Актуальні проблеми кримінального права: навч. Посіб. / в.М. Попович, п.А. Трачук, а.В. Андрушко, с.В. Логін. - к.: Юрінком Інтер, 2009. - 256 с. - Бібліогр. В кінці тем

1.2.3. Проблеми розуміння сутності об’єкта злочину в кон­тексті сучасної доктрини кримінального права (с.55-61)

У теорії кримінального права колишнього СРСР, у т. ч. України, з початку 1920-х років протягом майже семи десяти­літь небезпідставно домінує точка зору про те, що об’єктом зло­чину є суспільні відносини. У цілому ця концепція, навіть за ви­словленням її сучасних противників, відіграла позитивну роль у розвитку законодавства та кримінально-правової науки. На на­шу думку, суспільні відносини є категорією універсальною, во­ни і сьогодні посідають центральне місце серед будь-яких інших цінностей, на які посягає злочин. Виявлення їх співвідношення з іншими як матеріальними, так і інтелектуальними цінностями дозволяє встановити характер і ступінь суспільної небезпеки зло­чинних діянь різних видів, вибирати основні напрями кримі­нально-правової політики та шляхи її успішної реалізації через удосконалення правового врегулювання суспільних відносин. Саме в межах координат останніх встановлюються правила щодо всіх інших цінностей – життя, здоров’я, свободи взагалі, волевиявлення зокрема, матеріальних і пов’язаних з ними нематері­альних благ людини, суспільства, держави. Вважаємо за необ­хідне наголосити, що все це – цінності, які тим чи іншим чином перебувають у межах системи координат «суспільні відносини». Відносини не є статичними, вони постійно змінюються – роз­виваються чи деградують щодо будь-яких матеріальних, нема­теріальних цінностей, духовних благ, життя, здоров’я тощо, а відповідно, потребують захисту через правове врегулювання то­го чи іншого сегменту суспільних відносин. Це в цілому забезпе­чує відносну ефективність кримінального законодавства. Саме тому ця концепція має прихильників і у наш час, у т. ч. і визна­них теоретиків кримінального права.

Водночас, у наш кон’юнктурно-перемінний час з’явились ідеї, в яких стверджується, що суспільні відносини не є універ­сальною категорією, яка містить всі елементи об єкта злочину. Нібито цим поняттям не охоплюються такі особисті блага лю­дини, як життя та здоров’я. Окрім того, концепція визначення об’єкта злочину як суспільних відносин «...не зовсім відповідає сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей, які бере під захист кримінальний закон. Суттєвим її недоліком є певне перебільшення значення категорії «публічного» щодо категорії «приватного» у сфері соціального життя. З цієї причини людина з її потребами, інтересами, правами відсувалася на другий план», зазначає вельмишановний професор Є. В. Фесенко [7].

Як основний аргумент прибічники цієї концепції зазнача­ють, що у Конституції України 1996 р. закладено нові ціннісні орієнтації. Стаття 3 наголошує на тому, що найвищою соціаль­ною цінністю визнається людина, а її права і свободи, відповід­но до цієї статті, визначають зміст та спрямованість діяльності держави. А відтак, такий принцип має бути втілений і у галузе­вому законодавстві, у т. ч. кримінальному.

На думку професора Є. В. Фесенка, з урахуванням наве­дених вище аргументів, існують підстави для того, щоб відмо­витись від традиційного для кримінального права колишньо­го СРСР визначення суспільних відносин як об’єкта злочину. У той самий час він вважав, що не зовсім правильним є відноси­ти блага до об’єкта злочину, як це пропонують окремі науковці (зокрема А. В. Наумов). Блага можуть бути лише частиною тієї сукупності компонентів, які утворюють об’єкт злочинного по­сягання.

«Оригінальна» точка зору була висловлена Г. П. Новосьо-ловим, який запропонував таке визначення: «Об’єкт злочину – той, проти кого він вчиняється, тобто окремі особи або ж певна множинність осіб, матеріальні чи нематеріальні цінності, які, будучи взятими під кримінально-правову охорону, піддаються злочинному впливу, в результаті чого цим особам завдається шкода або ж створюється загроза заподіяння шкоди». Практич­но у цьому визначенні об’єктом злочину визнається потерпіла сторона та належні їй цінності. Однак, по-перше, сама потерпі­ла особа також є цінністю, причому найвищою. По-друге, запро­понований комплекс ознак є далеко неповним.

