2. Боргове та спільне фінансування проектів
Найпопулярнішою формою боргового фінансування проектів є інвестиційний кредит. За своїм змістом інвестиційний кредит представляє економічні відносини між кредитором та позичальником з приводу фінансування інвестиційних заходів на засадах повернення і, як правило, з виплатою відсотків. Ці відносини характеризуються рухом вартості (позикового капіталу) від кредитора до позичальника та в протилежному напрямі.
Інвестиційне кредитування як форма фінансування інвестиційних проектів застосовується під час реалізації інвестиційних проектів з високою нормою прибутковості (яка перевищує ставку позичкового відсотка) та порівняно нетривалими термінами окупності витрат. Основними формами інвестиційного кредиту є: банківський, товарний, державний, міжнародний, емісійні позики (рис. 4.1).
Банківський інвестиційний кредит — це основна форма інвестиційного кредиту, за якої грошові кошти на фінансування інвестиційних проектів надаються банківськими установами у тимчасове користування та з виплатою відсотка. Основними різновидами банківського інвестиційного кредитування є: строкові кредити, кредитні лінії, довгострокові проектні кредити та андерайтинг.
Строкові кредити призначаються для фінансування довго- та середньострокових інвестицій, таких як придбання обладнання або будівництво споруд, строком більше одного року. Як правило, боржник звертається за великим кредитом виходячи з кошторису проекту, а потім зобов’язується його погасити серіями платежів.
Рис. 4.1. Форми інвестиційного кредиту
Довгострокові проектні кредити є найбільш ризикованими кредитами. Як правило, проектні кредити складають основу проектного фінансування, яке передбачає відшкодування позик за рахунок доходів від реалізації проекту. Для вітчизняної інвестиційної практики термін «проектне фінансування» став, з одного боку, популярним і, можна сказати, модним, але, з іншого, у більшості випадків розуміється спрощено — як звичайне довгострокове кредитування.
Під проектним фінансуванням традиційно розуміють надання фінансових ресурсів для реалізації інвестиційних проектів у вигляді кредиту без права регресу, з обмеженим або повним регресом на позичальника з боку кредитора. Регрес — це вимога про відшкодування наданої в позику суми. При проектному фінансуванні кредитор несе підвищені ризики, видаючи, з позицій традиційних банківських кредитів, незабезпечений або не повною мірою забезпечений кредит. Погашення цього кредиту здійснюється за рахунок грошових потоків, що утворюються в ході експлуатації об'єкту інвестиційної діяльності.
Ще однією популярною у світі формою боргового фінансування проектів є облігаційні позики. Облігації підприємств — це цінні папери, що засвідчують внесення їх власниками грошових коштів і підтверджують зобов’язання відшкодувати їм номінальну вартість цих облігацій у передбачений строк з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачено умовами випуску). Такі облігації випускаються підприємствами всіх передбачених законом форм власності, об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Облігації можуть випускати іменні та на пред’явника, відсоткові і безвідсоткові (цільові), що вільно обертаються або з обмеженим колом обігу. Акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму, яка не перевищує розмір статутного капіталу або розміру забезпечення, що надається товариству з цією метою третіми особами. Випуск облігацій підприємств для формування і поповнення статутного фонду емітентів, а також для покриття збитків, пов’язаних з їх господарською діяльністю, не допускається.
Поширеними інструментом боргового фінансування проектів є лізинг та товарні кредити.
В умовах недостатності надійних гарантій основою для активізації інвестиційної сфери може бути організація проектного фінансування у формі тимчасового об’єднання інвесторів, замовника та виконавців інвестиційного проекту. За такої схеми організації можливо вирішити проблему формування інвестиційних ресурсів, достовірності інформаційно-аналітичної бази проекту та можливості представлення пакета забезпечення під кредити, в тому числі через виставлення консолідованих гарантій.
Одним із дієвих механізмів мобілізації фінансових ресурсів є організація спільного фінансування інвестиційних проектів. Застосовуються дві форми спільного проектного фінансування:
паралельне фінансування, за якого проект ділиться на складові, що фінансується різними незалежними між собою кредиторами у межах установленої для них квоти;
синдиковане фінансування, за якого всі кредитори надають кошти в ході виконання проекту. Така форма фінансування може реалізуватися через консорціум.
