Історія та етапи розвитку етнопсихології

ПЛАН

1. Дослідження відмінностей між народами в Стародавньому світі

2. Розвиток етнічної психології в контексті європейської культури

3. Етнопсихологічні дослідження в Росії

4. Становлення вітчизняної етнопсихології.

Починаючи з сивої давнини люди цікавились специфікою поведінки, звичаями, традиціями народів, з якими підтримували політичні, економічні та культурні зв’язки. Так вчені Стародавнього світу описували далекі країни, народи, що там проживали, кліматичні умови, побут, зовнішній вигляд, характер. Зокрема батько історії Геродот (помер близько 425 р. до н.е.) , базуючись на етік підході писав: «Подібно до того, як небо в Єгипті інше, ніж у будь-якому іншому місці, як ріка там має інші природні властивості, ніж інші ріки, так і звичаї та обряди в єгиптян майже у всіх відношеннях протилежні до звичаїв і обрядів інших народів».

Вплив оточуючого середовища на формування психологічних особливостей помітив засновник медичної географії Гіппократ (460-356 рр. до н.е.) і висунув думку, що всі відмінності між народами, в т. ч. звичаї та поведінка, пов’язані з географічним місцерозташуванням і кліматом. Так зародилась теорія «географічного детермінізму».

Платон у своїй книзі «Держава» аналізує характери людей залежно від соціально-політичного устрою суспільства: «Кожному з нас притаманні такі ж моральні якості, як і державі. Інакше звідки би їм взятися. Було б смішно подумати, що така властивість, як шаленість духу, розвинулась у деяких державах не від того, що такі там окремі люди – носії цієї причини: такий стан справ у Фракії, Скіфії і майже всіх північних землях, а допитливістю відзначаються наші краї, користолюбство помітне найбільше в єгиптян та фінікіян.

Новий етап у дослідженні етносів починається з сер. 18 ст. Французькі просвітителі ввели поняття «дух народу» і спробували вирішити проблему його зумовленості географічними чинниками. Найбільш яскравим представником географічного детермінізму серед французьких філософів є постать Ш.Монтеск’є (1689-1755), який висловлювався про спільність «духу націй», тобто національного характеру, але пов’язував його залежністю з кліматом, релігією, законами, принципами правління, прикладами минулого, звичаями, традиціями.

Ідея народного духу проникла в німецьку філософію. Зокрема Гердер розглядав «дух народу» не як щось без плоті, а як народний характер, поряд з мовою, музикою тощо. Він підкреслював залежність психічних компонентів від клімату й ландшафту, але допускав вплив способу життя, виховання, суспільного устрою та історії. «Треба жити одним чуттям з нацією, щоб відчути хоча б одну з її якостей».

Етнопсихологія виникла в середині 19 ст. У західній літературі виокремлюють імена Дарвіна, Моргана, Гекслі. Спочатку етнопсихологи вивчали психокультурний тип первісної людини, потім проблеми народної творчості у різних її проявах. Найвидатніші дослідники – Е.Тейлор, М.Максимович та ін. Проблеми шлюбно-сімейних стосунків у різних народів вивчали Зомбарт, Енгельс, М.Данилевський. Офіційний початок наука етнопсихологія бере з часу видання приват-доцентом Берлінського університету Штейнталем і філософом Лацарусом спеціального журналу в 1859 році «Журнал етнічної психології та мовознавства».

Важко встановити початковий термін зародження етнопсихології в Росії, а тому в Україні. Її досліджували М.Ковалевський, Липинський, Франко та ін. В.Бехтєрєв вважав, що кожна нація має свій темперамент і свої особливості розумового розвитку, які у спадщину передаються біологічним шляхом. Все інше, що характеризує націю, залежить від її суспільного життя та побуту, який складався віками. У Московському університеті першим етнопсихологом був Густав Густавович Шпет. У 1927 році він видав книгу «Вступ до етнопсихології», в якій дав детальний методологічний аналіз концепцій Лацаруса-Штейнталя –Вундта і наполягав, що етнопсихологія має бути не пояснювальною, а описовою наукою. Радянська влада визнала Шпета дисидентом, ворогом народу; зник безвісти у 1937 році. Шпет ввів у науку поняття «колективні переживання», близьке до сучасного розуміння ментальності, перебільшував роль мови.

