6.5 Визволення українських земель від нацистських окупантів (грудень 1942 - жовтень 1944 рр.)

 

Сталінградська битва. Наступ Червоної Армії взимку 1942-1943 рр.   

19 листопада 1942 р. війська Південно-Західного фронту (командуючий генерал М. Ватутін) і Донського фронту (командуючий генерал К. Рокоссовський) після могутньої артилерійської підготовки, в якій взяли участь 3500 гармат і мінометів, перейшли в наступ у напрямку на південний захід. 20 листопада назустріч їм з півдня від Сталінграда почали наступ війська Сталінградського фронту (командуючий генерал А. Єременко). 23 листопада війська Південно-Західного і Сталінградського фронтів з’єдналися в районі міста Калача, оточивши 22 німецькі дивізії загальною чисельністю 330 тис. чол. Після впертих боїв 2 лютого 1943 р. радянські війська повністю ліквідували оточене угруповання військ ворога. Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом створив сприятливі умови для переходу Червоної Армії до наступу на широкому фронті від передгір’їв Кавказу до Ленінграда, який був розгорнутий у січні - березні    1943 р. Під Сталінградом розпочався корінний перелом у ході Великої вітчизняної війни. 

Початок визволення українських земель

У ході наступу війська Воронезького, Південно-Західного і Південного фронтів у другій половині грудня 1942 – у січні 1943 рр. почали визволення українських земель. Першими на територію України вступили воїни 573-го полку 195-ї стрілецької дивізії 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту під командуванням генерала В. Кузнєцова. 18 грудня 1942 р. вони вибили гітлерівців з села Півнівки Міловського району Ворошиловградської області. А на кінець грудня було визволено вже десятки населених пунктів Міловського і Біловодського районів Ворошиловградської області. Розвиваючи наступ, війська Воронезького фронту 16 лютого визволили Харків і на 4 березня вийшли на рубіж Суми – Лебедин – Охтирка – Опішня. Війська Південно-Західного фронту 14 лютого вступили до Ворошиловграда і на 17 лютого 1943 р. вийшли на лінію Красноград-Новомосковськ-Синельникове-Красноармійськ-Слов’янськ і зав’язали бої на підступах до Дніпропетровська й Запоріжжя. Військові з’єднання Південного фронту, форсувавши Дон, 14 лютого вибили противника з Ростова й Новочеркаська, а 17 лютого вийшли на рубіж річки Міус, де й тримали оборону до літа 1943 р. 

Відбиття ворожого контрнаступу в районі Харкова

Гітлерівське командування, щоб врятувати становище, перекинуло на південь великі сили і 19 лютого 1943 р. з району Краснограда й Красноармійська завдало по радянських військах сильних танкових ударів. Зав’язалися тяжкі запеклі бої. У ході оборонних боїв радянські воїни виявляли небачені приклади мужності й хоробрості. Безсмертним подвигом уславили себе 25 бійців 1-го взводу 78-го гвардійського полку 25-ї гвардійської стрілецької дивізії Південно-Західного фронту, якими командував лейтенант П.М. Широнін. Починаючи з 3 березня 1943 р, взвод гвардійців 5 днів тримав оборону залізничного переїзду біля станції Безпалівка на південь від Таранівки (Харківська область). Маючи лише кулемети, гранати і тільки одну протитанкову гармату, бійці відбили численні атаки фашистської піхоти з танками, бронемашинами, самохідними гарматами, знищили 13 ворожих танків і бронемашин, дві самохідні гармати, 6 бронетранспортерів, вивели з ладу понад 100 гітлерівських солдатів. Із 25 чол. лише п’ять, в тому числі й командир взводу Широнін, залишилися живими. Усім 25 захисникам переїзду присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Більше тижня, починаючи з 8 березня 1943 р. героїчну оборону на річці Мжі у районі села Соколове Зміївського району Харківської області проти наступаючих частин гітлерівської дивізії «Мертва голова» тримали бійці 1-го окремого чехословацького батальйону під командуванням полковника Людвіка Свободи. Особливо відзначилася в боях 1-а рота під командуванням надпоручика Отакара Яроша, який героїчно загинув. Йому першому з іноземців – учасників Вітчизняної війни, посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Незважаючи на опір Червоної Армії, німецько-фашистські війська 15 березня 1943 р. знову захопили Харків, а 18 березня – Бєлгород. Але розвинути далі свій успіх їм не вдалося, радянські війська зупинили їх просування на лінії Коренєво-Краснопілля-Гостищеве, утворивши південний фас Курської дуги. 