Для забезпечення належної координації дій всіх учасників проекту можуть створюватися різноманітні організаційні форми взаємодії, зокрема, консорціум — тимчасове добровільне об'єднання учасників проекту на основі загальної угоди для здійснення капіталомісткого прибуткового проекту, угоди про виробничу, комерційну, фінансову кооперацію.
Консорціум припускає солідарну відповідальність в рамках певної компетенції. Варіантів організації взаємодіє існує безліч. Варто зауважити, що підприємство-власник може бути як членом консорціуму, так і виступати у ролі замовника.
Для забезпечення фінансування так званих мегапроектів можуть створюватися спеціальні банківські консорціуми або банківські синдикати, що взаємодіють з промисловими консорціумами.
Механізм консорціумного фінансування використовується для об’єднання кредитних ресурсів, диверсифікації кредитного ризику, підтримання ліквідності балансу банку, зменшення кредитних ризиків, дотримання нормативного показника максимального розміру ризику на одного позичальника.
Функції контролю за реалізацією проекту може виконувати сам банк-кредитор, а іноді - спеціалізована компанія, що запрошується для здійснення наглядових функцій супроводу проекту. У світовій практиці з цією метою кредитор (або від його імені і за його дорученням спеціальна компанія) підписує з позичальником угоду про реалізацію проекту, що є невід'ємною частиною кредитного договору. Для контролю за ходом проекту підписується спеціальна проектна угода (договір), в якій визначаються права кредитора або спеціальної компанії по доступу до всієї необхідної інформації, що відноситься до проекту. В обов'язки позичальника входить надання регулярних звітів: про хід робіт, заключені контракти; про різноманітні проблеми; про дотримання будівельних, технічних, екологічних та інших норм; про проведення робіт у строгій відповідності технічній документації. У договорі вказується порядок проведення закупівель і вибору постачальників та підрядників на конкурсній основі, графіки робіт, кошторис (зокрема розподіл витрат між позичальником і кредитором). Зобов'язання позичальника за угодою про реалізацію проекту вважаються частково виконаними після здачі об'єкту інвестиційної діяльності в експлуатацію (порядок здачі обумовлюється в проектній угоді), а повністю виконаними — після погашення всіх платіжних зобов'язань за кредитним договором. В деяких випадках витрати по нагляду (контролю) за реалізацією проекту можуть досягати понад 5% від загального об'єму інвестицій у проект.
Крім банківських синдикатів можуть утворюватися консорціуми, у склад яких входять різні учасники проекту, у тому числі і фінансово-кредитні інституції. У таблиці 4.2 наведені варіанти форм фінансування проекту різними його учасниками.
Таблиця 4.2
Можлива схема фінансування проекту на консорціумних засадах
Учасник проекту |
Форма фінансування |
Основний банк або консорціум банків |
Основний кредит |
Інші організації-кредитори |
Додаткові кредити |
Резервні кредитори |
Резервні кредити |
Резервні джерела |
Засновницький внесок в капітал проектної компанії Додаткові внески |
Постачальники і підрядники |
Товарні і комерційні кредити |
Інвестиційні банки, інші інвестори |
Цінні папери (облігації, акції) проектної компанії |
Лізингові компанії |
Операційний лізинг Фінансовий лізин |
Належне виконання інвестиційного проекту контролюється менеджерами основних учасників системи фінансування. Процес здійснення контролю за умовами фінансування реалізується по-різному залежно від статусу учасника (статусу кредитора, підрядника чи власника). Так, кредитор здійснює зовнішній контроль та стежить виключно за виконанням фінансових зобов’язань позичальника перед ним. Якщо фінансові зобов’язання не виконуються, то у кредитора є три варіанти подальших дій: реструктурувати борг, тобто переглянути умови його надання; змінити статус кредитора на статус власника, наприклад, змінюючи облігації на акції ініціатора проекту у визначеній пропорції; вимагати виконання гарантійних зобов’язань у зв’язку з фінансовою нездатністю позичальника обслуговувати борг. В останньому випадку якщо кредитор має жорстку позицію, то важливим для нього є стежити за поточним станом забезпечення наданого боргу (наприклад, виключити варіанти різкого зменшення якості застави чи банкрутства гаранта одночасно з позичальником). Разом з тим, виходячи з досвіду світової практики, кредитор не має права нав’язувати позичальнику своє бачення способу реалізації проекту. Міжнародна практика проектного фінансування визнає поняття «ризик відповідальності кредитора». Цей ризик полягає у невизнанні статусу кредитора особою, що нав’язує свій план дій позичальнику, який призвів останнього до банкрутства.
