Лекція 6 Динамічні характеристики етносу

ПЛАН

1. Психологічні механізми засвоєння соціотипової поведінки

2. Поняття етнічного стереотипу, його основні параметри.

3. Поняття етнічного конфлікту.

1. Соціалізація, інкультурація, культурна трансмісія.

Більшість дослідників у галузі наук про людину сходяться на думці, що найбільші досягнення етнопсихології пов'язані з вивченням проблем соціалізації. Деякі теоретики виокремлюють етнографію дитинства як самостійну субдисципліну, що має свої теорії та методи дослідження. Сучасні порівняльно-культурні дослідження соціалізації дітей охоплюють широке коло питань, які умовно можна поділити на чотири групи: 1) вивчення процесу соціалізації, його засобів, методів і специфічних способів засвоєння дітьми культури свого народу; 2) дослідження взаємозв'язку між вихованням дітей та іншими аспектами життєдіяльності суспільства. Особлива увага приділяється соціальним інститутам, які визначають цілі й засоби виховання та контролюють його результати; 3) порівняння зумовлених культурою безпосередніх результатів соціалізації. У цьому випадку дослідників цікавить, чим відрізняються діти, які виросли в різних соціокультурних середовищах, їх цінності, ідеали, стереотипи поведінки; 4) вивчення віддалених результатів соціалізації, тобто притаманного культурі взаємозв'язку між методами виховання дитини і характером дорослої людини, що є вихідною проблемою теорії "Культура і особистість". Усі ці проблеми пов'язані з входженням дитини в культуру свого народу - і н культу рацією (поняття введено в культурантропологію М. Херсковіц). Поняття "інкультурація" відрізняється від поняття "аккультурація", що використовується для позначення процесу входження індивіда у нову для нього культуру. Інтеграцію індивіда в людське суспільство і набуття ним досвіду, який необхідний йому для виконання соціальних ролей називають соціалізацією. На відміну від соціалізації, у процесі інкультурації індивід засвоює світорозуміння і поведінку, які притаманні для певної культури, в результаті чого у нього формується когнітивна, емоційна та поведінкова подібність з членами даної культури та відмінності від членів іншої культури. Процес інкультурації розпочинається з моменту народження - з набуття перших навичок і засвоєння мовлення, а закінчується, умовно, зі смертю. Цей процес реалізовується не у спеціальних інститутах соціалізації, а під керівництвом старших на власному досвіді, тобто відбувається научіння без спеціального навчання. Кінцевим результатом процесу інкультурації є людина, яка компетентна в культурі - в мові, ритуалах, цінностях тощо.

Однак процеси соціалізації та інкультурації відбуваються одночасно, і без входження в культуру людина не може існувати як член суспільства. М. Херсковіц виділив два етапи інкультурації, єдність яких на груповому рівні забезпечує нормальне функціонування і розвиток культури: 1) дитинство; 2) зрілість. 1 етап - дитинство, упродовж якого відбувається засвоєння мови, норм і цінностей культури, не зважаючи на те, що дитина не є пасивним елементом процесу інкультурації, ймовірніше, вона є інструментом, а не гравцем. Дорослі, застосовуючи систему санкцій (позитивних і негативних), обмежують її права вибору і оцінки. Не зважаючи на те, що "інкультурація індивіда в перші роки життя - це основний механізм стабільності та неперервності культури", цей механізм не призводить до повного повторення попередніх поколінь. Результат процесу інкультурації може знаходитися у будь-якій точці континууму між точним і безумовним засвоєнням культури новим поколінням і повною невдачею в її передачі.

2 етап - зрілість. Входження в культуру не закінчується з досягненням людиною повноліття. Однак інкультурація дорослої людини має перервний характер і стосується лише окремих "фрагментів" культури - винаходів, відкриттів, нових ідей, які надходять ззовні. На другому етапі індивід має можливість певною мірою приймати або відкидати те, що йому пропонує культура, він може дискутувати і творити. Тому інкультурація в період зрілості відкриває дорогу змінам і сприяє тому, щоб стабільність не переросла у застій, а культура не лише зберігалася, але й розвивалася (М. Херсковіц).