Курська битва. Визволення Лівобережної України та Донбасу

Перемоги Червоної Армії, здобуті нею в Сталінградській битві і в ході зимового наступу 1942-1943 рр., призвели до серйозних змін у чисельності сил на фронті. У період тимчасового затишшя на фронтах з квітня по липень 1943 р. діюча армія поповнилася новими бойовими з’єднаннями, зокрема чотирма танковими арміями, авіаційними арміями, низкою стрілецьких корпусів, а також одержала значну кількість літаків, танків, гармат, мінометів та іншої бойової техніки і боєприпасів. Прагнучи повернути хід війни на свою користь, німецько-фашистське командування планувало влітку 1943 р. завдати головного удару в районі Курської дуги (операція „Цитадель”) силами військ армій „Центр” і „Південь”. Завчасно діставши відомості про задум гітлерівських генералів, радянське Командування вирішило в оборонних боях на Курській дузі перемолоти, знесилити німецько-фашистські війська, а потім перейти в контрнаступ і розгорнути загальний наступ по всьому фронту. Курська битва почалася 5 липня 1943 р. і тривала 50 днів. У ході її радянські війська розгромили противника, взяли стратегічну ініціативу у свої руки, розгорнули літньо-осінній наступ 1943 р. на двохтисячокілометровому фронті від Великих Лук до Таманського півострова. Після визволення 5 серпня 1943 р. військами Степового фронту Бєлгорода його армії за сприянням військ Воронезького і Південно-Західного фронтів у ході жорстоких боїв 23 серпня визволили місто Харків. 21 вересня авангардні частини Центрального і Воронезького фронтів вийшли до Дніпра. Були визволені обласні центри: Суми – 2 вересня, Чернігів – 21 вересня, Полтава – 23 вересня. У той же час розгорнули наступ війська Південного й Південно-Західного фронтів. Вони прорвали ворожу оборону на річці Міус і 8 вересня вибили ворога з міста Сталіно (Донецьк). На кінець вересня війська цих фронтів, визволили Донбас. Отже, до кінця вересня 1943 р., у своєму стрімкому наступі війська Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного й Південного фронтів визволили Лівобережну Україну й Донбас і вийшли до Дніпра. 

Битва за Дніпро та визволення Києва

Командування німецько-фашистських військ, не будучи в змозі стримати навального наступу Червоної Армії на Лівобережжі, вирішило перейти до стратегічної оборони і рубежем цієї оборони обрало лінію рік Сож-Дніпро-Молочна. Ставка Верховного Головнокомандуючого СРСР, щоб випередити противника й не допустити зміцнення його позицій на правому березі Дніпра, наказала „на плечах” відступаючих гітлерівців форсувати річку і захопити плацдарми. З’єднання частини Центрального і Воронезького фронтів протягом 21-26 вересня 1943 р. форсували Дніпро на північ і південь від Києва й захопили на його правому березі плацдарми. Війська Степового й південно-Західного фронтів 25-30 вересня форсували Дніпро на ділянці між Кременчуком та Дніпропетровськом і теж створили плацдарми на правому березі Дніпра. На початок жовтня радянські війська уже володіли 23 плацдармами на правому березі Дніпра від Лосєва до Запоріжжя. Особливо важливе значення для майбутніх наступальних операцій мали Букринський плацдарм (на південь від Києва) і Лютізький плацдарм (на північ від Києва). 14 жовтня радянські війська визволили місто Запоріжжя, а 25 жовтня вони вибили фашистів з Дніпропетровська і Дніпродзержинська. Закріпившись на плацдармах, радянські війська розгорнули бої за їх розширення, одночасно готуючись до наступальних операцій на Правобережжі. 20 жовтня 1943 р. Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти були перейменовані відповідно в Білоруський (потім 1-й Білоруський), 1-й, 2-й, 3-й і 4-й Українські фронти. З листопада війська 1-го Українського фронту перейшли в наступ з Лютізького плацдарму в напрямку на Київ. 6 листопада 1943 р. столиця України Київ була визволена від німецько-фашистських військ. Переслідуючи ворога, радянські війська 13 листопада визволили Житомир і створили на правому березі Дніпра стратегічний плацдарм глибиною до 150 км. Але в цей час німецьке командування, прагнучи відновити оборону по Дніпру, зосередило 15 дивізій і розпочало контрнаступ. Зав’язалися кровопролитні бої, 20 листопада німецькі війська знову зайняли Житомир і стали рухатися в напрямку Києва. Радянські воїни в тяжких боях витримали натиск військ противника. Внаслідок майже півторамісячних боїв німці просунулися лише на 35-40 км і відновити оборону по Дніпру їм не вдалося. У битві за Дніпро й визволення Києва виявили небачений героїзм, мужність, воїнську вмілість і винахідливість воїни багатьох народів СРСР. За успішне форсування Дніпра високе звання Героя Радянського Союзу було присвоєне 2438 бійцям і командирам. Серед них 483 – українці. Битвою за Дніпро завершився корінний перелом у ході війни. 