У 20-ті роки проблеми етнічної психології аналізували представники культурно-історичної школи на чолі з Виготським. Предметом етнопсихології він вважав кроскультурні, міжетнічні, порівняльні психологічні дослідження представників «традиційних» і цивілізованих суспільств. Протягом тривалого часу у розвитку етнопсихології був застій. Пізніше у Росії й на Україні вона почала формуватись у середовищі філософів, істориків, хіміків, медиків, біологів. Все проходило під впливом або в полеміці з західно-європейськими концепціями психології народів Вундта, колективних уявлень Дюркгейма,Фройда, Леві-Брюля тощо.

Багатим матеріалом для вивчення етнопсихології на Україні став український фольклор. Над цим працювали українські історики, етнографи М.Драгоманов, М.Грушевський, М.Сумцов та інші. Сміливі концепції про розвиток українського народу належать Ю.Липі, В.Винниченку, С.Петлюрі, М.Хвильовому, В.Яніву тощо. У Нестора-літописця зустрічаємо окрему характеристику українських племен.

4. "Народ – це спільнота в часі та просторі. Важко припустити, щоб упродовж віків у народу не наступили певні внутрішні переміни і щоб простір, на якому народ живе, – із усіма географічними й кліматичними різницями, не зумовив психічних різниць. Проте поруч зі змінами, які відбуваються впродовж століть, залишається якась постійна "константа", причому в різних народів вона може бути різна. І ми в рівній мірі можемо досліджувати етнопсихологію даного народу у конкретному часовому вирізку (у часі "ч"), що й дошукуватися певних констант упродовж всієї історії, щоб – врешті – накреслювати історичний профіль усіх перемін, як вони виникали". На думку В.Яніва, першим дослідником, який використав саме такий науковий підхід до вивчення української етнопсихології, був "великий ерудит, історик та етнограф" М.Костомаров. Він вважав, що національна психіка формується під впливом географічних чинників на душу людини (як складової частини спільноти, що заселяє дану територію) та історичних умов життя; склав порівняльну етнопсихологічну характеристику українського та російського народів, аналізуючи їх історичну ретроспективу. Вплив історичного чинника на формування ментальності українців підтверджують і сучасні українські вчені, зокрема Л.Е.Орбан-Лембрик вважає, що "соціально-економічні та історичні умови й особливості життя кожного народу передусім визначають специфіку формування його психічного складу" або національного характеру.

Узагальнюючи доробок українських науковців (Г.Ващенка, Д.Віконської, Д.Донцова, М.Костомарова, О.Кульчицького, Ю.Липи, В.Липинського, І.Мірчука, Л.Орбан-Лембрик, М.Пірен, Д.Чижевського, В.Яніва, Я.Яреми та ін.) протягом останніх десятиліть можемо виокремити наступні етнічні характеристики українців, що набули ознак "константи": перевага особистого над загальним (український індивідуалізм), емоційність (романтизм, мрійливість, співучість, сентименталізм), інтровертованість, любов до землі, значущість жінки-матері в українській родині, працелюбність, релігійність, а також недостатнє вираження вольового компоненту в структурі національної психіки, соціальний фаталізм та ін.

Україна розташована на основних шляхах між Європою та Азією, тому протягом історії ставала об’єктом впливу найрізноманітніших культур (візантійської, грецької, монголо-татарської, турецької, литовської та ін.). Це суттєво вплинуло на розвиток етнопсихологічних особливостей українського народу. Перші спроби показати етнічні відмінності між народами, що колись проживали на території сучасної України, робили ще древні літописці. У "Повісті минулих літ" апостол Андрій розповідає: "Дивне бачив я в Слов’янській землі… Бачив лазні дерев’яні; нагріють їх до рум’яного жару, роздягнуться, і будуть голі, і обіллються квасом чинбарним, і візьмуть молоду лозу, і б’ють себе, і до того себе доб’ють, що ледве живі вилазять. А тоді обіллються студеною водою – і так оживають. І те роблять всякого дня, ніхто їх не мучить, а мучать самі себе, бо вони творять омовіння собі, а не муку. Ті ж, хто слухав Андрія, дивувалися".