Соціалізація є більше універсальною у порівнянні з інкультурацією, що є більше специфічною (за результатами досліджень процесів інкультурації та соціалізації М. Мід і Д. Мацумото). Однак, якщо розглядати процес розвитку окремої особистості, то є очевидним, що під час цього процесу відбувається специфічна для певної культури соціалізація і загальна інкультурація. Процеси соціалізації та інкультурації є складовими процесу культурної трансмісії, що виступає механізмом, за допомогою якого етнічна група "передає себе у спадок" новим членам, передусім дітям. Використовуючи культурну трансмісію, група може увічнити свої особливості в наступних поколіннях за допомогою специфічних механізмів научіння (Г. Баррі). Дослідники виділяють три види трансмісії: - вертикальна трансмісія, в процесі якої культурні цінності, уміння, вірування тощо передаються від батьків до дітей; горизонтальна трансмісія, коли від народження до дорослості дитина засвоює соціальний досвід і традиції культури у процесі спілкування з ровесниками; "непряма" трансмісія, за якої індивід навчається в спеціалізованих інститутах соціалізації (школа, вузи), а також на практиці - у майже всіх оточуючих його дорослих, окрім батьків (родичі, старші члени общини, сусіди тощо). Соціалізатори диференціюються не лише за сімейною належністю (батьки, родичі, неродичі) і віком (дорослий, старша дитина, ровесник), а й за функціями, які виконуються у процесі культурної трансмісії. Агенти соціалізації - це люди, соціальні інститути, які існують для того, щоб забезпечити проходження інституту соціалізації. Основними агентами соціалізації є батьки. За характером впливу на дитину виокремлено таких агентів соціалізації (за Г. Баррі): опікуни - здійснюють догляд за дитиною, задовольняють її фізичні та емоційні потреби; авторитети - на власному прикладі прищеплюють дитині культурні цінності та норми; дисциплінатори - розподіляють покарання; вихователі - цілеспрямовано навчають дитину, передають їм відповідні знання і навички; компаньйони - беруть участь у спільній з дитиною діяльності на більш-менш рівних правах; співмешканці - проживають з дитиною в одному помешканні. Варто зауважити, що ніколи не було і не може бути незалежних від культури впливових і соціально значущих соціалізаторів. Якщо з точки зору буденної свідомості сучасного європейця батьки, передусім мати - це найважливіші й природні соціалізатори, які виконують всі перераховані вище функції, то у багатьох більш традиційних культурах дитина належить не лише батькові та матері, а всій спільноті, в якій вона живе, і відповідно вся спільнота бере участь у вихованні дитини. Етнографи відмічають "рухливість" дітей з багатьох народів Океанії - 61 % дітей у 50-60 рр. XX ст. на одному з островів жили не в батьківській сім'ї, а переходили в різні сім'ї два і більше разів. Звичай обов'язкового виховання дітей за межами батьківського дому був поширений у ранньокласовому суспільстві. Роль одних і тих самих соціалізаторів в різних культурах є неоднаковою. Наприклад, у традиційній російській культурі існували певні градації та рівні материнства, зокрема, представником образу матері у періоду немовляти була бабуся. В Радянському Союзі основним соціалізатором виступала держава, в зв 'язку з цим усі громадяни претендували на участь у вихованні чужих дітей.

2. Поняття про етностереотипи і стереотипізацію. Властивості етностереотипів. Етностереотипи - це спрощені, схематизовані образи етнічних груп, які характеризуються високим ступенем узгодженості індивідуальних уявлень. Під етнічними стереотипами розуміють відносно стійке уявлення про моральні, розумові, фізичні якості, що притаманні представникам різних етнічних спільностей.

