VII. Психологія особистісного розвитку в юнацькому віці

231

стабілізації особистості, формування „Я-концепції", світогляду, розвитку самосвідомості. Тобто центральним новоутворенням юнацького віку стає самовизначення - професійне та особистісне, що супроводжу­ється спрямованістю у майбутнє, відкриттям власного „Я", форму­ванням інтегративної самосвідомості, відносно стійкої „Я-концеп­ції" особистості.

Таким чином, в юнацькому віці складаються сприятливі умови для становлення інтегративного психічного утворення сенсу життя. Зрос­тання життєвих сил, нові можливості налаштовують юнаків на побудову життєвих перспектив і дають можливість молодим людям здійснювати пошуки сенсу власного життя.

6. Проблема сенсу життя в ранньому юнацькому віці

Кожна молода людина раніше чи пізніше вирішує проблему власної оцінки свого існування. У період старшого шкільного віку відбувається рефлексія власного життєвого шляху, з'являється потреба реалізувати се­бе, тобто стати людиною, яка зробила саму себе. К. Обуховський пише, що так само як властивістю птаха є потреба літати, так властивістю до­рослої людини є потреба знайти сенс життя.

Потреба у сенсі життя проявляється у тому, що без появи у старшо­класника цінностей, які визначають сенс існування, його життєдіяльність не відповідає власним можливостям, не спрямована в майбутнє і негатив­но ним оцінюється.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя проявляється у станах на­пруги і може призвести до виражених нервових розладів. „...Таємниця бут­тя людського, - читаємо в романі Ф. Достоєвського „Брати Карамазови", -не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погоджується жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоча б навколо неї все були хліби".

В. Франки у своїх дослідженнях показав, що відсутність сенсу життя породжує вже в юності стан „ноогенного неврозу" - відчуття пустоти, що призводить до виникнення думок про самогубство або до самого само­губства (аутоагресія).

Деякі психологи, наприклад А. Маслоу, вважають, що задоволен­ня вищих потреб, їх виникнення пов'язане з задоволенням нижчих та є можливим лише за цієї умови. В. Франкл дотримується іншої точки зору. Потреба в самоактуалізації, яка виражається в формі пошуків людиною сенсу життя, виступає на перший план, незважаючи на те, чи задоволені „нижчі" потреби. Ми вважаємо, що можна говорити про наявність обох тенденцій, залежно від індивідуальних особливостей та рівня розвитку людини.

Потяг до пошуку та реалізації людиною смислу життя В. Франкл роз­глядає як природжену потребу, притаманну всім людям, як основний дви­гун поведінки та розвитку особистості. В. Франкл узагальнив основні шляхи, з допомогою яких людина може зробити своє життя осмисленим: по-перше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-дру­ге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей); по-третє, позиції, які людина обирає відносно того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити.

Відповідно до цього відокремлюють 3 групи смисложиттєвих ціннос­тей: цінності творчості, цінності переживання та цінності відношення. Сутність цінностей творчості становить праця, яка є внеском у суспіль­ство, а не просто виконання певних функцій. Тобто, не від нашої профе­сії, а від нас самих залежить, чи самореалізуємося ми на роботі.

Серед цінностей переживання В. Франкл особливо виділяє кохання, яке, на його думку, не осліплює, а навпаки, робить людину зрячою. Ко­хання дозволяє побачити те, що є лише можливістю. Третя група ціннос­тей стосується ставлення людини до свого життя. Те, як вона сприймає тягар долі, мужність, яку виявляє у стражданнях та випробуваннях. От­же, людина завжди в змозі віднайти смисл свого буття за будь-яких об­ставин.

Те, що кожна людина вільна у виборі позиції не тільки стосовно сво­єї фізичної, але й психічної природи, найяскравіше та найдраматичніше проявляється у тих випадках, коли необхідно обирати позицію по відно­шенню до своєї нездорової психіки.

Одна жінка десятиліттями страждала галюцинаціями. Вона постійно чула жахливі голоси, які насміхалися над усім, що вона робила. Якось її спитали, яким чином їй вдалося зберегти присутність духу. Вона відпо­віла: „А я просто думаю: чути такі голоси значно краще, ніж бути зовсім глухою". Як відважно мирилася жінка з симптомами шизофренії, не втра­чаючи здатність володіти собою. У цій жартівливій, але мудрій відповіді схована свобода духу.

В. Франкл започаткував новий напрямок у психотерапії, так звану „логотерапію", яка нині дуже популярна в західних країнах і виконує за­вдання корекції смисложиттєвих уявлень людини. Причому йдеться не про те, щоб дати людині конкретні вказівки, як і для чого їй жити, а про те, як допомогти їй віднайти свою власну мету, шлях, життєве завдання, відповідні її індивідуальності та унікальним обставинам життя, допомог­ти зрозуміти, що життя ніколи, навіть перед смертю, не буває безнадій­ним та безглуздим.

У служінні справі, або в коханні до іншої людини, або у відношенні до власної долі існує сама людина, сенс її буття. „Двері" до щастя від­криваються „ззовні".

232

Вікова і педагогічна психологія