О. Зателепін пропонує таке визначення об’єкта злочину: «Об’єкт злочину – це охоронювана кримінальним законом со­ціальна безпека, тобто стан захищеності життєво важливих ін­тересів особи, суспільства та держави, що піддається злочин­ному посяганню, за яке передбачена кримінальна відповідаль­ність» [8].

Є. В. Фесенко для визначення ситності об’єкта злочину вва­жає за доцільне використовувати категорію цінностей. Саме цін­ності (особисті, суспільні, державні) повинні визнаватись, на його переконання, об’єктом злочину. За його визначенням, цін­ності – це різноманітні об’єкти матеріального світу, у т. ч. й са­ма людина, котрі мають суттєве позитивне значення для окре­мих осіб, соціальних груп та суспільства у цілому. Тому вони охороняються нормами різних галузей права, а найважливіші з них бере під захист кримінальне законодавство. Будь-яке зло­чинне діяння, спрямоване проти цих найважливіших цінностей, створює загрозу заподіяння чи заподіює їм шкоду. Саме тому, на думку Є. Фесенка, вказані цінності і виступають як об’єкт злочину.

Уся наведена аргументація, починаючи від переваги в мину­лому «публічного» над «приватним», того, що «найвищою со­ціальною цінністю стала людина, що шкода заподіюється саме цінностям як об’єктам матеріального світу», заслуговує на ува­гу і додатковий аналіз. Можливо, цей аналіз нам дозволяє гля­нути на ці проблеми дещо інакше. Без такого аналізу ці пробле­ми є, м’яко кажучи, непереконливими як з етимології змісту цих понять, так і в плані покращення забезпечення «нових цін-ностних орієнтацій» в новій Конституції країни.

У контексті етимології наведених аргументів слід зазначи­ти, що «шкода» спричиняється, скоріше за все, власнику матері­альних цінностей, ніж самим цінностям. Останнім байдуже, за­конно чи ні їх перемістили від одного власника до іншого. Як­що так, то яку шкоду спричинено саме матеріальним цінностям як об’єкту посягання? Забезпечуючи різні аспекти недоторкан­ності власності, житла чи інших об’єктів матеріального світу або життя, здоров’я, честі, гідності права, свободи та інших ма­теріальних та нематеріальних категорій, ми врегулюємо норма­ми права здоров’я, честь, гідність? Навряд чи це так. Скоріше суспільство через законодавчі органи встановлює правила су­спільних відносин, за допомогою яких забезпечується недо­торканність «її цариці», непомірно бажаної сьогодні всіма при­ватної чи будь-якої іншої власності, або недоторканність життя, забезпечення безкоштовного лікування, навчання, честі, гіднос­ті, свобод, рівності громадян перед законом, а також інших цін­ностей як природних, так і визначених суспільством складових суспільних правовідносин. Саме суспільні правовідносини, в ме­жах яких врегульовується порядок їх відчуження чи недотор­канність тих чи інших матеріальних чи нематеріальних ціннос­тей, і є об’єктом посягання злочину.

Щодо «публічного і приватного у сфері соціального життя», то ці досягнення суспільства як категорії суспільних відносин, не слід протиставляти. Публічне та приватне як елементи пра­вовідносин, впливають на людські відносини позитивно лише тоді, коли є гармонійно збалансованими. Історія і сучасна прак­тика показують, що надання переваги «приватному» у сфері со­ціального життя породило не лише надмірну соціальну нерів­ність, а й порушення самих елементарних прав громадян, як з боку самої держави (непоодинокі випадки невиплати заробіт­ної плати, пенсій, декларативність норм Конституції про без­оплатне навчання, лікування, право на роботу і т. ін.), так і з бо­ку злодійкуватої еліти, вирощеної державою шляхом перекачки у її «закроми» багаторічних заощаджень населення за рахунок змодельованих державою кредитних та інфляційних механізмів. Учорашні рівні серед рівних товарознавці, завскладами, завма­гами та інші «завідувачі» суспільної власності та чиновничих крісел стали елітою, олігархами, власниками – роботодавцями, які експлуатують визначену (їх) конституцією «найвищу соці­альну цінність – людину» по 12–15 годин на добу, без вихідних, у спеку чи мороз, без елементарних умов праці, за мізерну зарплатню, яку не виплачують місяцями, а то й не платять вза­галі. Користуючись безробіттям, розповсюдженим стало прий­няття на роботу з безоплатним випробувальним терміном, який закінчується звільненням «найціннішого» – «маленького укра­їнця» відразу після того, як він наважився з’ясувати, коли за­кінчиться його безоплатна випробувальна робота і коли йому почнуть виплачувати заробітну плату. Криміналізація подібних діянь давно назріла, але держава не поспішає захистити свою «найвищу цінність – людину», яка звикла до іншої конститу­ції, тієї, що зобов’язувала державу забезпечувати право на труд, восьмигодинний робочий день, на відпочинок тощо.

