбачених хартією, утвердився лише інститут Великої ради королівства, яка з середини XIII ст. стала часто йменуватися парламентом. Щоправда, тоді ще вона не була ні становим, ні представницьким органом.

Ідея станового конституціоналізму, правових обмежень королівської влади.

Складним і важливим за наслідками між королем і баронами був конфлікт 1258-1267 pp. Його спровокував син Іоанна король Генріх III (1207-1272 pp.). Безконечними поборами, щедрими роз­даваннями земель родичам-іноземцям, тісною співпрацею з Напою Римським, на пропозицію якого король вмішався у війну

Італії, що вимагала великих витрат, усім цим король знову налаштував проти себе широкі верстви населення, чим негайно скористались барони.

В червні 1258 р. у Оксфорді, з'явившись озброєними до короля вони поставили вимогу прогнати іноземців і провести полі

d

тичні реформи. Король був змушений підписати так звані О_к фордські провізії. Вони передбачали передання всієї виконавчо-влади в країні Раді 15 баронів, без санкції яких король не ьц_г приймати жодних важливих рішень. Крім того, планувалося для прийняття законів (спільно з королем) тричі на рік збирати Вели­ку раду баронів у складі 27 осіб. Вона також мала право контро­лювати всю адміністрацію.

Отже, з'явилася нова спроба магнатів встановити баронську олігархію.

Велика хартія вільностей 1215 року.

Король після тривалих переговорів 15 червня 1215 р. був змушений підписати Велику хартію вольностей, яку, щоправда, не збирався виконувати. Папа звільнив його від вимушеної присяги баронам, і король почав готуватися до боротьби з ними, але 1216 р. помер.

"Вели́ка ха́ртія во́льностей" 1215 р. (Магна Карта) — перша "неписана" конституція Англії. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства.

15 червня 1215 під натиском повсталих проти нього баронів, до яких згодом приєдналися також лицарі та городяни, англійський король Іоан Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей (Magna Carta), 63 статті якої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язували короля дотримуватися державних законів.

Велика хартія вольностей обнародувана королем Іоаном Безземельним, мала на меті обмеження свавілля короля, надавала окремі привілеї лицарству, певним категоріям купців, верхівці вільного селянства та застерігала окремі права громадян (міщан) загалом.

Ця хартія, поряд із привілеями феодалів, закріпила основні, хоча й елементарні, права людини. Тут зокрема, говориться: "Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни"

Напевне, коли англійський король Іоанн Безземельний ще в 1215 році підписував під тиском бунтівних баронів Велику хартію вольностей (Magna Charta libertatum), він і не здогадувався, що це стане могутнім поштовхом до утворення й розвитку органу, якому протягом усієї подальшої історії випаде честь відігравати роль рушійної сили в процесі розвитку не лише британської, а й усієї західної цивілізації. Саме Magna Charta, яка й по сьогодні є неодмінною складовою британської "конституції", заклала основи обмеженої монархії - форми державного правління, що з XVII ст. незмінно панує в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.

Початок парламентаризму в Англії було покладено підписанням королем Іанном Безземельним саме Великої Хартії вольностей 1215 року, а сама назва "парламент" походить від давньофранцузького слова "parler" - говорити. Британський парламент складається з трьох гілок: Палата лордів (House of Lords), Палата громад (House of Commons) та Корони (Sovereign)

(УВАГА! Цей матеріал взяла з Вікіпедії, там є навіть уривки з самого тексту, раджу почитати — А.Щ.)

Тепер поїхали провізії. Оксфордські (1258р.) та Вестмінстерські (1259р. ) провізії.

Тищик: У 1258 р. барони змусили короля утворити Комісію двадцяти чотирьох (складену наполовину з представників короля і представ­ників баронів), яка мала опрацювати проект реформ під назвою Оксфордські провізії. Він передбачав, окрім іншого, утворення при королю постійної ради з баронів, що означало б встановлення їх­ньої олігархії.

Олігархічні устремління великих баронів, недотримання ними обіцянки домогтися таких самих прав і для рицарства, зволікан­ня з подальшими реформами призвели до політичної консоліда­ції рицарства та дрібних баронів, які домоглися видання так зва­них Вестмінстерських провізіп (1259 p.).

Вікіпедія (для закріплення матеріалу)

Оксфордські провізії (Provisions of Oxford) — 1258, прийняті радою магнатів (Великою радою) Англії.

