Тема 5 «Особливості проектного кредитування»

1. Банківські інвестиційні кредити: види, форми та схеми

2. Особливості небанківського інвестиційного кредитування: державний, податковий та товарні інвестиційні кредити

3. Умови надання банками кредитних ресурсів для фінансування проектів. Процедури та документація

1. Банківські інвестиційні кредити: види, форми та схеми

Необхідність інвестиційного кредиту об’єктивно випливає із наявності товарно-грошових відносин, обслуговування кредитними ресурсами кругообігу основних виробничих фондів для фор­мування товарно-матеріальних запасів підприємств, що зумовлено недостатнім розміром наявних коштів для потреб розширеного відтворення капіталу. Інвестиційне кредитування має самостійне значення лише у плані кредитування інвестиційних проектів, а в інших випадках, коли спеціальний інвестиційний проект не розробляється, має міс­це звичайне кредитування.

Можна виділити дві великі сфери інвестиційного кредитування, які мають самостійне значення та вимагають різних технологій. Перша сфера — підтримка кругообігу та обігу капіталу бізнесу. Цей вид кредитування виробництва має такі характерні ознаки:

• позика використовується та повертається відразу ж після одного циклу виробництва та продажу товару;

• кредит практично не змінює якість та структуру виробничого потенціалу, він використовується лише для підтримки діючого виробництва продукції, шляхом оплати: сировини, комплектуючих, запчастин до обладнання, електроенергії, заробітної плати тощо;

• кредит не потребує розроблення та надання у банк інвестиційного проекту та бізнес-плану його реалізації;

• надання такого кредиту надійним клієнтам суттєво знижує ризик неповернення боргу.

Друга сфера — створення нових або удосконалення вже існуючих виробництв, що потребує розроблення та реалізації інвестиційних проектів. Саме таке кредитування і може вважатися банківським інвестиційним кредитуванням з характерними ознаками:

• суб’єкти інвестиційної діяльності — інвестори, замовники та підрядники розробляють інвестиційний проект;

• інвестори, які прагнуть отримати кредит, обов’язково подають у банк бізнес-план реалізації інвестиційного проекту;

• вкладання коштів може здійснюватися за різними схемами та на різних етапах реалізації проекту;

• період освоєння нового або оновленого виробництва та строк окупності може бути тривалим і має вирішальне значення для отримання кредиту позичальником;

• створюється новий виробничий потенціал або якісно змінюється стан діючого;

• ризики неповернення позики та відсотків за кредит можуть бути досить високими, тому процедури кредитування інвестиційних проектів потребують ретельного обґрунтування.

Таким чином, специфічною особливістю інвестиційного кредиту є те, що він має саме інвестиційний характер, здебільшого довгостроковий і потребує:

• ретельної оцінки насамперед не самого позичальника, а його інвестиційних намірів (інвестиційного проекту), що зобов’язує кредитора проводити детальний аналіз техніко-економічного обґрунтування інвестиційних заходів, проектів загалом;

• встановлення плати за кредит не вище рівня дохідності за інвестиціями;

• розрахунку строку інвестиційного кредиту залежно від строку окупності інвестицій;

• опрацювання можливостей надання позики з пільговим строком відшкодування, що передбачає сплату лише відсотків за кредит упродовж строку реалізації інвестицій, а відшкодування основного кредиту — у наступні періоди часу;

• погашення позики та відсотків лише за рахунок доходів, які одержує інвестор від реалізації інвестиційного проекту.

Порівняно з акціонуванням інвестиційному кредитуванню властиві певні позитивні риси:

• кредитор не претендує на майбутні прибутки підприємства, а має право тільки на одержання обумовленої суми боргу і відсотків по ньому;

• кредитор не претендує на участь у капіталі підприємства;

• відсотки і виплати для погашення основної суми боргу значною мірою можна передбачити і планувати.

Разом з тим, недоліками такого кредитування є те, що:

• використання позикового капіталу призводить до виникнення ризику зниження фінансової стійкості і втрати платоспроможності;

• як правило, розмір боргу обмежений;

• вартість позикового капіталу залежить від кон’юнктури фінансового ринку. Коли знижується середня ставка позикового відсотка на ринку, використання раніше одержаних кредитів стає невигідним, оскільки існують дешевші альтернативні джерела фінансування.