Українські чорноземи за площею та родючістю посідають одне з перших місць у світі. Тому, на думку О.Субтельного, саме на території України розвинулись найбільш ранні землеробські цивілізації Європи, саме цей чинник зробив землеробство способом їхнього життя, потужно вплинув на розвиток ментальності, культури, суспільно-економічної організації українців.

Вчені вважають, що землеробство вперше виникло на рубежі 5–4 тисячоліть до н.е. у межиріччі Бугу та Дністра. Найбільш відомі землеробські племена пов’язують з трипільською культурою. Ю.Липа вказує, що саме цій культурі українці завдячують "хліборобськістю вдачі" й відзначає надзвичайну енергію, яку мусили виявити трипільці, "добуваючи країну лісів, боліт і луговин, перемагаючи змінність і суворість природи". У період свого розквіту (3500 – 2700 рр. до н.е.) трипільці жили великими селами по 600–700 чоловік у довгих та вузьких спільних оселях, де кожна сім’я займала власну, поділену на кімнати, частину житла з окремою глинобитною піччю. Пізніше такий спосіб розміщення сіл і їх внутрішній уклад залишалися незмінними протягом тисячоліть. Найбільшим надбанням цієї культури було винайдення першого механічного пристрою – свердла, яким робили отвори в каменях та дереві; трипільці першими використали дерев’яний плуг у землеробстві та застосували перший метал – мідь. Родовід вели по лінії батька, вірили в надприродні сили, здійснювали магічні ритуали [1; 8]. Вони залишили психологію села з впоєними звичаями та традиціями, які символізували поворот на краще в безнастанній боротьбі з природою, терпеливість, мовчазну відвагу, передбачливість, скромність, обережність, невідступність від обраної лінії, холодність при невдачах.

Після занепаду трипільської культури близько 1500 р. до н.е. на території сучасної України з’явились кіммерійці – перші кочові племена, що постійно мігрували Євразійським степом у пошуках пасовиськ. Гомер в "Одіссеї" називає їх землею північне узбережжя Чорного моря. Кіммерійці вживали кобиляче молоко і були дуже войовничі. Аналіз історичних джерел дає підстави стверджувати, що вони були першими скотарями, які перейшли до кочового способу життя; започаткували на території сучасної України добу заліза, добре опанували мистецтво їзди на конях і мали військову кінноту.

На початку 7 століття до н. е., розоривши багато країн Близького Сходу, у степах Північного Причорномор’я осіли скіфи, які створили перше на терені України політичне об’єднання. У 5 столітті до н.е. Скіфію відвідав "батько історії" Геродот і описав її населення. Це був дужий, відважний і багаточисельний народ, землі якого простяглися від Дунаю до Дону. Політична влада була зосереджена у руках "царських" скіфів – іраномовних кочовиків, які мали добре озброєне й дисципліноване кінне військо і змушували інші племена, в тому числі скіфські, платити їм данину. Щоб розвивати в собі військові здібності, скіфські воїни мали звичай пити кров першого вбитого ворога, робити з ворожих черепів прикрашені золотом і сріблом чаші, знімати скальпи. Понад усе вони цінували ненависть до ворогів і відданість у дружбі.

На правому й лівому березі Дніпра мешкали "скіфи-орачі" та "скіфи-хлібороби" – землеробські племена, що вирощували жито, овес, ячмінь, просо, льон, городину, займались бджільництвом, скотарством, ловили рибу. Частина з них жила хутірцями й селами, але більшість вела кочовий спосіб життя. Гіппократ писав, що скіфи не мали домівок, а жили на 4-х або 6-ти колісних возах, в які впрягали дві або три пари волів, натягували зверху халабуду з повсті. У ній перебували їх дружини й діти, а чоловіки їхали слідом верхи на конях. Вони ставали табором у степу, доки худоба мала пашу, а потім рушали далі. Родовід у скіфів йшов по батьківській лінії, майно ділили сини між собою, була поширена полігамія. Разом з померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодших дружин. Скіфи поклонялись богу неба, який називався Пацай, богу хатнього вогнища, війни та вогню, храмів не мали, ідолів також, своїм богам приносили криваві жертви, в тому числі людські.