Самодержавна влада короля різко обмежувалася на користь крупних феодалів. У країні був встановлений режим баронської олігархії; влада фактично передавалася раді з 15 баронів, які повністю контролювали короля, призначали і зміщували вищих посадових осіб. 3 рази на рік, для обговорення найважливіших державних справ, повинен був збиратися так званий парламент, що складався з 27 найбільших баронів.

Король Генріх III під тиском опозиції, очоленій баронами, вимушений був санкціонувати у жовтні 1258 року Оксфордські провізії, але вже в квітні 1261 отримав у папи Римського звільнення від клятви дотримувати їх. Вирок третейського суду в особі французького короля Людовика IX Святого у січні 1264 року вирішив справу на користь відміни Оксфордськиї провізій. У громадянській війні між королем і опозицією, що почалася 1263 року, барони не змогли добитися відновлення провізій, оскільки вони не були підтримані блоком лицарства і городян, що зіграло вирішальну роль в боротьбі з королем. В ході війни був скликаний перший англійський парламент у 1265 році.

Лицарство обурювало те, що олігархія опікується тільки своїми інтересами. У Вестмінстерських провізіях передбачались міри по запобіганню зловживанням владою чиновництвом та захисту лицарів від свавілля феодалів та феодальних судів. Барони відмовились виконувати вимоги лицарів. Тоді король Генріх III використав протиріччя між ними та домігся від папи Римського грамоти, яка звільняла його від будь-яких зобов'язань перед незадоволеними.

Становлення англійського парламенту. Зібрання васалів короля в ХІІ ст. Рада магнатів ХІІІ ст. Представницький парламент ХІІІ-ХІV ст.ст.

В период сословной монархии в Англии сложилось учреждение, которое стало неотъемлемой и со временем все более значительной частью государственной организации страны - представительный парламент. Своим возникновением он был обязан как установившимся к 13-14вв. политическим формам взаимоотношений сословий Англии с королевской властью, так и особенностям ситуации в условиях кризиса власти второй половины 13в. Немалое значение в этом длительном процессе сыграли и традиции привлечение короной высшей знати к решению государственных дел, восходящие к ленной монархии. Историческим началом сословного представительства были собрания вассалов короля, которые с середины 12в. стали обязательной частью государственной жизни. В 1146г. с участием баронов и епископов (как светских и духовных вассалов короны) были утверждены Кларендонские статьи. Согласие такого собрания на законодательные предложения королей впредь стало считаться более чем желательным. Созываемое королем такое собрание стало играть и роль высшего суда - суда пэров (равных). Во второй половине 12в. в собраниях участвовали уже не только высшие, но и средние вассалы (" старшие и меньшие бароны "). В Великой хартии 1215г. была специально оговорена обязанность короны, созывать в необходимых случаях  и в специальном порядке " архиепископов, епископов, аббатов, графов и старших баронов.. и, кроме того. всех тех, кто держит от нас непосредственно. к определенному дню и в определенное место (ст. 14) . В дальнейшем, опираясь на Хартию, сословия не только неоднократно требовали от короны ее подтверждения, но и повели политическую борьбу за влияния этого собрания на распределение королевских должностей. Во второй четверти 13в. совет магнатов (духовных и светских баронов) стал обязательным спутником королевской власти. В 1236-1258гг. совет созывался по два-три раза в год для совещаний по политическим вопросам; нередки были требования магнатов ставить и снимать королевских должностных лиц. В условиях кризиса и начавшейся гражданской войны в Англии (1236-1267) влияние советов магнатов усилилось. По Вестминстерским провизиям 1258г. собрание установило даже своеобразную сословную опеку над королевским управлением, создав исполнительный совет 15-ти.

К концу XIII в. королевская власть окончательно осознала необходимость компромисса, политического соглашения с феодалами всех рангов и верхушкой горожан в целях установления политической и социальной стабильности. Следствием такого соглашения явилось завершение формирования органа сословного представительства. В 1295 году был созван "образцовый" парламент, состав которого послужил моделью для последующих парламентов Англии. Помимо лично приглашенных королем крупных светских и духовных феодалов в него вошли по два представителя от 37 графств (рыцари) и по два представителя от городов.

Симон де Монфор і скликання парламенту (1264р.). Основні принципи організації представництва.

