ЛЕКЦІЯ 1

Вступ до етнопсихології

План

1. Актуальність курсу «Етнопсихологія» в контексті національного відродження України. Предмет і об’єкт дослідження етнопсихології.

2. Своєрідність завдань етнопсихології як самостійної галузі наукового знання.

3. Перспективні напрямки розвитку сучасної етнопсихології.

На початку ХХІ століття міжетнічні стосунки стали одним із найважливіших елементів соціальної та політичної реальності. Поряд з тенденціями глобалізації, інтернаціональної міграції, уніфікації духовної та матеріальної культури, зростання особистісного індивідуалізму у багатьох народів спостерігається спалах процесів національного відродження, прагнення до вираження етнічної самобутності, реанімація автентичних обрядів, звичаїв, традицій, чітке відстоювання національних інтересів тощо.

Водночас складність сучасних процесів міжетнічної взаємодії зумовлена існуванням різних поглядів на шляхи і методи вирішення етнополітичних проблем, зростанням національної та релігійної нетерпимості, міжетнічного напруження й насилля, потенційною загрозою виникнення міжетнічних конфліктів у різних країнах. Вирішення даних проблем потребує детального наукового аналізу, впровадження нових нестандартних підходів, психологічного осмислення й обгрунтування питань розвитку націй та етносів на сучасному етапі суспільного поступу.

Україна після проголошення незалежності отримала у спадщину від колишнього СРСР важкі наслідки імперської національної та культурної політики, що проявлялась у довільному етнотериторіальному поділі країни, планомірному винищенні національної інтелігенції, перекручуванні історичних фактів, гонінні на релігію, насильницькій русифікації, руйнуванні підвалин національної свідомості. Сьогодні адекватне осмислення національного буття, народження національної ідеї, зміцнення єдності української нації, підняття її культури до світових стандартів, гуманізація та демократизація нашого суспільства неможливі без урахування етнопсихологічного чинника.

Етнопсихологія як самостійна галузь психологічної науки пережила тривалий період занепаду та дискредитації. Її реальне відродження почалось з 90-х років ХХ сторіччя. Сучасні українські вчені роблять спроби окреслити основні та перспективні напрями розвитку етнопсихологічних досліджень, сформувати власний методологічний і методичний апарат вітчизняної науки, проводять етнопсихологічні дослідження серед різних груп населення країни.

Вигідне геополітичне розміщення України, масова міграція українців за кордон сприяють активному розширенню міжетнічних контактів нашого народу з представниками інших держав. Тому перед етнопсихологами постає завдання вивчення психологічних особливостей взаємодії етнічних спільнот, психічної своєрідності людей, що належать до різних етнічних об’єднань, рис українського національного характеру, механізмів міжгрупового сприймання в міжетнічних стосунках, адаптації особистості до нового культурного середовища, попередження міжетнічних конфліктів та ін. Відродження національних традицій у вихованні, зростання кількості інтернаціональних сімей, розгалужене ділове співробітництво українців із закордонними партнерами зумовлюють суспільну актуальність вищезгаданої проблематики, тісний зв’язок етнопсихології з іншими науками (антропологією, етнографією, культурологією, педагогікою, соціальною психологією, психологією управління, психологією сім’ї, філософією тощо), необхідність її розвитку для потреб практичної психології.

Сьогодні становлення молодих спеціалістів професіоналами, вироблення ними активної громадянської позиції потребує базових етнопсихологічних знань.

Етнопсихологія – наука, яка описує й пояснює особливості поведінки та її мотиви всередині спільноти й між етносами, що живуть століттями в одному історично стійкому, усталеному просторі (Л.Орбан-Лембрик). Термін «етнопсихологія» не є загальноприйнятим у світовій науці, швидше психологія народів, крос-культурна психологія, культурна антропологія. Оскільки в СРСР досліджень народів не проводилось, то й окремої дисципліни не було.

На початку ХХІ століття міжетнічні стосунки стали одним із найважливіших елементів соціальної та політичної реальності. Поряд з тенденціями глобалізації, інтернаціональної міграції, уніфікації духовної та матеріальної культури, зростання особистісного індивідуалізму у багатьох народів спостерігається спалах процесів національного відродження, прагнення до вираження етнічної самобутності, реанімація автентичних обрядів, звичаїв, традицій, чітке відстоювання національних інтересів тощо.

Водночас складність сучасних процесів міжетнічної взаємодії зумовлена існуванням різних поглядів на шляхи і методи вирішення етнополітичних проблем, зростанням національної та релігійної нетерпимості, міжетнічного напруження й насилля, потенційною загрозою виникнення міжетнічних конфліктів у різних країнах. Вирішення даних проблем потребує детального наукового аналізу, впровадження нових нестандартних підходів, психологічного осмислення й обгрунтування питань розвитку націй та етносів на сучасному етапі суспільного поступу.