Визволення ПравобережноїУкраїни та Криму

 Війська українських фронтів протягом зими й весни 1944 р. розгорнули широкі наступальні операції на величезній території від Полісся до берегів Чорного моря. Форсування Дніпра і визволення Києва створили сприятливі умови для розгортання бойових дій на Правобережжі. На першому етапі – з 24 грудня 1943 р. по 29 лютого 1944 р. були проведені Житомирсько-Бердичівська, Кіровоградська, Корсунь-Шевченківська, Рівнівсько-Луцька і Нікопольсько-Криворізька операції, на другому етапі – з 4 березня до середини квітня 1944 р. – Проскурово-Чернівецька, Умансько-Ботошанська, Березнегувато-Снігирівська і Одеська операції. Серед наступальних операцій в Україні найбільшою була Корсунь-Шевченківська операція. 24 січня 1944 р. почала наступ ударна група військ  2-го Українського фронту з району населених пунктів Вербівка-Баландино-Красносілка на захід у напрямку на Шполу-Звенигородку. 25 січня їй назустріч з північного заходу на південний схід рушило ударне угруповання  1-го Українського фронту. 28 січня частини обох фронтів з'єдналися в районі Звенигородки. В оточенні опинилися 11 ворожих дивізій чисельністю 80 тис. чол., що мали 1640 гармат і мінометів, 140 танків і штурмових гармат. Усі спроби гітлерівських військ вирватися з кільця були марними. Оскільки командування оточених військ відмовилося капітулювати, 10 лютого радянські з’єднання розпочали бойові дії по знищенню оточеного угруповання, які закінчилися 17 лютого. В ході запеклих боїв було вбито й поранено 65 тис. німецьких солдатів та офіцерів і взято в полон понад 18 тис. чол. У ході натуральних операцій, були визволені обласні центри: Житомир - 31 грудня 1943 р., Кіро­воград - 8 січня 1944 р., Луцьк і Рівне - 2 лютого, Херсон - 13 березня, Вінниця - 20 березня, Проскурів - 25 березня, Миколаїв – 28 березня, Одеса - 10 квітня, Тернопіль – 15 квітня. Війська 2-го Українського фронту 26 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією по річці Прут на ділянці довжиною 85 км. і перенесли бойові дії на територію Румунії. Війська 1-го Українського фронту, швидко просуваючись уперед, 30 березня визволили Чернівці і 8 квітня вийшли на державний кордон з Чехословаччиною на ділянці довжиною близько 200 км. 8 квітня – 12 травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, окремої Приморської армії, Чорноморського флоту і Азовської військової флотилії провели Кримську наступальну операцію. В результаті навального штурму 8 квітня радянські війська прорвали перекопські укріплення, 13 квітня вони визволили Сімферополь, а 9 травня – Севастополь. 12 травня 1944 р. визволення Криму було завершено. 

Визволення західних областей УРСР і Закарпаття  

Визволення Правобережної України й Криму, успішні дії радянських військ створили сприятливі умови для завершення вигнання фашистів з усіх українських земель. Перед військами 1-го Українського фронту, було поставлено завдання підготувати наступальну операцію, в ході якої розчленувати і розгромити німецьку групу армій „Північна Україна”, визволити західні області України. Війська 1-го Українського фронту переважали ворога у живій силі, танках і артилерії у 1,5 – 2 рази, а в авіації – в 4 рази. Наступом 13 липня 1944 р. на Рава-Руському, а 14 липня на Львівському напрямках війська 1-го Українського фронту почали Львівсько-Сандомирськоу наступальну операцію, яка тривала до 29 серпня. З 18 по 22 липня радянські війська оточили і розгромили в районі Броди велике вороже угруповання в складі 8 дивізій, чисельністю близько 60 тис. чол., з яких 38 тис. солдатів і офіцерів було знищено і 17 тис. взято в полон. Серед розгромлених військових частин була і 14-а гренадерська дивізія „СС-Галичина”. Продовжуючи наступ, з’єднання 1-го Українського фронту 27 липня визволили міста Львів, Станіслав і Перемишль, а 29 липня вийшли на Віслу, форсували її. Був створений великий плацдарм на західному березі річки в районі Сандомира. Група німецьких військ „Північна Україна” була розгромлена. З 20 по 29 серпня 1944 р. війська 3-го і 2-го Українських фронтів у взаємодії з Чорноморським флотом і Дунайською військовою флотилією провели Яссько-Кишинівську операцію, в ході якої була розгромлена група німецько-фашистських армій „Південна Україна”. 25 серпня радянські війська визволили місто Ізмаїл. Вони повністю звільнили Молдавську РСР і Ізмаїльську область України від німецько-фашистських окупантів і розгорнули наступ у глиб території Румунії. Одночасно радянські війська 6 серпня 1944 р. оволоділи містом Дрогобичем, а 8 жовтня визволили останній окупований фашистами населений пункт радянської України у її довоєнних кордонах – залізничну станцію і село Лавочне Дрогобицької області. Перемоги Червоної Армії діставалися ціною великих людських втрат. Протягом грудня 1942 – жовтня 1944 р. у ході визволення України Червона Армія втратила 3 млн. 500 тис. бійців та офіцерів. Війська 4-го Українського фронту вступили в межі Закарпатської України. 28 жовтня Закарпатську Україну було визволено повністю. Це означало, що німецько-фашистських окупантів було вигнано з усіх українських земель. 