У межах цінностей «публічних суспільних правовідносин» підхід був не лише більш соціально ціннісним, а й реально за­безпеченим. Замінена Конституція на «сучасну» не просто де­кларувала «надання права на труд, відпочинок, восьмигодинний робочий день, безкоштовне лікування, навчання» та інші при­родні права людини. Вона чітко визначала що, «... Держава за­безпечує право на труд, відпочинок...» та ін. І держава, не про­тиставляючи «публічне» і «приватне», «суспільне» і «індиві­дуальне», через врегулювання законом відносин, забезпечувала право на восьмигодинний робочий день або подвійну оплату за роботу понад вісім годин, роботу у вихідні чи у святкові дні, не декларувала, а забезпечувала безкоштовне навчання або без­коштовне лікування тощо. Саме ця формула, що «держава за­безпечує право...», спонукала доморощених псевдодемократів-реформаторів змінити конституцію на новітні «демагогічно-де-кларативні», «соціально ціннісні» формули «людина визнається найвищою соціальною цінністю», «громадянин має право на труд,...», які на тлі того, що фактично відбувається з усіма «при­родними», але «не забезпеченими державою правами», є декла­ративним фарсом. Однак це лише щодо прав «маленького пере­січного українця». Олігарх зі своєю особистою охороною, корум­пований чиновник зі своїми владними повноваженнями та ко­мандно-відданим державним репресивним апаратом забезпечать всі права, надані і не надані їм конституцією.

Таким чином, перемога приватного над публічним створи­ла, а не розв’язала проблеми, а відповідно, у нас не має ні етимо­логічних, ні теоретичних, ні соціально-практичних підстав під­міняти суспільні відносини як об’єкт злочину. Продуктивніше буде зосередити зусилля науковців і практиків на вдосконален­ні правового врегулювання особистісних і публічних складових суспільних відносин та розв’язанні відповідним чином проблем протидії порушенням прав індивіда найбільшої цінності суспіль­них правовідносин. Реально захистити особистість можливо лише в межах суспільних відносин, гармонійно врегульованих законом. Відповідно, суспільні відносини є не лише об’єктом злочинного посягання, а й об’єктом вдосконалення правового врегулювання з метою підвищення ефективності захисту інди­віда від злочину чи будь-яких інших видів протиправних пося­гань.

Рекомендована література

1. Хилюк С В. Методологія дисертаційних досліджень з питань Особливої частини кримінального права України // Кримінальне право України. - 2006. - № 5. - С 43-53.

2. Ляпунов Ю. Состав преступления: гносеологический и соци­ально-правовой аспекты // Уголовное право, М. – 2005. – № 5. – С. 44-48.

3. Кауфман М. Об уголовном праве в его либертарно-юридическом понимании // Уголовное право. – М., 2005. – № 5. – С. 24–27.

4. Нерсесянц В. С. Ценность права как единство свободы, равен­ства и справедливости // Проблемы ценностного права: традиции и обновления. – М„ 1996. – С. 4–11; Философия права. – М, 1997. - С. 5-25.

5. Чистов Д. Есть и реализуются современные концепции уго­ловно-правовой науки и криминологии // Уголовное право. – М, 2005. - № 5. С. 67-69.

6. Гонтарь И. Догмы в науке уголовного права // Уголовное пра­во. - М., 2003. - № 3. - С. 22-23.

7. Фесенко Е. Объект преступления с точки зрения ценностной теории // Уголовное право. - М., 2003. - № 3. - С. 71-73.

8. Зателепин О. К вопросу о понятии объекта преступления в уго­ловном праве // Уголовное право. – 2003. – № 1. – С. 29–31.