Як було зазначено, основними різновидами банківського інвестиційного кредитування є: строкові кредити, кредитні лінії, довгострокові проектні кредити та андерайтинг. Строкові кредити призначаються для фінансування довго- та середньострокових інвестицій, таких як придбання обладнання або будівництво споруд, строком більше одного року. Основними видами кредитних ліній є:

а) поновлювальна (револьверна) — дає можливість клієнту після погашення всієї заборгованості відновлювати кредитну лінію;

б) непоновлювальна — у межах кредитної лінії після погашення позики відносини між позичальником та банком закінчуються;

в) «рамкова» кредитна лінія відкривається банком для оплати ряду поставок певних товарів у межах одного контракту, який реалізується протягом року або іншого періоду, наприклад, кредитування поставок обладнання в процесі здійснення інвестиційного проекту;

г) кредитна лінія «з повідомленням» клієнту про верхню межу кредитування, перевищення межі або є недопустимим, або за перевищення стягуються більші відсотки;

д) «підтверджена» — потребує від клієнта щоразу узгоджувати умови конкретної суми позики в межах кредитної лінії.

Як згадувалось, довгострокові проектні кредити складають основу проектного фінансування, яке передбачає відшкодування позик за рахунок доходів від реалізації проекту. Розрізняють три основні форми проектного фінансування (кредитування):

• фінансування з повним регресом на позичальника, тобто наявність певних гарантій або вимога певної форми обмежень відповідальності кредиторів проекту. Ризики проекту лягають, в основному, на позичальника, зате «ціна» позики при цьому відносно невисока і дозволяє швидко отримати фінансові кошти для реалізації проекту. Фінансування з повним регресом на позичальника використовується для малоприбуткових і некомерційних проектів;

• фінансування без права регресу на позичальника, тобто кредитор при цьому не має ніяких гарантій від позичальника і приймає на себе всі ризики, пов'язані з реалізацією проекту. Вартість такої форми фінансування достатньо висока для позичальника, оскільки кредитор сподівається отримати відповідну компенсацію за високий ступінь ризиків. Так можуть фінансуватися проекти, які передбачають: створення конкурентоспроможної продукції; наявність добре розвинутих ринків збуту; використання прогресивних технологій та ефективної технічної бази; існування надійних домовленостей з постачальниками матеріально-технічних ресурсів і характеризуватися належним рівнем прибутковості;

• фінансування з обмеженим правом регресу. Така форма фінансування проектів передбачає розподіл всіх ризиків проекту між його учасниками. У цьому випадку всі учасники приймають на себе конкретні комерційні зобов'язання і ціна фінансових ресурсів є помірною. Всі учасники проекту заінтересовані в ефективній реалізації останнього, оскільки від цього залежить їх прибуток.

Під терміном «регрес» розуміють право кредитора висувати зворотні фінансові вимоги до позичальника.

Класичною вважається схема проектного фінансування, при якій банк видає кредит позичальникові без права регресу (обороту). З одного боку, джерелом прибутку банку в цьому випадку є доходи, що отримуються від реалізації інвестиційного проекту, з іншою, в обмін на прийняття ризиків банк отримує право на підвищений відсоток, премію, тобто на підприємницький дохід. При такій схемі банк може згоджуватися на високий ризик тільки у тому випадку, якщо інвестиційний проект забезпечує дуже високий прибуток. Це відноситься до крупних проектів в енергетиці, видобутку корисних копалин, первинній переробці сировини тощо. При класичній схемі банк сам виступає у ролі підприємця, бере участь у розробці та реалізації інвестиційного проекту, в управлінні введеного в експлуатацію об'єкту, іноді резервує за собою право на придбання частини акцій підприємства, керує об'єктом інвестиційної діяльності.

В даний час класична схема застосовується рідко, що пов'язане з дефіцитом потенційно високоприбуткових проектів. В основному, використовуються схеми проектного фінансування з обмеженим регресом (оборотом) банку на позичальника або схеми фінансування, що передбачають повний оборот банку на позичальника, коли забезпеченням платіжних зобов'язань останнього виступає не тільки, а іноді не стільки якість проекту, скільки грошові доходи позичальника від його загальної господарської діяльності, а також його активи і різного роду гарантії і поручительства.

Найдорожчою для позичальника є схема фінансування без регресу, тобто у випадку, коли права на пред’явлення фінансових вимог до позичальника відсутні. За цих умов кредитор бере на себе всі комерційні та політичні ризики, що пов’язані з реалізацією проекту, але вартість кредиту є значно вищою, ніж за інших способів фінансування.