Радянський партизанський рух у 1943-1944 рр.

Перемога радянських військ під Сталінградом і їх зимовий наступ 1942-1943 рр. сприяли розвитку антифашистської боротьби на окупованих територіях. А гітлерівські війська, зазнавши розгрому у битві на Волзі і відступаючи під натиском Червоної Армії, намагалися всіма силами уникнути повної поразки. Правителі фашистської Німеччини вжили надзвичайних заходів, провели так звану „тотальну мобілізацію” всіх людських і матеріальних ресурсів як рейху, так і окупованих територій. Ця „тотальна мобілізація” супроводжувалась посиленням терору, грабунку окупованих територій.  Гітлерівці намагалися перетворити місцевості, з яких вони відступали, в „мертву зону”. Але рух Опору у ворожому тилу не дали нацистам можливості повністю здійснити плани про перетворення України у „випалену пустелю”. У радянських партизанських загонах і з’єднаннях на початок 1943 р. в Україні діяли 7 великих з’єднань, а на 1 січня 1944 р. – 31 з’єднання і 81 великий окремий партизанський загін. У вказаних з’єднаннях налічувалося не менше 58,8 тис. бійців. У міру того, як Червона Армія розгортала наступ, дії партизанів дедалі тісніше узгоджувались з операціями Червоної Армії на фронтах.  Базуючись у партизанських краях і зонах у лісовій місцевості на півночі України та Білорусії і виконуючи єдиний план бойових дій, великі партизанські з’єднання почали здійснювати глибокі рейди в південно-західні і західні області, маючи метою завдавати там удари по комунікаціях і тилових об’єктах ворога й активізувати партизанський рух. Особливе місце займає рейд партизанського з'єднання під ко­мандуванням  Ковпака в західні області України, який дістав назву Карпатського. Вийшовши 12 червня 1943 р. з району села Мілашевичів (тепер Лельчицького району Гомельської області Білору­сі), воно з боями пройшло по території Поліської, Рівненської, Львівської, Тернопільської і Станіславської областей. У ході рейду розгромило ворожі гарнізони у Скалаті, Галичі, Солотвині, десятки разів перетинало залізниці і шосейні шляхи, форсувало річки Случ, Горинь, Збруч, Дністер, Прут. Прийшовши в Прикарпаття, партизани на Битківських і Яблунівських нафтопромислах знищили 40 діючих нафтовишок, підірвали нафтопровід і випустили понад 50 тис. т. нафти. Проти з'єднання Ковпака гітлерівці кинули 30 тисяч карателів, але партизани 11 разів виходили з оточення. 4 серпня вони розгромили гарнізон міста Ділятина (Станіславської області), проте незабаром зустрілися зі свіжими силами ворога, потрапили у нове оточення. Зав’язався запеклий бій, у якому загинув командир з’єднання Руднєв. Зважаючи на скрутне становище, партизани розділилися на сім груп і стали пробиватися з оточення. На початок жовтня 1943 р. уцілілі ковпаківці вийшли в намічений пункт – хутір Конотоп Олевського району на Житомирщині.  Під час проведення Червоною Армією великих бойових операцій - Курської битви, визволення Лівобережної України і Донбасу, форсування Дніпра й визволення Києва, щоб якнайбільше дезорганізувати тил окупантів і утруднити перекидання на фронти військ та бойової техніки, партизани головну увагу приділили масованим ударам по комунікаціях, у першу чергу по залізницях. Розгорнулася „рейкова війна”, в ході якої партизани України за шість місяців (квітень-вересень 1943 р.) вивели з ладу 576 ешелонів, а в другій половині 1943 р. вони підірвали понад 2000. Особливо своїм розмахом і результатом виділялась операція „Ковельський вузол”, яку проводило з’єднання під командуванням О. Федорова з червня 1943 р. по квітень 1944 р. Протягом 10 місяців партизани паралізували рух на Ковельському вузлі. Велику допомогу партизани й підпільники надавали радянському командуванню збиранням і передачею розвідувальних даних. Тільки в 1943 р. через УШПР партизани України передали 1260 розвідувальних донесень. Зокрема, багато цінної інформації зібрав М. Кузнєцов, який був розвідником в особливому партизанському загоні Медвєдєва, що базувався у Цуманьських лісах поблизу Рівного. Відважний розвідник діяв безпосередньо в Рівному, де перебувала резиденція гауляйтера України Коха, потім у Львові. Разом з іншими партизанами Кузнєцов знищував і викрадав гітлерівських генералів і чиновників. Загинув він 9 березня 1944 р. на Львівщині.  