Тема 1. Митно-тарифна політика та основні засади її реалізації

Ключові терміни: мито, митно-тарифна політика, митниця (зовнішня, внутрішня), митна територія, митний кордон, митний простір, митний сервітут, митна інфраструктура, митні ліцензійні і консигнаційні склади, митні брокери, митна статистика.

Тема охоплює такі питання:

• Митна справа в контексті світової історії

• Теоретичні основи та концептуальні засади функціонування митно-тарифної системи країни

• Особливості становлення та розвитку митної справи в Україні

• Організаційна структура та завдання митної служби України

• Митний простір: національно-правові та міжнародно-правові аспекти

1.1. Митна справа в контексті світової історії

Розвиток митної справи і митних органів має як економічні, так і політичні передумови. Економічною передумовою було виникнення товарного виробництва з метою обміну, що зумовило розвиток торговельних відносин, в свою чергу політичною передумовою було утворення держави і державної влади, представники якої з метою поповнення казни стягувати різноманітні податки, в тому числі і митні.

Перші відомості про зовнішньоторговельні зв’язки та митні відносини містяться в пам’ятках шостої династії в Стародавньому Єгипті на початку ІІІ тисячоліття до нашої ери, коли єгиптяни вели торгівлю з фінікійськими містами і з мешканцями земель басейну Червоного моря. Оскільки витрати на охорону були обтяжливими для купців, їм на зміну прийшли особливі побори, котрі становили прообраз майбутніх митних зборів.

У Вавилоні, який на початку ІІ тисячоліття до н.е. об’єднав усю долину Межиріччя і став важливим економічним і культурним центром стародавнього світу, всі товари ввезені до міста оглядалися, і з них стягували мито. Розташування Вавилону на перехресті річкових та караванних торгових шляхів сприяло значному розвитку торгівлі. Керівництво зовнішньої торгівля та митної справи здійснювали так звані „вакиль тамкари”, які діяли або за дорученням царського палацу або на свій страх і ризик.

Добре розвинутою також була зовнішня торгівля та митна справа у Китаї. Ще в кінці ІІ ст. до н.е. китайські каравани направлялися через Східний Туркестан в райони між річками Амудар’єю та Сирдар’єю. Особливо жваві торговельні взаємовідносини китайці встановили з Ферганою. Китайці вивозили шовк, а ввозили скло, метали, коштовності. Через Персію та Сирію китайські товари проникали в Римську імперію.

У цей час митна справа вже була також відома грецьким містам-полісам та Римській державі. Зокрема, в Греції, яка не мала родючих земель, оскільки була оточена водою та покраяна гірськими хребтами, мешканці ще з давніх часів знаходили засоби для існування у торгівлі. Починаючи з VI ст. до н.е. афіняни отримували хліб з Єгипту, Сицилії, а пізніше з Причорномор’я. Причорноморські міста Херсонес, Пантікапей, Феодосія були настільки важливими для зовнішньої торгівлі Стародавньої Греції, що з них не стягували привізні і вивізні мита з товарів. В обмін на тканини, зброю, вино та інші товари причорноморські міста постачали грекам хліб, рибу, хутра.

З часом в Причорномор’ї були встановлені мита на вивіз товарів, і вони становили в Греції 1/10 частину їх ціни. Однак незабаром афіняни вирішили, що помірні мита сприяють розвитку торгівлі і можуть принести ще більші прибутки. Тому від IV ст. до н.е. ввізні мита скоротили до 1/2, 1/50, і навіть до 1/100 частини ціни товару. Окремі предмети, зокрема зброю, взагалі звільняли від сплати мита.

Збір мита віддавався на відкуп окремими особам чи групам осіб, які мали підтримку знатних громадян. Торги на право одержати відкуп проводили на площі Афін, де десять обраних громадян публічно вирішували питання, яку із запропонованих сум щорічного збору мит затвердити. Прийняту суму відкупщики платили державі, а все, що їм вдавалося стягнути поза неї, було їх прибутком.

Подібно до Греції митні відносини розвивалися і в Стародавньому Римі. В V ст. до н.е. Анк Марцій заснував у Остії порт і встановив митний податок для всіх товарів, які ввозили. Пізніше цей митний податок – порт оріум, а також податки на товари, які були в обігу між Римом, Сицилією, Галлією та іншими країнами стали основним джерелом надходжень до державної скарбниці. Прикордонні податки існували в Римі поряд з річковими, ринковими та іншими зборами. Збір податків здійснювали багаті особи і об’єднання з числа вершників, які називалися публіканами. Після внесення до скарбниці обумовленого внеску публікани здійснювали щодо подорожніх повне свавілля, обкладаючи митними податками не лише зброю, майно, а й необхідні речі. Тому свавілля публіканів змусило уряд Риму скасувати митну справу в Римській області і перенести центр митних стягнень на провінції і в колонії, де службовці призначалися Римом. Митні правила в Римі були не лише предметом внутрішньодержавного, а й міжнародного права. Наприклад, в трактатах про мир між Карфагеном і Римом в 509 р. і 348 р. до н.е. передбачалися положення про фінансові права карфагенських і римських купців.