Кредитор у змозі взяти на себе незначний ризик за проектом у разі, якщо йому вдається розробити чітку систему зобов’язань сторін, які братимуть участь у реалізації проекту. Це стосується питання забезпечення ресурсами, транспортування, збуту, страхування тощо. У цьому разі істотні переваги має позичальник, оскільки він несе витрати на залучення коштів, а його кредитний рейтинг дає йому можливість залучати кошти для задоволення інших потреб. Для того щоб кредитори прийняли ризик вкладання коштів, необхідно забезпечити такі умови:

1. використання відпрацьованої технології, що дозволить випускати конкурентоспроможну продукцію;

2. можливість оцінити ризик будівництва, виходу на проектну потужність та ризики, що пов’язані з функціонуванням підприємства, яке фінансується;

3. кінцева продукція повинна мати досить місткий ринок збуту і можливість легкої реалізації, оскільки у цьому разі можливо визначити цінові ризики;

4. наявність угод з постачальниками сировини та комплектуючих виробів;

5. домовленість із постачальниками енергоносіїв з узгодженням граничних цін;

6. сприятлива макроекономічна ситуація та політична стабільність.

Кредиторам часто доводиться надавати певні пільги своїм партнерам, укладати довгострокові угоди, запроваджувати гнучкий графік погашення позичок тощо.

Фінансування без регресу на позичальника застосовується досить рідко через складність створення системи комерційних зобов’язань і значні витрати. Зазвичай так фінансуються проекти, що мають високу рентабельність і забезпечують виробництво конкурентоспроможної продукції або пов’язані з видобутком та переробкою корисних копалин. Таким чином, сферою застосування фінансування без регресу на позичальника є інвестиційні проекти, що реалізуються в енергетиці, добувних галузях та первинній переробці сировини, у металургії, нафто- та газопереробці.

Проектне фінансування з частковим регресом на позичальника ґрунтується на розподілі всіх ризиків, пов’язаних із реалізацією проекту. Наприклад, позичальник бере на себе всі ризики, пов’язані з експлуатацією підприємства; підрядник несе відповідальність за своєчасне завершення будівництва; постачальники обладнання - ризики, пов’язані з комплектністю та якістю поставок тощо. Вартість цього типу фінансування є невисокою, що привело до поширення його на практиці. Розподіл ризиків між усіма учасниками проекту стимулює їх заінтересованість в успішному здійсненні проекту: сторони беруть на себе конкретні комерційні зобов’язання замість надання гарантій. Різновидом проектного фінансування з частковим регресом на позичальника є фінансове забезпечення проекту, яке не має впливу на активи інших учасників проекту. У даному разі позичальник має надати кредиторам певні гарантії і свої активи як забезпечення.

Кредитні установи виявляють зацікавленість у проектному фінансуванні переважно через реалізацію схем фінансування з частковим правом регресу або без права регресу. Особливе значення для банків мають експортні проекти із забезпеченням доходів (надходження від експорту спрямовуються на офшорний рахунок, з якого спочатку вираховуються операційні та окремі капітальні витрати, а залишкова частина сплачується спонсорам проекту). Банки з обережністю ставляться до урядових контргарантій комерційних проектів. Основна причина такого ставлення полягає у тому, що банки традиційно розглядають проектне фінансування як приватний захід, а урядові контргарантії вносять у взаємовідносини сторін елемент суверенності.

Проектне фінансування з повним регресом на позичальника - це фінансування, якому віддається перевага через швидкість і простоту отримання необхідних коштів, а також нижчу вартість їх залучення порівняно з іншими схемами проектного фінансування.

Такий тип фінансування застосовується у разі:

• надання коштів для реалізації малоприбуткових проектів, які мають державне значення, об’єктів інфраструктури, проектів, які дають можливість погасити кредити за рахунок інших доходів позичальника;

• надання коштів у формі експортного кредиту, оскільки спеціалізовані агенції з надання експортних кредитів мають можливість приймати проектні ризики без додаткових гарантій третіх осіб;

• недостатньої надійності виданих по кредиту гарантій, хоча вони й покривають усі ризики за проектом;

• виділення коштів для невеликих проектів, які є чутливими навіть до незначного збільшення витрат, що може бути пов’язано, наприклад, з організацією інших форм проектного фінансування.

За умови фінансування проекту з повним регресом на позичальника кредитор не бере на себе жодних ризиків за проектом. При цьому він обмежує свою участь наданням коштів під гарантії спонсорів проекту чи третіх осіб навіть без аналізу потоків готівки. Надані кредитору гарантії можуть мати небалансовий характер, виступаючи у формі договорів про управління, безумовних договорів постачання тощо.

Тип фінансування з повним регресом на позичальника також застосовується для проектів, які мають державне значення, здійснюються під гарантію уряду та за його сприяння. Винятком є форс-мажорні та політичні ризики, які може брати на себе кредитор. Так фінансуються проекти пріоритетного розвитку галузей, регіонів, виробничої та соціальної інфраструктури тощо.