Україна після проголошення незалежності отримала у спадщину від колишнього СРСР важкі наслідки імперської національної та культурної політики, що проявлялась у довільному етнотериторіальному поділі країни, планомірному винищенні національної інтелігенції, перекручуванні історичних фактів, гонінні на релігію, насильницькій русифікації, руйнуванні підвалин національної свідомості. Сьогодні адекватне осмислення національного буття, народження національної ідеї, зміцнення єдності української нації, підняття її культури до світових стандартів, гуманізація та демократизація нашого суспільства неможливі без урахування етнопсихологічного чинника. В СРСР тільки 53 народи з-поміж 100 мали свої національні одиниці, причому поділ був довільний та ієрархізований: 15 союзних республік, автономні республіки, області, округи.

Вигідне геополітичне розміщення України, масова міграція українців за кордон сприяють активному розширенню міжетнічних контактів нашого народу з представниками інших держав. Тому перед етнопсихологами постає завдання вивчення психологічних особливостей взаємодії етнічних спільнот, психічної своєрідності людей, що належать до різних етнічних об’єднань, рис українського національного характеру, механізмів міжгрупового сприймання в міжетнічних стосунках, адаптації особистості до нового культурного середовища, попередження міжетнічних конфліктів та ін. Відродження національних традицій у вихованні, зростання кількості інтернаціональних сімей, розгалужене ділове співробітництво українців із закордонними партнерами зумовлюють суспільну актуальність вищезгаданої проблематики, тісний зв’язок етнопсихології з іншими науками (антропологією, етнографією, культурологією, педагогікою, соціальною психологією, психологією управління, психологією сім’ї, філософією тощо), необхідність її розвитку для потреб практичної психології.

Сьогодні становлення молодих спеціалістів професіоналами, вироблення ними активної громадянської позиції потребує базових етнопсихологічних знань.

Та чи інша система знань може претендувати на статус науки лише тоді, коли має свій специфічний предмет, об’єкт, закони, категорії, методи пізнання, і якщо ця система адекватно відображає дійсність в теоретичній формі. Такою є місія етнопсихології в системі наук. Предмет етнопсихології не статичний, він змінюється шляхом розширення своїх меж залежно від наукової світоглядної традиції, логіки розвитку психологічної науки та від конкретної історичної ситуації, що складається (Пірен).

У зміст етнопсихології різні дослідники вкладали своє бачення, проте основний її стрижень залишається єдиним. Наприклад, Вундт писав, що зміст етнопсихології може обмежитися трьома проблемами: мовою, міфами та звичаями. Шпет вважав, що це – душа, звичаї, культура, віра, державні установи, правові норми тощо, «що викликають у народу типові колективні переживання». Саме пошук і опис цього спільного, характерного для даного етносу, і повинен бути, на думку Шпета, предметом етнопсихології. Вона, класифікуючи певні явища, має давати відповіді на запитання: як переживає народ явище, що він любить, чого боїться, чому надає перевагу тощо.

Етнопсихологічні школи світу мали різні погляди на предмет етнопсихології. Так, німецька школа (Вундт, Лацарус, Штейнталь) вважала, що основною силою є народ або «дух цілого», який проявляється у мистецтві, релігії, мовах, звичаях, міфах, тобто в характерних діях народів у процесі їх життєдіяльності. Американська школа (А.Кардинер, Р.Бенедикт, М.Мід, Р.Мертон, Р.Лінтон та ін.) виходила з моделей «середньої особи», вивчаючи окремих осіб через культуру, поведінку й роблячи узагальнення про психологію останніх. Етнопсихологи Сходу створювали школи, які відзначались схильністю до високої моралі та прагненням бути близькими з природою.

Предметом етнопсихології є соціально-психологічні риси національно-етнічних спільнот, їх вплив на поведінку особистості, а також соціально-психологічні процеси й особливості етнічного розвитку й міжнаціонального спілкування. Етнопсихологія досліджує, яким чином особистість ідентифікує себе з тією чи іншою спільнотою, що впливає на формування її національної свідомості; різні соціально-психологічні явища, які виникають у процесі спілкування людей різних національностей, а також процеси етногенезу – соціально-психологічного розвитку етнічних груп. У Північній Америці та Європі протягом ХХ ст. виникли й широко розвинулись дві гілки етнопсихології, які з допомогою різних підходів вирішують одні й ті ж проблеми. Це емік (emik) та етік (etik) підходи. Предметом психологічної антропології, що спирається на емік (emik) підхід, є систематичні зв’язки між психологічними змінними, тобто внутрішнім світом людини та етнокультурними змінними на рівні етнічної спільноти. Для цього вивчається тільки одна культура, використовуються специфічні для носіїв цієї культури терміни, дослідник живе в даній культурі. При цьому є постійна небезпека, що дана культура стане стандартом для порівняння. Предмет порівняльно-культурної психології базується на етік (etik) – вивчає схожість та відмінності психологічних змінних у різних культурах та етнічних спільнотах. Для цього використовуються стандартні психологічні методи, тести, інтерв’ю тощо, проте багато вчених вважає, що недоліком цього підходу є неможливість знайти адекватні показники для порівняння. Наприклад, у багатьох європейців слово «гейша» викликає асоціацію з жінкою легкої поведінки. Тріандіс пише, що гейша насправді більше подібна до блазня, який розважав гостей при дворах європейських феодалів.