Збирачі податків у європейських феодальних державах посідали досить високе становище. Наприклад, в державі франків у 499 р. вони прирівнювалися до королівських чиновників і були нарівні з єпископами і графами. Згідно капітула Карла Великого, митники перебували в розпорядженні посадової особи – графа, який одночасно вважався старшим королівським митником. Статутом м. Страсбурга в 982 р. передбачалося право єпископа призначати чотирьох вищих міських чиновників, серед яких був і митник, причому він міг обиратися з числа жителів міста.

Пізніше, в 1249 р. в статуті м.Фрайбурга вже самим громадянам надавалося право обирати митників і звільняти їх з посади, якщо вони не сумлінно ставилися до обов’язків. Якщо в період раннього феодалізму митники належали до привілейованої верхівки, то з часом ця посада все більше служила інтересам купецтва і ремісників.

Під впливом розвитку ремесла в містах збільшувалася кількість товарів, які виготовляли на внутрішній ринок. Тому влада середньовічних міст все частіше намагалася захиститися за допомогою митних заходів від напливу іноземних однорідних товарів. Зокрема, в Парижі в ХІІ ст. при ввезенні у місто, обкладали митом не лише всі іноземні товари, а й деякі вироби інших французьких міст. Пізніше панування натурального господарства та існування митних перепон почали заважати задоволенню потреб населення.

Тенденції до розширення економічних зв’язків між окремими містами і князівствами почали визрівати в Європі у ХІІ-ХІІІ ст. У митній політиці простежується тенденція вироблення загальної митної системи на зовнішніх кордонах держави. Однак цей процес затягнувся на досить тривалий час. Наприклад, між Англією і Шотландією митниці були знищені в 1707 р., між Англією та Ірландією – в 1823 р. У Франції митна єдність запанувала в 1790 р., Австрія сформувала свою єдину політику в 1775-1851 рр., Італія в 1859 р., а митне об’єднання Німеччини тривало з 1842 р. до 1888 р.

У період раннього меркантилізму або монетаризму в XV-XVI ст. в Іспанії, Португалії, Англії, Голландії та Франції влада вважала, що основою загальнонародного багатства є гроші. Тому держави активно втручалися у зовнішню торгівлю, встановлюючи митні правила, які б стимулювали накопичення грошей у скарбниці. Тому купці зобов’язувалися частину закордонної виручки привозити на батьківщину у зливках дорогоцінних металів чи грошима.

Іноземні купці були зобов’язані платити митні податки грошима за користування складовими місцями, пристанями, поромами. В Англії були навіть прийняті закони, які зобов’язували іноземців до решти витрачати всі привезені з собою гроші. Перевіз товарів передбачався лише через встановлені пункти.

У період пізнього меркантилізму з XVII ст., вважалося, що збагачення країни грошима може бути вдалим за рахунок більшої експлуатації колоній: використання колоніальної сировини, її переробка в метрополії, вивіз готових виробів, перевага вивезення товару над ввезенням та інше.

Активізації митної політики сприяли географічні відкриття, які викликали підкорення нових земель і обов’язок колоній торгувати лише з метрополіями на нееквівалентній основі, що контролювалося митними органами.

Торгівлі і виробництву сприяв швидкий розвиток морського флоту. Наприклад, Навігаційний акт Кромвеля 1651 р. заохочував англійське кораблебудування і містив у собі багато митних пунктів. Зносини з англійськими колоніями було дозволено тільки англійським кораблям, тобто таким, які були побудовані в Англії. Крім того, капітан і ¾ команди повинні були бути англійцями. Якщо європейські товари ввозили в Англію на англійських кораблях, то сплачували податок в одинарному розмірі. Якщо ж на іноземних кораблях – то подвійний податок.

Інші європейські уряди за прикладом Англії теж видавали закони, які підтримували не тільки саму торгівлю, а й мануфактурне виробництво. Це дало змогу Європі перейти від меркантилістської політики до протекціонізму – захисту вітчизняного виробника.

Захистивши на деякий час власне виробництво, більшість європейських держав почала домагатися відміни заборони для ввезення їхніх товарів у інші країни, йдучи на зниження власних митних тарифів. Зокрема, англійська буржуазія почала проголошувати ідеї вільної торгівлі – фритредерства: відміни різних вивізних податків, встановлення свободи вивозу і ввезення товарів. На думку англійців, свобода торгівлі повинна була гарантувати найбільший розвиток виробничих сил і найкраще пристосування промисловості та торгівлі до суспільних вимог, тому в інтересах англійської буржуазії в 50-х роках ХІХ ст. були скасовані навігаційні акти, хлібні закони, привілеї для колоніального цукру, лісу та ін.

Франція, яка у 1815-1822 рр. прийняла протекціоністські митні тарифи, вже у 60-х роках також взяла курс на вільну торгівлю. У Німеччині в 1834 р. вісімнадцять держав на чолі з Прусією, утворили митний союз, ліквідували внутрішні митні перепони і домоглися формування внутрішнього загальнонімецького ринку.

На розвиток митних відносин у ХХ столітті особливо вплинули світові економічні кризи та перша і друга світова війни. Загалом митні відносини пройшли всі етапи розвитку, починаючи від примітивних заходів і завершуючи застосуванням різноманітних заходів захисту економіки країн та співробітництвом на міждержавному і міжнародному рівнях.