Якщо розглядати проект з позиції його ініціатора, то необхідно докласти всіх зусиль до того, щоб проект був реалізований належним чином. Здійснення оперативного фінансового контролю над проектом виявляється складним завданням у разі, коли проект інтегровано в діюче підприємство. Тоді керівництво підприємства може скористатися одним з трьох методів:
розробити класифікатор витрат, згідно з яким різні фактично реалізовані витрати будуть враховуватися не лише за окремими підрозділами та видами, а й за проектами;
розробити стандарти (нормативи) витрат на одиницю фізичного обсягу спожитих ресурсів та оцінювати не фактичні витрати за проектом, а витрати, обчислені за такими стандартами;
використовувати змішані форми контролю, тобто ті витрати, які легко віднести на даний проект (наприклад прямі витрати), рекомендується враховувати фактично, а інші (непрямі) — з використанням нормативів та умов коефіцієнтів розподілу.
Ситуація спрощується, якщо проект економічно обґрунтований. У цьому разі врахування витрат за проектом не ускладнюється. Методологія, що використовується для контролю, приблизно така сама, як і для аналізу бюджету на підприємстві та в підрозділах, за видами діяльності. Основними заходами аналізу виконання бюджету є використання гнучкого бюджету, тобто скоригованого на фактичний обсяг отриманого результату, та аналіз відхилень.
Управління проектними ризиками припускає здійснення безперервного контролю за реалізацією проекту. Фінансові методи, що забезпечують зниження проектних ризиків, включають:
юридичні гарантії;
банківські гарантії;
створення резервних фондів;
використання активів проекту як застави для покриття кредитних ризиків;
непрямі гарантії у формі довгострокових контрактів на реалізацію продуктів проекту, постачання ресурсів тощо;
створення фонду для покриття можливих ризиків;
поручительства (альтернатива банківської гарантії);
резервні кредити;
використання вексельних інструментів як зобов'язання позичальника погасити заборгованість;
спеціальні умови платежів по контрактах у поєднанні з іншими методами;
використання банківських рахунків з особливим режимом;
використання зобов'язань засновників проекту по додаткових внесках в капітал проектної компанії;
різні види страхування;
проведення заходів щодо управління ризиками проекту, зокрема: по зниженню, запобіганню, контролю, розподілу ризиків між учасниками проекту;
для банків-інвесторів — оптимізація структури портфеля інвестиційних проектів.
Аналіз організації фінансування великомасштабних інвестиційних проектів в промислово розвинених країнах показує, що існує нескінченне різноманіття схем проектного фінансування. Ці схеми можна класифікувати по різних ознаках (табл. 4.3).
Таблиця 4.3
Світовий досвід застосування різних схем проектного фінансування
Класифікаційна ознака |
Види схем |
По масштабу |
|
По регресу |
|
По архітектурі |
Сек'юритизація як спосіб передачі вимог банками-організаторами. Банк-організатор продає дебіторські рахунки по виданому кредиту трастам, які випускають під них цінні папери. Удаючись до допомоги інвестиційних банків, трастові компанії розміщують цінні папери серед інвесторів. Кошти, що поступають від позичальника в рахунок погашення заборгованості зараховуються до фонду викупу цінних паперів. Після настання терміну інвестори пред'являють до викупу цінні папери. Нерідко банк-організатор продовжує обслуговувати кредитну операцію, залишаючи за собою функцію інкасації платежів, що поступають від позичальника |
В принципі, монопольні для банків функції в проектному фінансуванні — організація кредитів і участь в консорціумах своїми фінансовими ресурсами. Інші — у тому числі і функції фінансових консультантів — можуть виконуватися іншими учасниками проекту.
Проектне фінансування не завжди є доцільним. Іноді для позичальника переважно традиційні схеми фінансування інвестиційних проектів: кредити під заставне забезпечення, гарантії і поручительства; емісія облігацій; лізинг тощо.