Стремление знати поставить только под свой контроль королевскую власть вызвало оппозицию среди более широких кругов рыцарства и горожан. Политическим и военным лидером оппозиции выступил выходец из французской знати граф Симон де Монфор. Он стал инициатором организации более широкого представительства для формирования новой политической структуры. После захвата оппозицией значительной территории и поддержки ее Лондоном в июне 1264г., де Монфором был созван парламент в г. Лондоне, куда, помимо прелатов и знати, были приглашены по 4 представителя от графств. Это представительство приняло особый акт - "Форму управления", составленную де Монфором, где по-новому решались вопросы власти короля и представительства. (Эпизодически рыцарей на государственные собрания призывали и ранее, на протяжении первой половины 13в.) В новый созванный де Монфором парламент - в январе 1256г. - были приглашены не только рыцари от графств, но и представители поддержавших оппозицию городов. Это стало рождением нового учреждения, где были представлены основные сословия Англии. К середине 14в. сложилось разделение парламента на две палаты - верхнюю и нижнюю, палату лордов и палату общин. Эти названия вошли в широкое употребление позднее, в 16в. Верхняя палата включала представителей светской и церковной аристократии, входивших и в Большой королевский совет. Лордам рассылались именные приглашения на сессии за подписью короля. В теории монарх мог и не приглашать того или иного магната; в действительности же случай, когда главы знатных фамилий не приглашались в парламент, стали к 15в. редкостью. Сложившаяся в Англии система прецендентного права давала основание лорду, получившему однажды такое приглашение, считать себя постоянным членом верхней палаты. Число лордов было невелико.

Ситуация с палатой общин была иной. Как отдельная парламентская структура эта палата оформилась постепенно, в течение второй половины 14в. Название нижней палаты происходит от слова commons (общины). В 14в. оно обозначало особую социальную группу, включавшую рыцарства и горожан. Таким образом, общинами стала называться та часть свободного населения, которая обладала полнотой прав, определенным достатком и добрым именем. Постепенно оформилось право каждого принадлежавшего к этой категории подданных избирать и быть избранным в нижнюю палату парламента (сегодня мы называем такие права политическими). К концу столетия возникла должность спикера, который избирался депутатами из своих рядов и представлял палату (отнюдь не возглавляя ее) на переговорах с лордами и королем. Появление этой фигуры характерно для специфики нижней палаты, которая была, прежде всего, собранием, т.е. коллективной организацией. Депутаты избирались на местах по тому же принципу, который действовал со времени первого парламента Монфора: по два рыцаря от каждого графства и по два представителя от наиболее значимых городов. Перечень таких городов не оставался неизменным; соответственно менялось и число членов нижней палаты. В среднем оно составляло в середине 14в. двести человек (к началу 18в. представителей общин было уже более пятисот). Члены нижней палаты - в отличие от лордов - получали денежное довольствие: рыцари графств - по четыре шиллинга, горожане - по два шиллинга за каждый день сессии. К началу 15в. эти выплаты стали традиционными. Духовенство, кроме архиепископов, епископов и аббатов крупнейших монастырей, приглашавшихся в палату лордов, участвовало в работе парламента лишь на первых порах. Оно имело свой представительный орган, где обсуждались и внутри сословные вопросы, и финансовые отношения с короной. Палата общин заседала в капитуле Вестминстерского аббатства. Обе палаты объединялись только для участия в торжественной церемонии открытия парламентской сессии.

Подвійна роль парламенту. Канцлер. - проблема, шукаю.

Склад парламенту.

К середине 14в. сложилось разделение парламента на две палаты - верхнюю и нижнюю, палату лордов и палату общин. Эти названия вошли в широкое употребление позднее, в 16в. Число лордов было невелико. Даже если все приглашенные приезжали на сессию, а такого в 14-15вв. почти никогда не случалось, редко собиралось более ста человек. Название нижней палаты происходит от слова commons (общины). В 14в. оно обозначало особую социальную группу, включавшую рыцарства и горожан. Таким образом, общинами стала называться та часть свободного населения, которая обладала полнотой прав, определенным достатком и добрым именем. Постепенно оформилось право каждого принадлежавшего к этой категории подданных избирать и быть избранным в нижнюю палату парламента (сегодня мы называем такие права политическими).

Початок виборчого права.