Крім пограбувань у війнах, скіфи накопичували багатства шляхом активної торгівлі з грецькими колоніями Причорномор’я збіжжям, воском, медом, хутром і рабами. Взамін вони отримували вина, ювелірні вироби та інші предмети розкоші, які високо цінували. Геродот навіть називає плем’я "каліпідів", тобто "погречених" скіфів. Саме скіфи акумулювали античну культуру, потяг до краси, але військові конфлікти з середземноморськими державами виснажили й підірвали могутність скіфів і зробили їх вразливими до ворогів.

Майже 400 років (2 ст. до н.е. – 2 ст. н.е.) у степах Північного та Східного Причорномор’я панували сармати, які підкорили скіфів та інші племена і стали останнім індоєвропейським народом Євразійських степів. Після них майже на ціле тисячоліття ці степи заселять племена тюркського походження. Сармати були союзом часто ворогуючих племен, найчисленнішими з яких були язиги та роксолани. Зовнішнім виглядом та способом життя вони дуже нагадували скіфів: "Високі на зріст, вродливі й світловолосі, а лють в їхніх очах вселяє жах. Носили довгі просторі штани, шкіряні камізельки, взуття з м’якої шкіри та шапки. Основними продуктами харчування були молоко та сир". Геродот повідомляє, що за легендою, сармати походили від союзу скіфів і амазонок, тому сарматські жінки полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками, одягались по-чоловічому. Дані археологів свідчать, що сарматських жінок ховали разом зі зброєю, і вони нерідко виконували функції жриць, таким чином маючи особливий статус у суспільстві. У 1-2 ст. н.е. степова територія сучасної України пережила навалу готів. Наплив готів вщепив нам дисципліну, почуття ладу й необхідності підпорядкуватися, вольовість і войовничість. У 4 ст. готів підкорили гунни, що прийшли з Азії, й саме в ці часи повільно, але невпинно центр історичних подій переноситься з Причорномор’я та степу на лісисті рівнини півночі, заселені землеробами. Дослідження їх мовних та етнічних особливостей вказує, що вони були предками сучасних українців. Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи, приблизно в 7 ст. почали мігрувати й активно розселятися у всіх напрямках. Умовно їх можна поділити на три групи: західні (пращури сучасних поляків, чехів, словаків тощо); південні (пращури сучасних болгар, сербів тощо); східні (пращури сучасних українців, білорусів, росіян тощо). Протягом 7 і 8 століть східні слов’яни налічували близько 14 великих племінних союзів. Найважливішими серед них були поляни, які жили на території сучасної Центральної України на берегах Дніпра; древляни – на північному заході; сіверці – на північному сході; уличі й тиверці – на півдні, а волиняни й дуліби – на заході. Нестор-літописець яскраво описує етнічні відмінності між племенами: "Всі ці племена мали свої звичаї і закони своїх батьків, кожен – свій норов і побут. Поляни мали звичай батьків своїх лагідний і тихий, шанобу і сором великий мали перед своїми невістками і сестрами, матерями й батьками своїми. І був у них шлюбний звичай: зять не ходив брати молоду, а приводили її звечора, за день до того. А завтра приносили за нею придане. А древляни жили подібно до звірів: вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а викрадали вони дівчат коло води. А радимичі, в’ятичі і сіверяни мали спільний звичай: жили в лісі, яко всякий звір, і срамослів’я в них перед батьками й перед невістками, шлюбів не мали і ставали на ігрища між селами. Сходились на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні і тут викрадали собі жінок, з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони. А коли хто вмирав – творили тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали. А після цього, зібравши кості, вкладали у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі. Так роблять в’ятичі і кривичі нині".

На схід від розселення слов’ян степи між Дніпром і Каспійським морем певний час заселяли різні кочові народи: хозари, печеніги, половці та ін. Ці народи не мали постійних осель, любили війни і часто грабували й убивали слов’ян. У 6-8 ст. племена дулібів поневолили авари (обри), про яких згадує літопис: "І примучили дулібів…І насильство чинили жінкам дулібським. Якщо поїхати треба обрину, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів запрягти три, чотири або й п’ять жінок у підводу і везти його, обрина. І так мучили вони дулібів. Були ж бо обри тілом великі і розумом горді… Померли всі вони, не залишилось жодного обрина. І є притча на Русі: загинули, як обри".