Під час битви за Дніпро партизанські загони захопили 25 переправ через Десну, Дніпро та Прип’ять і утримували їх до підходу передових частин Червоної Армії. Отже, у 1943 р. антифашистське підпілля і партизани завдали відчутних ударів по німецько-фашистських окупантах, підривали їх тил, подаючи тим самим значну допомогу наступаючим військам Червоної Армії. Усього партизани та підпільники України в 1943 р. здійснили 292 напади на гарнізони, комендатури і кущові відділи поліції, 24 – на штаби військових і тилових підрозділів та частин противника, 19 – на залізничні станції, штурмом оволоділи 21 районним центром. У січні 1944 р. Український штаб партизанського руху і його фронтові представництва підтримували зв’язок з 31 партизанськими з’єднаннями і 82 окремими загонами чисельністю 47,8 тис. бійців. Більша частина партизанів, спираючись на партизанський край у Поліссі, зосереджувалися в районі дій 1-го і 2-го Українських фронтів, на Житомирщині, у Волинській і Рівненській областях. Серед них такі великі з’єднання, як Житомирське ім. Щорса під командуванням С. Маликова і Л. Бугаєнка, Чернігово-Волинське – О. Федорова і В. Дружиніна, з’єднання Житомирської обл. – О. Сабурова і З. Богатиря, 1-е Рівненське – В.А. Бегми і О. Повторенка, кавалерійське з’єднання – М. Наумова і М. Тарасова, 1-а Українська партизанська дивізія ім. С.А. Ковпака під командуванням П. Вершигори і М. Москаленка та ін. У Вінницькій, Кам’янець-Подільській і Кіровоградській обл. діяли з’єднання під командуванням Я. Мельника і Д. Турченка, А. Одухи і Г. Кузовкова, С. Олексенка і П. Горлача та ін. Крім партизанських формувань, підпорядкованих Українському штабові партизанського руху, у Волинській, Рівненській та інших західних областях діяли спеціальні загони і з’єднання під командуванням А. Брянського, В. Карасьова, Д. Медведєва, М. Прокопюка, Є. Мирковського, створені й керовані органами держбезпеки і Головним розвідувальним управлінням Генерального штабу Червоної Армії. У завершальний період визволення українських земель ЦК КП(б)У і Український штаб партизанського руху, вжили заходів до поліпшення структури партизанських формувань. Протягом лютого-травня 1944 р. було проведено реорганізацію і розукрупнення 20 партизанських з’єднань, які стали надмірно великими і втратили маневреність, на менші, більш рухливі і мобільні загони та з’єднання. Поряд з цим із січня по липень 1944 р. було створено 101 новий партизанський загін і 37 диверсійно-розвідувальних груп. Український штаб партизанського руху у 1944 р. переправив у ворожий тил літаками понад 800 радистів, інструкторів-мінерів, розвідників, організаторів партизанського руху та понад 300 т. різних вантажів. Крім того, через так званий „Овруцький коридор” (розрив у лінії фронту) протягом грудня 1943 р. – березня 1944 р. автогужовим транспортом партизанам було переправлено 345 т. озброєння, боєприпасів, медикаментів. Партизанські загони й з’єднання надавали активну допомогу під час наступальних операцій Червоної Армії – Житомирсько-Бердичівської, Рівенсько-Луцької, Корсунь-Шевченківської, Одеської, у визволенні Криму та ін. У 1944 р. глибокі рейди здійснили 19 з’єднань і 25 окремих партизанських загонів, у тому числі з’єднання під командуванням П. Вершигори, Я. Мельника, М. Шукаєва, І. Артюхова, Г. Ковальова, І. Яковлєва, Б. Шангіна та ін. 90 діб тривав Львівсько-Варшавський рейд 1-ї Української партизанської дивізії ім. С.А. Ковпака під командуванням П.Вершигори. Почавши рейд 5 січня 1944 р. з с. Собичиного Олевського району Житомирської області, дивізія пройшла 2100 км. по Пінській (БРСР), Рівненській, Волинській, Львівській областях УРСР і по території Люблінського та Варшавського воєводств Польщі, провела 139 боїв. Отже, радянський партизанський рух в Україні відіграв велику роль у визволенні України й досягненні перемоги над німецько-фашистськими військами. Він безумовно свідчив про негативне, вороже ставлення більшості українського населення до нацистського окупаційного режиму. Але це не дає підстав для твердження про „всенародний характер партизанського руху в Україні в 1941-1944 рр.”, яке було поширене в радянській історіографії. Насамперед, це не підтверджується кількістю партизанів. Як відомо, на XVI з’їзді КП(б)У січні 1949 р. Хрущов назвав цифру – 220 тис. партизанів. Ця цифра підтверджується кількістю особових справ партизанів. Але коли білоруси назвали цифру – 440 тис. партизанів, то це зачепило престиж керівництва УРСР, і в 1960 р. директивним способом була запроваджена нова цифра – 501 тис. партизанів і 100 тис. підпільників. В останні роки ця цифра істориками не без підстав ставиться під сумнів. Викликають сумнів цифри поширені в радянській історіографії про людські та матеріальні втрати, завдані партизанами України окупантам. Навряд чи відповідають дійсності цифри: 456 тис. знищених партизанами гітлерівців, 1566 танків і бронемашин, розбитих і пошкоджених майже 5300 паровозів і 52 тис. вагонів, платформ, цистерн і т.п. Очевидно, в діяльності партизанів і підпільників було головним не завдання окупантам безпосередніх втрат, а в руйнуванні комунікацій, дестабілізації тилів, зокрема прифронтових, у підтриманні в населення віри у перемогу Червоної Армії.  