Об’єктом вивчення етнопсихології є нації, національності, національні спільноти.

2. Етнічна психологія розвивається у тісному співробітництві з іншими науковими дисциплінами: філософією, соціальною психологією, культурологією, етнографією, антропологією, соціологією, історією, екологічною психологією, політичною психологією, фольклористикою, педагогікою, етнопсихолінгвістикою. Так, етнологія, соціологія допомагає психологам методологічно правильно і всебічно осмислити потреби, ціннісні орієнтації, настрої, почуття, традиції, звички представників різних етносів, їх вплив на національно-психологічні особливості людей, їх прояв у процесі соціалізації та культурного буття. Предметом дослідження вищеназваних дисциплін є не національно-психологічні особливості, а національно-психологічні феномени – матеріальна культура народів, їх структура, система життєзабезпечення, специфіка міжгрупових відносин. Етнопедагогіка досліджує різноманітність прийомів, методів, способів виховання, традиційних для конкретних народів, специфіку навчання й виховання у різних народів, вплив національної психології на навчання й виховання в різних етносів, врахування цього впливу в організації навчально-виховної діяльності. Етнопсихолінгвістика – галузь лінгвістичної науки, яка головним чинником формування психіки етносу вважає вплив його мови та мислення, які накопичують і відображають історисний досвід етносу. На думку вчених, будь-яка мова тісно пов’язана з етнічними, релігійними і правовими формами суспільної свідомості, які несуть у собі значне етнічне навантаження. Етнопсихологія і політика: де шукати причини непорозумінь між різними народами, чи є особливості психіки, зумовлені культурою, які заставляють членів одної спільноти ігнорувати або переслідувати членів іншої, які психологічні явища спричинюють міжетнічне напруження тощо. Етнопсихологія тісно пов’язана з культурологією. Так на сучасному етапі багато етнічних спільнот «розмиваються», відриваються від традицій, поведінка предків не розглядається ними як модель. Це культура кофігуративна –в якій пріоритетною моделлю поведінки для людей є поведінка їх сучасників, проте зберігаються ознаки приналежності до своєї етнічної спільноти: мова, релігія, історична пам’ять тощо. Культура постфігуративна – культура, для якої характерні стабільна картина світу, неперервність традицій, минуле дорослих виявляється майбутнім кожного нового покоління. У сучасному світі все більше людей шукають опори й підтримки в стабільних цінностях предків. Як і в інших країнах, що переживають період соціальної нестабільності, люди в Україні, Росії ідентифікують себе з двома основними соціальними групами: сім’єю та етносом. Культура префігуративна – модель культури, в якій відбувається розрив поколінь, і молоде покоління само пробує знайти відповіді на сутнісні питання буття. Суть цієї культури можна означити словами дитини до дорослого: «Ти ніколи не був молодим у світі, де молодий я, і ніколи ним не будеш».

3. Враховуючи вищесказане, можемо в майбутньому означити завдання етнопсихології:

• вивчення систематичних зв’язків між психологічними та культурними змінними при порівнянні етнічних спільнот;

• вивчення психології міжетнічних відносин (галузь на стику етнопсихології, соціальної психології та соціології;

• соціальне та психологічне прогнозування розвитку національних, політичних процесів у різних регіонах країни з врахуванням специфіки психології представників різних етнічних спільнот;

• вироблення практичних рекомендацій для керівників різних рівнів з метою вдосконалення керівництва багатонаціональними колективами, дослідження національно-психологічних передумов вдосконалення змісту й організації трудової та інших видів діяльності.

Етнопсихологія як самостійна галузь психологічної науки пережила тривалий період занепаду та дискредитації. Її реальне відродження почалось з 90-х років ХХ сторіччя. Сучасні українські вчені роблять спроби окреслити основні та перспективні напрями розвитку етнопсихологічних досліджень, сформувати власний методологічний і методичний апарат вітчизняної науки, проводять етнопсихологічні дослідження серед різних груп населення країни.

ЛЕКЦІЯ 2