Історичні джерела свідчать, що до приходу варягів основною політичною одиницею східних слов’ян виступало плем’я. Вождь роду чи племені мав владу, продиктовану звичаями та традиціями, проте найважливіші питання вирішувались шляхом згоди між старійшинами на племінних радах, починаючи від общини і завершуючи союзом племен (у полян, сіверян, древлян). Слов’янські поселення були невеликі за розмірами, села налічували від 4 до 70 дерев’яних жител, у центрі зводили укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних зборів і культових обрядів; земля й худоба вважалася спільною власністю численних сімей. Східні слов’яни були непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Воювали частіше у лісовій місцевості, влаштовуючи ворогові засідки. Їхніми найбільшими чеснотами вважались упертість та витривалість.

Загалом історію Київської Русі умовно ділять на три періоди, кожен з яких наклав значний відбиток на формування етнопсихологічних особливостей українського народу. Перший період (882-972 рр.) характеризується приходом варягів, які підкорили східнослов’янські племена, підпорядкували найважливішу торгівельну артерію – «шлях із варягів у греки» по Дніпру, і створили величезне господарсько-політичне поліетнічне об’єднання, здатне протистояти могутній Візантійській імперії. Це були відчайдушні, мужні люди, які пристрасно любили нові відкриття, розбійницькі напади й торгівлю, переважно блондини з русим волоссям, голубими або сірими очима. Варяги стали каталізаторами суспільно-політичного життя Київської Русі: всі правителі Києва аж до Святослава (957-972 рр.) та їхні дружинники мали варязькі імена. Варяги активно досліджували річкові шляхи, що вели до південних візантійських міст і столиці ісламського світу – Багдада, на основних торгових шляхах будували міста, в яких була зосереджена політична влада. Найважливішим містом, без сумніву, став Київ. У "Повісті минулих літ" засвідчено, що один з перших київських князів, Олег (помер 912?), назвав Київ "матір’ю городів руських". У цьому місті було представлено від 40 до 60 різних ремесел, найважливішими з яких було теслярство, ковальство, гончарство і кожум’яцтво. До монголо-татарської навали у Києві налічувалось 35-40 тисяч мешканців (Лондон досяг такої чисельності лише через 100 років). Загалом, за даними літописів, у країні було близько 240 міст і селищ, хоча Львів, Галич, Чернігів, Переяслав та інші поселення налічували не більше 4-5 тисяч жителів кожне. З піднесенням міст зростала соціальна та етнічна стратифікація населення Київської Русі.

На відміну від західних країн часів Середньовіччя, де земельна аристократія ухилялась від торгівельної діяльності, у Київській Русі торгівлею займались не лише бояри, а й сам князь. Так талановитий і рішучий Олег у 911 році напав на Константинополь, пограбував його і уклав дуже вигідну для Русі торгівельну угоду: греки зобов’язались платити данину на дві тисячі кораблів по 12 гривень на чоловіка, данину на всі міста, де правили князі, що підпорядковувались Олегові; руські посли мали мати повне утримання; руських купців греки мали забезпечувати на півроку провіантом (хлібом, вином, м’ясом, рибою та овочами), дозволяти їм митися, скільки вони хочуть (хоча в Константинополі вода мала велику вартість), і на дорогу давати все, що їм необхідне (їжу, якорі, канати, паруси). Крім того, купцям дозволялось торгувати, не платячи мита ні від чого. Слід зазначити, що історія України багата яскравими постатями правителів, які стали уособленням кращих ментальних особливостей свого часу та народу. Серед них вигідно виокремлюються жіночі постаті, першою з яких незаперечно була княгиня Ольга (945-962 рр.). Вона зуміла швидко, оригінально й рішуче помститися древлянам за смерть свого чоловіка (а помста в ті часи була моральним обов’язком): звеліла живими засипати землею їх послів разом з човном, у якому вони припливли; спалила у лазні кращих мужів древлянської землі, що прийшли її сватати за свого князя; спалила з допомогою голубів місто Іскоростень, у якому вбили Ігоря. Проте, за висловом Нестора, Ольга мала "чоловічий розум". Вона не тільки карала, але й запровадила перші в Київській Русі "реформи" щодо збирання данини, стежила, щоб при цьому її підлеглих не позбавляли всіх засобів до існування, багато подорожувала своїми землями. Ольга перша прийняла християнство, що дозволило їй на рівних вести переговори з могутнім візантійським імператором.