ОУН-УПА наприкінці 1942-1944 рр. 

З посиленням з боку німецьких окупантів пограбування й терору проти українського населення, керівництво Організації українських націоналістів вирішило для захисту населення й посилення серед нього впливу перейти до збройної боротьби проти нацистів. Як уже говорилось, перший відділ військових сил ОУН(б), які дістали назву Української повстанської армії, було сформовано на Поліссі С. Качинським (Остапом) у жовтні 1942 р. На цій основі Українська Головна Визвольна Рада 30 травня 1947 р. проголосила 14 жовтня 1942 р. офіційною датою створення УПА. Про мету, яку ставила перед собою УПА, у листівці, опублікованій у серпні 1943 р. Головною Командою УПА, говорилось: „Українська Повстанча Армія бореться за Українську Самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації націй нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. УПА бореться проти імперіалістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СРСР і проти німецької Нової Європи”. Активні дії частин УПА проти німецьких окупантів почалися з успішного нападу першої сотні УПА під командуванням Довбешка-Коробки на німецький загін у містечку Володимирець Рівненської області 7 лютого 1943 р. У квітні загони УПА захопили місто Горохів; учинили напад на містечко Цумань на Волині. Бойові дії загонів УПА з німецькими поліційними й військовими частинами у травні й червні 1943 р. відбувалися передусім на Поліссі й Волині. Одночасно весною 1943 р. з’явилися відділи УПА на Правобережжі. Вони стали діяти на Уманщині, в Холодному Яру на Черкащині. Улітку 1943 р. у повстанську армію реорганізувалася й Українська народна самооборона в Галичині. Восени 1943 р. з’явилися перші повстанські загони на Буковині й Бессарабії, які в 1944 р. теж стали називатися частинами УПА. Виступаючи за створення Української незалежної держави, Українська повстанська армія набула великого впливу серед місцевого українського населення. Поступово УПА дістала чітку організаційну структуру, ґрунтуючись на територіальному принципі. Армія складалася з чотирьох груп: 1) Північна або Поліська (райони дії Волинь і Західне Полісся); 2) Західна (Галичина, Буковина, За­карпаття, Закерзоння); 3) Південна (Кам’янець-Подільська, південь Житомирської, Вінницька і південна частина Київської областей); 4) Східна (північ Житомирщини і Київщини, частина Чернігівської області). Групи УПА складалися з військо­вих округів, а округи з тактичних відтинків. Відтинок об’єднував від 3 до 5 куренів. Курінь був основною одиницею армії. Кожен курінь складався з 3-4 сотень і технічних частин. До сотні входили три стрілецькі і одна кулеметна чоти. Чота - складалася з трьох роїв. Бойова сотня за нормою мусила мати 136 бійців. Чисельність УПА у 1944 р. доходила до 100 тис. чол. УПА очолював Головний військовий штаб. Восени 1943 р. рі­шенням Головного командування УПА було встановлено пост Головно­го командира УПА, яким став Р. ІІІухевич (підпільна кличка - Тарас Чупринка) в ранзі полковника, а потім генерала. С. Качинський (Остап) загинув у бою під Оржевом на Волині у березні 1943 р.