Выборы проводились перед каждой сессией, примерно за два-три месяца до ее открытия, и начиналась с писем - приказов, рассылавшихся из королевской канцелярии шерифам графств. После выборов эти документы надлежало возвратить ведомству канцлера с вписанными в них именами избранных депутатов. За выборы отвечал шериф, а проводились они в собраниях графств. Эти организации, имевшие более давнюю историю, чем парламент, входили в структуру местного самоуправления. Ее объектами были городские и сельские общины, приходы и монастыри, объединявшиеся в более крупные корпорации: общины сотен и, наконец, общины графств. Собрания сотен и графств, восходившие к древним народным собраниям родоплеменного общества, регулярно созывались еще с донормандских времен. После завоевания они приняли на себя административные функции - судебные и фискальные - и были поставлены под контроль центральной власти. Однако частично их самостоятельность была сохранена. Средневековая Англия, таким образом, имела прочную систему органов  местного управления и самоуправления (по всей территории, а не только в городах). Если в собраниях сотен могли участвовать и лично зависимые крестьяне - вилланы, то в собраниях графств - только свободные, начиная  с фригольдеров и, кончая магнатами, которые, впрочем, предпочитали посылать вместо себя заместителя. Таким образом, большинство в собраниях графств составляли средние и мелкие феодалы и зажиточные крестьянство, т.е. те средние слои, которые и определялись термином общины. Главная роль на выборах принадлежала шерифам. Они обладали значительными полномочиями и, соответственно, большими возможностями для злоупотреблений, количество которых росло с усилением давлением знати. Чаще всего нарушения заключались в фальсификации итогов выборов: в возвращаемый текст королевских предписаний вносились нужные имена, а законно избранные депутаты не попадали в парламент. Палата общин последовательно, хотя, судя по парламентским документам, не очень успешно, боролось с этим злом. Она инициировала принятие статутов, направленных против нарушений избирательных норм. Меры предлагались довольно жестокие. Так, по статуту 1445г. шериф должен был платить за каждое нарушение крупный штраф: сто фунтов в казну и столько же - пострадавшему, т.е. человеку, чье имя не было включено в список избранных. Для сравнения, годовой доход с недвижимости; дававший допуск в рыцарское сословие, составлял всего сорок фунтов. Однако неоднократные предложения палаты общин положить предел злоупотреблениям шерифов не встречали поддержки монархов.

Компетенція парламенту.

Тищик

Спочатку повноваження парламену чітко визначені не були. Становлення його компетенції зі фі­нансових питань ми уже простежували. Друга сфера його діяльності — законодавство. Повноваження парламенту тут розвивались із права подавати королю петиції. Найчастіше у них містилося прохання заборонити порушення тих чи інших давніших законів або видання нових. Король міг вико­нати прохання чи відмовити у цьому, заявляючи, що „подумає". Однак упродовж XIV ст. встановилась засада (це визнав уже король Едуард II, 1307-1327 pp.), що жоден закон не набуде чинності без згоди короля і обох палат парламенту. З половини XIV ст. (за Едуард а IV) королівський ордонанс ставав законом лише тоді, коли був прийнятий ще й парламентом. У XV ст. було встановлено, що клопотання (петиції) парламенту повинно надаватися у формі законопроектів. Вони отримали на­зву біллів. Так оформилось поняття закону — білля як акту, що виходить від короля, палати лордів і палати общин. Третьою сферою повноважень парламенту став контроль над королівською адміністрацією. Особливо великих успіхів тут парла­мент не домігся. Проте за Генріха IV ні канцлер, ні зберігач особис­тої (малої) королівської печатки не могли скріпити печаткою документи, які суперечили законам країни і правам її громадян, і не могли затримувати скріплення документів, які цьому не су­перечили. + не знаю хто, але це я взяла у Шмарьової

Наконец, существовала еще одна область деятельности парламента, очень важная для понимания роли этого института в государстве и обществе. Являясь высшей судебной инстанцией и законодательным органом, парламент принимал многочисленные петиции по самым разным вопросам - как от частных лиц, так и от городов, графств, торговых и ремесленных корпораций и т.д. Для их рассмотрения создавались специальные комиссии, но первоначально петиции поступали в палату общин. Значение парламентской работы с петициями чрезвычайно велико. Это была школа политического и правого воспитания, как для депутатов, так и для тех, кто к ним обращался. Центральная власть, таким образом, постоянно получало информацию о состоянии дел в государстве. Наиболее важные проблемы, затронутые в частных и в коллективных петициях, находили отражение в законопроектах палаты общин, а затем и в статутах. Разумеется, реальная картина деятельности парламента была весьма сложной, но также большой интерес вызывает развитие парламентских выборов в средневековой Англии.