Другий період історичного розвитку Київської Русі охоплює князювання двох визначних історичних постатей – Володимира Великого (980-1015 рр.) і Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.). Володимир Великий військовими походами зробив свою державу найбільшою в Європі; централізував владу, зосередивши її в руках винятково своєї династії (він мав 12 законних синів); збудував розгалужену мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва; зміцнив стосунки Русі з західними монархами, прийнявши християнство й уклавши шлюб з сестрою візантійського імператора Анною. Доленосний вибір цього мудрого й неординарного князя щодо хрещення Русі й запровадження на її теренах візантійського обряду зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний поступ, політичну могутність і стабільність.

До хрещення наші предки сповідували анімізм – обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством в язичницькому пантеоні богів був Перун – бог грому й блискавки, поклонялись також Дажбогу й Сварогу – богам повітря й сонця, Роду й Рожаниці – богам родючості та ін. Крім того, язичники жертвували тварин, а подекуди й людей, сотням менших божеств – духам річок, лісів та предків. З прийняттям християнства на Русі з’явилась нова соціальна верства – духовенство. У 1037 році була заснована митрополича єпархія, до якої входили 16 єпископств, 10 з яких розмістились на території сучасної України; вже в 13 столітті в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, з них 17 – у самому Києві. Вони стало осередками культурного життя, писемної літератури, розвитку мистецтв та ремесел, монахи підтримували школи й бібліотеки. Серед знаті стрімко поширювалась освіта. В "Повісті минулих літ" сказано, що в 988 році князь Володимир наказав віддати у навчання боярських дітей. "Матері ж тих дітей плакали за ними як за мертвими. Тим самим збулось на Русі пророцтво: древнє й ветхе минуло, тепер настає все нове". Його син Ярослав заснував у Новгороді школу для 300 хлопчиків аристократичного походження. Великим книголюбом був Ярослав Мудрий, син якого Всеволод володів п’ятьма мовами, дочка Анна була письменною, і, коли стала королевою Франції, вигідно відрізнялась від інших жінок французького двору [8, с. 59]. Незважаючи на це, писемні джерела були недоступними для простих людей, тому скарбницею народної мудрості стали пісні, приказки, загадки, казки, легенди й билини. В них люди з вуст в уста передавали послання прийдешнім поколінням про подвиги веселого селянського сина Іллі Муромця, кмітливого сина священика Альоші Поповича, славного сина дружинника Кожум’яку, лютого ворога русичів Тугоркана, що вмів перетворюватися на змія і символізував у народній свідомості постійну загрозу зі степу. Русичі прославляли і своїх князів відповідно до їх діянь, наприклад, Володимира прозвали Великим. А його син, Святополк (978 – 1019 рр.), клятвопорушник і братовбивця, назавжди увійшов в історію під прізвиськом Окаянний: "Гнаний страхом і привидом смерті, прибіг у пустельне місце між Польщею і Чехією, і там закінчив своє зле життя... Є могила його…І до сьогоднішнього дня несе від неї тяжким смородом. Все це явлено для науки руським князям, щоб знали вони, яку покару наготовлено їм, якщо вони ще раз содіють таке зле вбивство", - пише Нестор.