Знищуючи й витискаючи ворожі сили, ОУН-УПА ліквідовували окупаційні владні структури та німецькі господарства-лігеншафти. Уже навесні 1943 р. значна частина Полісся й Волині, а з осені і Галичини опинилася під контролем УПА. Там була створена українська адміністрація. Найбільш відома була „Колківська республіка” на Волині. Улітку 1943 р. підрозділи УПА витиснули з Волині польську допоміжну поліцію та польських осадників за їх пронімецьку та антиукраїнську поведінку. На жаль, при цьому справа дійшла до кривавих етнічних зачисток українського населення польською Армією Крайовою на Холмщині і Підляшші і польського населення УПА на Волині. У зв’язку з посиленням бойової діяльності, зокрема з розширенням її на центральні і східні райони України, ОУН переглянула свої програмні положення, включивши туди, поряд з національними вимогами – утворення самостійної, соборної України, вимоги загальнодемократичні, соціально-економічні. ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН(б), який відбувся у серпні 1943 р. визначив, що „Організація українських націоналістів бореться за українську самостійну соборну державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життя у своїй власній самостійній державі”. Члени ОУН боролись за знищення більшовицької й нацистській системи в організації сільського господарства, за безплатну передачу селянам західних українських областей усіх поміщицьких земель, за те, щоб велика промисловість була національно-державною власністю, а дрібна - кооперативно-громадською, за участь робітників у керівництві заводами, за загальний восьмигодинний робочий день, за вільну працю, за свободу слова, думки, переконань, за рівність усіх громадян України. ІІІ Надзвичайний великий збір обрав головою проводу ОУН(б) в краї Р. Шухевича. На зборі заплановано було створити керівний орган українським національно-визвольним рухом, що об’єднував би різні політичні сили, кот­рі стояли на платформі самостійної України. У липні 1944 р. у лісі поблизу села Недільна Самбірського району Дрогобицької області з ініціативи ОУН(б) відбулися установчі збори представників різних політичних груп самостійницького напряму. Збори, обрали Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) - верховний орган політичного керівництва національно-визвольною боротьбою українського народу за створення самостійної держави. Генеральний секретаріат УГВР очолив Р. Шухевич. Одночасно він і керував збройною боротьбою УПА з осені 1943 до своєї загибелі у березні 1950 р. У платформі УГВР було зазначено, що тільки власна національна суверенна держава є єдиною передумовою та запорукою нормального життя й розвитку нації та її культури, матеріального і духовного добробуту народних мас. Тому український народ повинен віддавати всі свої сили для створення власної держави. А для цього потрібні збройні сили. УПА, що постала 1942 р. у вогні боротьби проти німецько-фашистських окупантів, на час повернення на західноукраїнські землі радянської влади в 1944 р. була серйозною бойовою силою. 