+ Крашенинникова: Первое время возможности парламента влиять на политику королевской власти были незначительны. Его функции сводились к определению размеров налогов на движи- мость и к подаче коллективных петиций на имя короля. Правда, в 1297 году Эдуард I подтвердил в парламенте Хартию вольностей, в результате чего появился Статут "о неразрешенности налогов". В нем говорилось, что обложение налогами, пособиями и поборами не будут иметь места без общего согласия духовенства и светских магнатов, ры- царей, горожан и других свободных людей королевства. Однако в Статуте содержались оговорки, допускавшие возможность взимания королем ранее существовавших сбо- ров. Постепенно парламент средневековой Англии приоб- рел три важнейших полномочия: право на участие в изда- нии законов, право решать вопросы о поборах с населения в пользу королевской казны и право осуществлять конт- роль над высшими должностными лицами и выступать в некоторых случаях в качестве особого судебного органа.

Форми англійського законодавства

К середине 15в. в Англии существовало два типа высших правовых актов. Король издавал указы (ордонансы). Парламентские акты, принятые обеими палатами и королем, также имели силу закона. Они назывались статутами. Процедура издания статута предусматривала выработку предложений нижней палаты (билль). Затем билль, одобренный лордами, направлялся на подпись королю. Йорский статус 1322г. гласил, что все дела, "касающееся положения сеньора нашего, короля. и . положения государства и народа, должны обсуждаться, получать согласие и приниматься в парламенте нашего господина короля и с согласия прелатов, графов, баронов и общины королевства"

Фінансові повноваження. Законодорадчі права. Імпічмент. Право законодательной инициативы парламента возникло из практики подачи коллективных парламентских петиций королю. Чаще всего они содержали просьбу о запрете нарушения старых законов или об издании новых. Король мог удовлетворить просьбу парламента или отвергнуть ее. Однако в течение XIV в. было установлено, что ни один закон не должен быть принят без согласия короля и палат парламента. В XV в. установилось правило, что ходатайства парламента должны облекаться в форму законопроектов, которые получили название "биллей". Так оформилось понятие закона (статута) как акта, исходящего от короля, палаты лордов и палаты общин.

В течение XIV в. постепенно закрепилась компетенция парламента в финансовых вопросах. Статут 1340 года провозгласил без каких-либо оговорок недопустимость взимания без согласия парламента прямых налогов, а статуты 1362 года и 1371 года распространили это положение на косвенные налоги. В XV в. парламент стал указывать назначение предоставляемых им субсидий и добиваться контроля над их расходованием.

Стремясь подчинить своему контролю государственное управление, парламент с конца XIV в. постепенно ввел процедуру импичмента. Она состояла в возбуждении палатой общин перед палатой лордов как высшим судом страны обвинения против того или иного королевского должностноо лица в злоупотреблении властью. Кроме того, в XV в. утвердилось право парламента прямо объявлять преступными те или иные злоупотребления. При этом издавался специальный акт, утверждаемый королем и получивший название "билля об опале".

Корона і парламент.

Рішення парламенту король міг схвалити або ж від­хилити. Однак сам король уже не міг видавати законів. Проте повноваження (або прерогативи) короля були достатньо широкі (прерогативами називали все те, що король міг вирішува­ти без участі парламенту). Він не міг видавати законів (статутів, біллів) чи змінювати їх, але мав право видавати ордонанси та прокламації. Ці акти були загальнообов'язковими, але тимчасо­вими нормами. Оскільки коло питань, які підлягали регулюван­ню законами чи ордонансами, не було чітко визначеним, то ко­роль під виглядом своїх виконавчих розпоряджень міг змінити закони. Король мав також право диспензи — право в окремих випадках призупиняти дію закону або окремої його статті. Йому належало верховне командування армією і флотом. Він оголошу­вав війну й укладав мир, призначав вищих службових осіб у ци­вільній адміністрації, армії та флоті.

Формувалося поняття королівської особи як окремого суб'єкта права, що надавало цьому званню постійного (за життя) неперехід­ного характеру, якого короновану особу ніхто не може позбавити.

Ітак, вірш!

Симон де Монфор був “чарівний” дивак:

Був найзнаменитішим в свій час бароном,

Бо він керував тоді збудженим хором,

Що все королю був наспівував в такт:

Парламента хочем і прав громадянських -

(Освічені люди були в ті часи!).

Повчитися нам в них, серцям пострадянським -

Щоб зек-Янукович зовсІм не сказивсь.

А хто його зна? Демократія — краще?!

Не знаю, не знаю — чому двадцять літ

Нам владу, на жаль, обирають ледащу? -

Про це нам із вами подумати слід!