Крім того, християнство принесло на Русь нові ціннісно-ідеологічні засади, сприяло створенню унікальної й самобутньої соціальної системи, аналога якої не було серед феодальних суспільств Західної Європи. До прийняття християнства на Русі звичним явищем було рабство: рабами ставали військовополонені, невільничі діти, закупи (селяни чи представники інших верств, що потрапляли в кабалу до лихварів). Проте вони могли самі викупити себе на свободу або бути звільненими за вірну службу. Церква заохочувала до звільнення рабів, вважаючи це богоугодним ділом, взяла під свій захист ізгоїв (князів, що втратили вотчину; збанкрутілих купців; неписьменних синів священиків, яких не допускали до сану тощо). Володимир Великий під впливом християнських ідеалів проявляв надзвичайну щедрість і милосердя до бідних: в 996 році на честь перемоги над печенігами роздав бідним триста гривень; дозволив убогим приходити на княжий двір і брати за потребою "пиття, їжу і гроші зі скарбниці"; для немічних і хворих, які не могли дістатись до княжого двору, наказав запрягти підводу, наповнити її хлібом, м’ясом, рибою, усякими плодами, медом, квасом і розвозити по місту. Особливою турботою Володимир обдарував власних дружинників: кожної неділі справляв для них бенкети, радився у важливих справах, навіть викував срібні ложки, коли хтось з підлеглих дорікнув, що дає їсти дерев’яними. За висловом В.Яніва, це є відома з історії "українська широка вдача", що в княжі часи виявлялася у бенкетах, які продовжувалися в часи запорозької доби.

Син Володимира – Ярослав, прозваний Мудрим, продовжив справу батька: наполегливо скріплював зв’язки Київської Русі з провідними династіями Європи (його дружина була шведською принцесою, три сини одружилися з європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького, угорського та норвезького королів); будував церкви, зокрема собор Святої Софії в Києві; в 1051 році вперше призначив митрополитом київським русина Іларіона. Але найвищим досягненням Ярослава вважається створення першого правового кодексу – "Руської правди", згідно якого кровна помста замінювалась грошовою компенсацією (за вбивство смерда 5 гривень, купця чи молодшого дружинника – 40; старшого дружинника князя – 80); розподіл земель і політичної влади відбувався за принципом старшинства в межах родини (таким чином кожен син князя мав можливість правити в Києві й уникнути сімейних чвар).

Третій і останній період історії Київської Русі характеризувався невпинними князівськими міжусобицями, зростаючою загрозою кочових племен і економічним застоєм. "Багато ж крові було пролито даремно, у чварах і братовбивстві, а тому народ і зазнає мук: одних ведуть у полон, інших убивають, а ще інші тремтять, бачачи убитих. А інші від голоду помирають і від спраги. Одна покара, одна відплата усім, хоч лиха різні: кого в’яжуть і б’ють ногами, кого на морозі тримають і наносять рани. Що заслужили, те й маємо: міста всі спустошені, села пусті. Пройдіть через поле, де паслися табуни коней, вівці й воли, – все тепер безплідне бачимо. Ниви заросли бур’янами і стали притулком для звірів. Плач стоїть на всіх вулицях, де лежать посічені й побиті поганими", – так описують давні літописці наслідки невдалого бою руських князів з половцями.

Одним з видатних діячів того часу, що шукав можливості припинити братовбивчі конфлікти, пропонуючи запровадити систему спадкового престолонаслідування, був Мономах (1113-1125рр.). За переказами він разом з іншими князями здійснив 83 напади на половців і знищив 200 половецьких вождів. Російський історик Татіщев так характеризує великого князя: "Він не був гордим, не возносився у своїх добрих ділах, а славу й честь за всі перемоги воздавав насамперед богові…До всіх він був милостивим і щедрим на пожертви, у правосудді додержував законів, і хоча винних карав, але більше зменшуючи їх вину і прощаючи. З лиця був гарний, очі великі, волосся рудувате й кучеряве, чоло високе, борода широка, на зріст не вельми великий, але міцний тілом і сильний. У ратях вельми хоробрий і вмілий виладнувати війська".

Загалом, на думку багатьох учених (М.Грушевського, В.Липинського, М.Костомарова, Я.Яреми та ін.) саме в період Київської Русі сформувався український індивідуалізм як риса національного характеру. Спочатку індивідуалізм проявлявся у прагненні до приватної власності, наприклад, окремого проживання дітей і батьків після одруження, пізніше перенісся на державне життя, коли кожен князь, отримуючи власний наділ, почувався незалежним від центральної влади, міг перейти до ворога і не бути покараним. З одного боку, князь і перед дружиною, і перед громадою був тільки перший між рівними, і громада могла його усунути (це заклало підвалини козацтва як "вільного товариства вільних лицарів"); з іншого боку "стихійний нахил до індивідуалістичного анархізму" (В.Липинський) спричинив чимало українських історичних трагедій.