Робітники, колгоспники, інтелігенція України в радянському тилу                                

Успішні наступальні дії Червоної Армії, які розгорнулися наприкінці 1942-1943 рр., були зумовлені не тільки патріотизмом, героїзмом і воїнською майстерністю та досвідом бійців і командирів, а й самовідданою працею робітників, колгоспників, інтелігенції, внаслідок чого радянські війська одержували дедалі більше новітнього озброєння, боєприпасів, обмундирування, продовольства. На початку війни була втрачена розташована в Україні металургійна, паливно-енергетична й машинобудівна база, через що фактично припинилося виробництво танків та іншого важливого озброєння. Але адміністративно-командна система своїми жорсткими надзвичайними заходами змогла організувати воєнне виробництво на сході країни. На середину 1942 р. була завершена перебудова народного господарства СРСР на воєнний лад, створено воєнне народне господарство, яке неухильно збільшувало виробництво продукції. Валова продукція всієї промисловості зросла в 1943 р. проти 1942 р. на 17 %, а важкої – на 19 %. Виробництво воєнної продукції на кінець 1942 р. значно перевищило рівень перших місяців війни. Велику роль в організації воєнного господарства відіграли евакуйовані з України на схід 550 великих заводів і 3,5 млн. робітників, селян, інтелігенції. Радянська історіографія містить чимало прикладів трудового героїзму робітників у тилу. Так, криворізький гірник О. Семиволос,  який під час евакуації працював на Байкальських рудниках на Уралі 6 лютого 1943 р. буцімто виконав 49 норм за зміну. Це, без сумніву, перебільшення, але сумлінна праця трудящих забезпечувала збільшення виробництва продукції, в першу чергу, для потреб фронту. Після завершення перебазування в східні райони СРСР евакуйовані з України підприємства стали давати воєнної продукції більше, ніж до війни. Так, Харківський завод ім. Комінтерну в порівнянні з 1941 р. збільшив випуск танків у 1942 р. – у 3,6 раза, в 1943 р. – в 4,7, у 1944 р. – в 5,3 раза. Всього цей завод дав фронту 35 тис. танків. Долаючи величезні труднощі, колгоспи, радгоспи і МТС, колгоспники і спеціалісти сільського господарства України, евакуйовані в Поволжя, Сибір, Середню Азію і Казахстан, разом з місцевими трудівниками показували високі зразки сумлінної праці. Багато зусиль доклали українські колгоспники, щоб у місцевостях, куди вони були евакуйовані, впровадити культури – цукрові буряки, кукурудзу, тютюн та ін. Як і робітники та колгоспники, під гаслом „Все – для фронту! Все – для перемоги!” розгортали свою діяльність учені і працівники культури. Науковці Академії наук УРСР, яка спочатку перебувала в Уфі, а з літа 1943 р. – в Москві, разом з ученими всієї країни розробляли важливі оборонні і народногосподарські проблеми, що мали велике значення для забезпечення виробництва високоякісного металу, створення нових зразків зброї, бойової техніки, вишукування нових джерел сировини, підвищення продуктивності праці і т.п.   У радянському тилу інтенсивно працювали над розробкою важ­ливих наукових проблем і підготовкою висококваліфікованих спе­ціалістів понад 70 вузів, евакуйованих з України, - Київський і Харківський університети в складі Об’єднаного українського державного університету в місті Кзил-0рді Казахської РСР, Одесь­кий державний університет у місті Байрам-Алі Туркменської РСР, Харківський хіміко-технологічний інститут у місті Чирчику Узбецької РСР, Київський індустріальний інститут у Ташкенті та ін. Усі сили боротьбі за перемогу над фашистською Німеччиною віддавали працівники культури і мистецтва України - письменники, артисти, композитори, художники та ін. Багато з них у роки війни перебували безпосередньо в діючій армії або в партизанських заго­нах, зі зброєю в руках брали участь у боях з фашистами. 25 письменників України полягли смертю хоробрих. Великий загін українських радянських літераторів працював у фронтових, армійських та дивізійних газетах і на радіо. У своїх творах письменники і митці звеличували героїзм радянських воїнів, партизанів і підпільників, самовіддану працю трудівників тилу, викривали звірячу ідеологію й політику нацистів. Високим патріотичним пафосом, ненавистю до ворога й глибокою вірою в перемогу сповнені поетичні, прозові, драматургічні й публіцистичні твори письменників М. Бажана („Клятва”), П. Тичини („Похорон друга”, „Відповідь бійцям на фронті”), М. Рильського („Слово про рідну матір”), В. Сосюри („В години гніву”, „Під гул кривавий”), А. Малишка („Україне моя”, „Битва”), О. Довженка („Ніч перед боєм”, „Воля до життя”), Ю. Яновського (збірних оповідань і нарисів „Земля батьків”), Івана Ле (оповідання „Люба”, „Шевченко”) та ін.  Близько 350 музичних творів, написали в роки евакуації композитори УРСР, особливо виділялися патріотична кантата-симфонія „Україно моя”, створена А. Штогаренком на слова А. Малишка і М. Рильського, кантата Ю. Мейтуса „Клятва” на слова М. Бажана. У роки війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура. Зокрема, багато плакатів створили художники України О. Шовкуненко, К. Трохименко, М. Дерегус, М. Глущенко, В. Касіян, О. Пащонко, С. Бесєдін, Ю. Балановський, О. Довгаль. У радянському тилу продовжували свою творчу працю 42 ева­куйованих з Україну театральних колективи: Київський театр опери та балету ім. Т.Г. Шевченка - в Уфі й Іркутську, Київський драматичний театр ім. Івана Франка - в Семипалатинську і Ташкенті, Харківський оперний театр ім. М.В. Лисенка - в Читі, Харківський драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка - у Фергані та ін. Колективи театрів часто виступали у військових частинах, госпіталях, на заводах, фабриках, шахтах, у радгоспах, колгоспах. Кіномитці України продовжували працювати над створенням художніх і хронікально-документальних кінофільмів. Київська кіностудія художніх фільмів, яка працювала в Ашхабаді, з допомогою Ашхабадської і Ташкентської студій створила такі фільми, як „Олександр Пархоменко”, „Як гартувалася сталь”, „Партизани в степах України”. Великою популярністю користувався хронікально-документальний фільм „Битва за нашу радянську Україну”, створений О. Довженком за участю Ю. Солнцевої та Я. Авдєєнка і випущений на екрани в листопаді 1943 р. Як і всі трудящі країни, робітники, колгоспники, інтелігенція Української РСР протягом усієї війни брали активну участь у патріотичному русі допомоги фронтові. Одним із яскравих проявів цього руху було збирання коштів у фонд оборони. Всього за роки війни трудящі УРСР внесли у фонд оборони грішми і різними цінностями понад 2 млрд. крб., здали державі понад один мільярд пудів хліба та багато інших продовольчих продуктів. Отже, робітники, колгоспники, інтелігенція радянської України, докладали всіх зусиль, щоб наблизити перемогу над ворогом.