Перший Український військовий з’їзд

Перший Український військовий з’їзд працював у Києві в приміщенні Педагогічного музею 5-8 трав-ня 1917 р. На з’їзді було понад 900 делегатів від українських організацій і товариств усіх фронтів, Чорноморського та Балтійського флотів, тилових частин, дислокованих як в Україні, так і в Росії. У своїй постанові про автономію України з’їзд записав, що він “вважає необхідним вимагати від Тимчасового уряду негайного прооголошення особливим актом принципу національно-територіальної автономії України, якнайкращого забезпечення всіх національно-політичних прав українського народу і всього краю”. У постанові про Українське народне військо й Український військовий генеральний комітет з’їзд визнав одним із дійсних могутніх засобів до піднесення духу і зміцнення військових частин негайну реорганізацію армії за національно-територіальним принципом і, зокрема, потребу організації української армії. У питанні про ставлення до війни з’їзд заявив, що він усіма силами підтримуватиме мир без анексій та контрибуцій на підставі самовизначення націй. Але до того часу, коли настане мир, “оборона свободи всеросійської на фронті повинна провадитись твердо і непохитно”. Для практичного втілення усіх рішень Перший Український військовий з’їзд ухвалив утворити Тимчасовий Український військовий генеральний комітет (УВГК) при Українській Центральній Раді, який мав відати українськими військовими справами і працювати в тісному контакті з російським Генеральним штабом. До Українського військового генерального комітету було обрано С.Петлюру, В.Винниченка, Ю.Капкана, М.Міхновського та ін. Усього 18 чол. 

Започаткування вільного козацтва

Початок  вільному козацтву  було покладено у квітні 1917 р. у Звенигородському повіті на Київщині. Іні-ціатором створення перших загонів вільного козацтва став селянин із Гусакова Смоктій. На початок квітня такі загони вже діяли в усіх волостях Звенигородського повіту, а в середині місяця у Звенигороді відбувся перший повітовий з’їзд вільного козацтва. З’їзд постановив, що вільне козацтво організовується для оборони вольностей українського народу й охорони ладу. Вільне козацтво оголошувалося територіальною військовою організацією, до якої мали вступати не заплямовані карними злочинами громадяни, не молодші 18 років. Старшини вільних козаків обиралися, а не призначалися. Незабаром вільне козацтво було створено в інших повітах Київщини, а також на Чернігівщині, Полтавщині, Волині, Катеринославщині. Вільні козаки одного села становили сотню, сотні однієї волості складали курінь, кілька куренів – полк, а полки – кіш. Так, вільні козаки Звенигородського повіту утворили Звенигородський кіш, кошовим отаманом якого на з’їзді було обрано селянина містечка Кальниболота Семена Гризла. 

Центральна Рада після Національного конгресу. Переговори в Петрограді

Після    закінчення    Національного конгресу  8 квітня 1917 р. відбулося  засідання  Центральної  Ради   у новому складі, обраному на Конгресі. Центральна Рада утворила у своєму складі Виконавчий комітет під назвою “Комітет Центральної Ради”, який пізніше був названий “Мала Рада”. До нього ввійшли М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, Х.Барановський, А.Ніковський, П.Христюк та ін. (19 чол.). Центральна Рада розгорнула різноманітну, зокрема організаційну, роботу щодо поширення українського національного руху. На місцях діяли губернські, повітові, селянські спілки, проводилися численні селянські, кооперативні, партійні, військові, педагогічні й інші з’їзди. Здійснюючи рішення Національного конгресу, Першого українського військового та багатьох інших з’їздів і зборів, Центральна Рада як “представницький орган всієї організованої української людності” поставила своїм завданням здійснити автономію України. Для переговорів щодо цього питання з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих та солдатських депутатів 16 травня 1917 р. до Петрограда відбула делегація Центральної Ради, яку очолював В.Винниченко. Делегація подала Тимчасовому уряду та Петроградській раді декларацію, в якій було охарактеризовано український національний рух як масовий і глибоко демократичний. “Цей рух, - говорилося у декларації, - величезна сила, котра вирвалася з-під вікового гніту, що ця сила росте з кожною годиною, навіть не днем; що припинити її, як би не хотіли цього її вороги, уже нема рішуче ніякої можливості, бо прокинувся 35-мільйонний народ”. Центральна Рада вимагала, щоб Тимчасовий уряд висловив принципово прихильне ставлення до автономії України; щоб у складі Тимчасового уряду був окремий комісар у справах України, а в Україні – окремий комісар Тимчасового уряду з крайовою радою при ньому; щоб в армії українці були виділені в окремі військові частини; щоб були українізовані початкова, середня та вища школа; щоб на відповідальні посади в адміністративні установи призначалися особи, які користуються довірою населення, говорять його мовою і знайомі з його побутом. Тимчасовий уряд для вивчення українських вимог призначив комісію з товаришів міністрів і експертів із числа фахівців державного права, професорів, які почали тривалі дискусії, доводячи неможливість проголошення автономії України. Не дочекавшись відповіді уряду, делегація Центральної Ради повернулась до Києва.