Виділено два види етнічних стереотипів: 1) автостсреотипи - це думки, судження і оцінки, які стосуються власної етнічної спільності; 2) гетеростереотипи - сукупність оцінних суджень про інші народи, про представників певної чужої етнічної групи. До структури етностереотипу належать такі компоненти: ядро, яке складається з системи уявлень про зовнішність представників даної етнічної групи, її історичне минуле, особливості способу життя, трудові навички; мінливі судження щодо моральних і комунікативних характеристик даної етнічної спільності, які тісно пов'язані з ситуаціями міжетнічних і міждержавних відносин. Стереотипи є соціальним явищем, а стереотипізація - це психологічний процес. Стереотипізація є результатом категоризації соціальних об'єктів. Створюючи соціальні категорії, індивід акцентує увагу на властивостях, за якими люди, що належать до тієї чи іншої категорії, сприймаються схожими один на одного та водночас такими, що відрізняються від інших. Соціально-психологічними функціями стереотипізації є: спрощення та систематизація складної та великої за об'ємом інформації; міжгрупова диференціація, що найчастіше оцінюється на користь своєї групи і сприяє підтриманню позитивної групової ідентичності; пояснення існуючих відносин між групами; виправдання існуючих міжгрупових відносин; збереження існуючих відносин. Стереотипізація с важливим механізмом розуміння індивідом соціального значення інформації. Тобто, за допомогою стереотипізації відображається соціальна реальність. Основними властивостями етностереотипів є: їх емоційно-оцінний характер; стійкість (і навіть ригідність) щодо нової інформації; узгодженість; неточність. Щодо емоційно-оцінного характеру стереотипів слід відзначити, що є позитивно та негативно емоційно забарвлені стереотипи. Так, до стереотипів з негативним зарядом С. Фіск відносить: стереотипи зневаги, стереотипи захоплення, стереотипи заздрощів і стереотипи патерналізму. Стереотипи зневаги існують по відношенню до представників низькостатусних, некомпетентних і "холодних" груп. Стереотипи захоплення з'являються, переважно, по відношенню до власних груп, яким приписується високий статус, компетентність і "тепло". Стереотипи заздрощів з'являються по відношенню до представників високостатусних, компетентних і "холодних" груп. Стереотипи патерналізму існують по відношенню до представників низькостатусних, некомпетентних і "теплих" груп.

Дослідники відзначають таку важливу властивість етностереотипів як стійкість (і навіть ригідність) щодо нової інформації. Однак ця стійкість є відносною, що зумовлено зміною відносин між групами, появою нової інформації. Наприклад, після Другої світової війни у принстонських студентів в негативний бік змінилися стереотипи щодо німців і японців. Узгодженість етностереотипів - це високий ступінь єдності уявлень в усіх членів етнічної групи, яка створила той чи інший стереотип. Згідно з теорією Дж. Тернера, до узгодженості стереотипів у представників національних груп призводить випуклість соціальної ідентичності, а саме: 1) посилення гомогенності своєї групи, що сприймається; 2) очікування взаємної згоди між представниками групи та його реалізація; 3) сприяння активному досягненню консенсусу, що забезпечується взаємовпливом. Неточність етностереотипу з'являється у результаті оцінювання кожного члена групи за допомогою певної якості, навіть у тому випадку, якщо ця якість в дійсності характеризує всю групу. Таким чином, етностереотипи відображають реальні особливості стереотипізованої групи, що в свою чергу зумовлює появу проблеми істинності (точності) етностереотипу. Ознаками істинності етностереотипу є: 1) наявність єдиної думки в двох чи більшої кількості груп щодо характеристик третьої групи; 2) схожість між культурами, що сприяє підвищенню точності етностереотипів; 3) узгодженість між сприйманням групою самої себе та сприйманням цієї групи з боку інших груп. Отже, реальні міжетнічні відносини значною мірою впливають на етностереотипи. Характером відносин (співробітництво чи суперництво, домінування чи покора) зумовлюються основні виміри етностереотипів: зміст, спрямованість, ступінь точності та ступінь сприятливості. Етнічні стереотипи сприяють отриманню інформації про наявність тієї чи іншої етнічної групи, появі певного ставлення до цієї групи, тобто кожний етностереотип містить певну програму дій по відношенню до іншої етнічної спільності.