У рамках окремих фаз проектного циклу позичальник і кредитор виділяють для себе різні етапи. Важливо, щоб кредитор мав чітке уявлення про життєвий цикл проекту позичальника, а позичальник — про проектний цикл кредитора, щоб не допускати збоїв у просуванні проекту і діяти максимально скоординовано. Кредитор повинен знати проектний цикл позичальника для того, щоб:

• максимально повно врахувати всі витрати і доходи, пов'язані з реалізацією проекту (у кожній фазі і на кожному етапі);

• представляти всі ризики, пов'язані з реалізацією проекту (знову-таки в кожній фазі і на кожному етапі);

• розробити свій графік контролю за реалізацією проекту (з вказанням «віхових подій»).

Специфіка проектного циклу банку-кредитора полягає в тому, що у останнього, як правило, є потік заявок на фінансування проектів і, відповідно, на першому етапі проектного циклу в банку відбувається попередній відбір пропозицій різних потенційних позичальників, тоді як у позичальника є один проект, і першим етапом є його концепція. Робота (фінансування) банку за конкретним проектом починається пізніше, ніж у позичальника, — тоді, коли банк погоджується на реалізацію інвестиційного проекту. З моменту підписання і набуття чинності кредитної угоди (проектного договору) починається інвестиційна фаза проекту. Закінчується інвестиційна фаза для банку тоді, коли позичальник оформляє звіт про завершення інвестиційної діяльності. Для позичальника проектний цикл може продовжуватися в експлуатаційній фазі.

У таблиці 5.1 представлені підходи до проектного циклу з позицій кредитора (комерційного банку) і позичальника (компанії, що безпосередньо веде роботи за проектом).

Таблиця 5.1

Характеристика проектного циклу для позичальника і кредитора у рамках проектного кредитування

Кредитор	Позичальник
Проектний цикл починається з моменту отримання від майбутнього позичальника заявки на фінансування проекту, а закінчується моментом, коли позичальник виконує всі свої платіжні зобов'язання по кредиту і кредитний договір припиняє свою дію	Проектний цикл має ширші часові рамки. від концепції до закриття
Проектний цикл банку включає (згідно вимог МБРР): відбір проектів; підготовка проектів; оцінка проектів; ведення переговорів і затвердження проекту; реалізація проекту і контроль за його реалізацією; оцінка результатів реалізації проекту	Проектний цикл компанії-позичальника: концепція підготовка реалізація закриття

У зв’язку із високим ризиком та значною сумою фінансових ресурсів, необхідних для реалізації масштабних проектів банки можуть укладати угоди про консорціумне кредитування. У рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, відповідальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик за наданий кредит пропорційно до внесених у консорціум коштів.

Банківські консорціуми це - тимчасові об’єднання, які створюються для координації дій під час проведення різного роду банківських операцій або для кредитування однієї, але великої, угоди і засновані банками на паритетних засадах. Консорціуми на постійній основі можуть створюватися для великомасштабних лізингових чи факторингових операцій на ринках позикових капіталів. Створення консорціуму банків оформляється шляхом укладання відповідного договору, за яким кількість учасників не обмежується. Координує дії учасників консорціуму головний банк (лідер), який представляє інтереси консорціуму, але діє в межах повноважень, які отримує від інших учасників консорціуму. За організацію консорціуму головний банк отримує спеціальну винагороду, крім відсотків та комісійних, що покривають його безпосередні витрати. Як правило, банком-координатором виступає банк, що обслуговує клієнта, якому необхідно для реалізації проекту кошти в значних обсягах. Кожен член консорціуму автономно оцінює ефективність проекту і визначає умови участі в ньому або може пропонувати свій варіант проведення тієї чи іншої операції, для якої створюється консорціум. На підставі цих пропозицій визначаються спільні скоординовані дії, які передбачаються у консорціумному договорі. У договорі констатується факт створення консорціуму, визначаються його учасники, консорціумна участь кожного банку (квоти, співвідношення власності), мета, представництво та керівництво консорціуму, обов’язки, права та відповідальність учасників, форми майнової та іншої відповідальності, фінансові умови консорціумної угоди, зобов’язання членів консорціуму щодо головного банку (сума внесків або відсотків та комісійних за організацію консорціуму). У консорціумній угоді можуть брати участь не тільки кілька банків, а й кілька позичальників, які мають причетність до заходу, що кредитується. Позичальник, що бажає отримати кредит у великому розмірі, може самостійно визначити банк, який бере на себе зобов’язання з організації банківського консорціуму та виконання функцій головного банку в кредитній угоді.

Як правило, головним банком є один з великих банків з достатніми пасивами, який має досвід проведення великих кредитних операцій, має налагоджені зв’язки з кредитними та фінансовими установами, кваліфікованих працівників і який користується високою репутацією у банківських колах. Умовою прийняття банків у консорціум є згода на мінімальний розмір участі, який залежить від обсягів кредиту, що надається позичальнику, та ступеня ризику за цією операцією. Чим вищий ризик за проектом, що кредитується, тим більша кількість банків може брати участь у консорціумі і тим самим зменшується ризик для кожного банку.

Проектне фінансування відкрило нові напрями на ринку банківських послуг. Банки виступають у різних якостях: банки-кредитори; гаранти; інвестиційні брокери (інвестиційні банки); фінансові консультанти; ініціатори створення і/або менеджери банківських консорціумів; інституційні інвестори, що купують цінні папери проектних компаній; лізингові організації тощо.

Новий і важливий вид діяльності на ринку проектного фінансування — консалтинг, що передбачає здійснення спеціалізованими банками-консультантами набору послуг:

• пошук, відбір і оцінка інвестиційних проектів;

• підготовка всіх техніко-економічних обґрунтувань за проектом;

• розробка схем фінансування проектів, ведення попередніх переговорів з банками, фондами та іншими інститутами на предмет їх спільної участі у фінансуванні проекту;

• підготовка всього пакету документів за проектом;

• сприяння у веденні переговорів і підписання кредитних угод, угод про створення консорціумів тощо.

Банки-консультанти готують комплект документів за проектом найчастіше по спеціальному замовленню комерційних банків або промислових компаній. У деяких країнах банк-консультант має право і сам брати участь у фінансуванні проекту, доводячи тим самим об'єктивність своїх оцінок і серйозність рекомендацій. Але у Великобританії, наприклад, існує розділення консалтингових і фінансових функцій, і банк-консультант не приймає участь у фінансуванні.

Крім переваг цієї схеми (що виражаються в обмеженій відповідальності перед кредитором), проектне фінансування має, з погляду позичальника, і певні недоліки:

• високі витрати потенційного позичальника, пов’язані із розробкою детальної заявки банку на фінансування проекту на передінвестиційній фазі, по підготовці техніко-економічного обґрунтування, на екологічну оцінку впрливу майбутнього проекту на навколишнє середовище, на поглиблені маркетингові дослідження та інші допоміжні передпроектні роботи і дослідження);

• порівняно тривалий період до ухвалення рішення про фінансування, що пов'язано з ретельною оцінкою передпроектної документації банком і великим об'ємом робіт по організації фінансування (створення банківського консорціуму);

• порівняне підвищення вартості кредиту у зв'язку з високими ризиками, а також зростання витрат на оцінку проекту, на організацію фінансування, на нагляд (контроль);

• значно жорсткіший контроль за діяльністю позичальника у порівнянні з традиційним банківським кредитуванням по всіх аспектах діяльності з боку банку (банківського консорціуму);

• певна втрата позичальником незалежності, якщо кредитор обумовлює за собою право придбання акцій компанії у разі вдалої реалізації проекту.

Ще однією із форм банківського кредитування інвестиційних проектів є андерайтинг — купівля на первинному ринку цінних паперів з подальшим їх перепродажем інвесторам або укладання договору про гарантування повного чи часткового продажу цінних паперів емітента інвесторам, про повний чи частковий їх викуп за фіксованою ціною з подальшим перепродажем або про накладання на покупця обов’язку робити все можливе, щоб продати якомога більше цінних паперів, не беручи зобов’язання придбати будь-які інші цінні папери, що не були продані. Запровадження андерайтингу в комерційних банках сприяє розширенню інвестиційних операцій, розвитку ринку цінних паперів в Україні, просуванню цінних паперів українських підприємств на світові фінансові ринки. Кожна операція андерайтингу узгоджується з департаментом інвестицій, координаційною радою банку з інвестиційної діяльності і отримує спеціальний дозвіл кредитного комітету, затверджений правлінням комерційного банку. Андерайтинг надається, як правило, тільки підприємствам, які не мають перед банком зобов’язань за раніше отриманими позиками, мають добру кредитну історію та тільки для єдиного виду цінних паперів — іменних промислових облігацій з плаваючою відсотковою ставкою, номінал яких ув’язаний з динамікою ринкової вартості монетарного металу (наприклад золота), забезпечених договором застави майна позичальника, яке не є заставним забезпеченням зобов’язання перед іншими кредиторами і для яких умовами випуску передбачена можливість конвертації облігацій у звичайні акції підприємства. Такі облігації вважаються у світовій практиці найбільш привабливими для інвестора і надійно захищають права останнього з урахуванням інфляційних процесів.