5.1. Наукові основи управління психічним і особистісним розвитком дитини

Розвиток людини як особистості відбувається у загаль­ному контексті її життєвого шляху, у певну епоху й у пев­ному суспільстві.

За твердженнями прихильників ідеї дозрівання, для прояву різних здібностей велике значення мають упоряд­ковані в часі процеси біологічного зростання, особливо моторний і перцептивний розвиток. Вони вважали, що в нормальних умовах реакції дитини жорстко зумовлені, залежать від чинників еволюції і природи, а не від вихо­вання.

Важливість дозрівання особливо підкреслювали до­слідники, які вивчали координацію ока-руки, формування моторних навичок, наголошуючи на біологічній готов­ності дитини до отримання певного досвіду ще до навчан­ня. Тому доводили, що розпочати навчання потрібно тоді, коли дозріють біологічні структури дитини — тіло, мозок, внутрішні органи. Отже, на їх погляд, навчання залежить від дозрівання.

Дозрівання ~~ послідовне розкриття фізичних, фізіологічних, кон­ституціональних ознак людини як біологічної істоти, що починаєть­ся у внутріутробному періоді, а закінчується з настанням біологіч­ної зрілості.

Охоплює воно різні структури організму: у великих півкулях мозку (кортиналізація, диференціація зон), леге­нях (збільшення об'єму) і серці (збільшення маси). На це впливають не липіе спадкова програма, а й харчування, фізичний режим, зовнішні фізичні умови тощо.

Психічний розвиток людини (дитини) відбувається за певними об'єктивними законами. Залежить цей процес від спадкових задатків, нерозривно пов'язаний із соціальни­ми умовами, моральністю і духовністю безпосереднього оточення, соціально-предметної діяльності дитини.

Розвиток — процес зміни психічних функцій та особистості в ціло­му під впливом взаємодії з іншими людьми, при оволодінні провід­ною діяльністю, у процесі пізнання світу і самопізнання, самоан-тивності, самотрансцендентації.

Дитина опановує дійсність завясди з допомогою дорослих, тому виховання і навчання особливо значущі в розвитку осо­бистості. Вона молсе змінюватися під впливом умов життє­діяльності, спілкування, режиму дня, харчування тощо.

Дозрівання і розвиток не є ідентичними процесами, хоч вони взаємозв'язані. За певних умов змінюються темпи і терміни формування окремих функцій, що впли­ває на розвиток вищих психічних функцій, оскільки до структури кожної з них входить кілька простіших систем. з утворенням вищих психічних функцій до них у певній послідовності включаються прості. Наприклад, при фор­муванні мови у дитини спочатку розвивається взаємодія слухового та рухового аналізаторів, а дещо пізніше — зоровий аналізатор.

Розвитку відповідають біологічні індикатори змін в особистості дитини (чи переходить вона на інший ступінь, чи починає виконувати елементи нової для неї діяльності). Наприклад, між 5 і 7 роками помітно розвивається мозок, особливо лобові долі, які забезпечують планування та часову послідовність думок і дій.

Розвиток мови стимулює розвиток вербального ми­слення, що знаменує перехід до нового етапу — середньо­го шкільного віку, у цей період завдяки навчанню збіль­шується обсяг пам'яті й підвищується ефективність її ви­користання. Школярі оволодівають метапізнанням, тобто уявленням про власні інтелектуальні можливості в нав­чанні, баченням сильних і слабких сторін свого інтелекту.

Усвідомлення дітьми особливостей своїх психічних функцій допомагає їм регулювати і якісно змінювати їх. Наприклад, повторюючи матеріал, вони краще розуміють інформацію, що поліпшує запам'ятовування її. Збільшен­ня обсягу знань є передумовою використання їх при розв'язуванні задач. Десятирічні школярі, які стали май­страми спорту з шахів, краще запам'ятовують розтапіу-вання фігур порівняно із студентами коледжу — новачка­ми у цій грі. Діти, які грають у шахи, здатні запам'ятати більше, ніж дорослі. Це свідчить, що зміни у розвитку дитини відбуваються в результаті навчання і власної активної діяльності.

На розвиток впливає і рання його стимуляція. Напри­клад, дітям з першого року їх життя багато разів демон­стрували букви алфавіту, супроводжуючи їх звучанням відповідних фонем. Великі зображення букв розвішували над ліжком. Унаслідок цього вони починали читати слова відразу, як опановували їх значення і вимову.

Розвиток особистості характеризується відсутністю жорсткої спрямованості до заздалегідь встановленого маштабу, критерію, зразка, еталону; зумовленістю актуаль­ними попередніми стадіями; цілісністю (розвиток систе­ми випереджує розвиток окремих частин); універсальні­стю самоцінних людських потенцій. Минуле (маспітаби, зразки, еталони) опосередковано і безпосередньо детер­мінує розвиток, оскільки знаходиться в його структурі «ниясче* того, що пов'язане з майбутнім («вищим*). Воно змінюється і перетворюється, втрачаючи вихідні спрямо­вані тенденції, з цього погляду онтогенез особистості де­термінується спадково-генетичним і історичним (історія поколінь) чинниками. Розглядає емпіричну спрямованість і ускладнення розвитку особистості теорія ортогенезу, згі­дно з якою онтогенез перетворюється на ортогенез — розви­ток на основі доцільності в природі, суспільстві і духовній сфері та ін. Вона неохоче приймається сучасною біологією і зовсім не розглядається в сучасній психології. Факти вка­зують на необхідність обов'язкового її урахування.

Явище ортогенезу спостерігається у розвитку особи­стості, у людини завжди співіснують біологічне, соціаль­не та духовне від зародження її як живої істоти. Тому лише біологічних потреб у неї не існує, ніколи не було і не моясе бути. Як стверджував В. Маслоу, вступаючи в поле­міку з 3. Фройдом, інстинктивні біологічні потреби в неї є, але вони настільки слабкі, що, на відміну від усіх живих істот, не допомагають їй виживати. Вона змупіена набувати інших якостей, що виникають унаслідок об'єд­нання біологічного із соціальним та духовним.

Розвиток психіки та особистості дитини є прогресив­ною зміною психічних процесів (інтелектуальних, емоцій­них, вольових, мотиваційних) і самосвідомості в їх єдно­сті. Він відбувається періодами (фазами): 1) розвиток спо­нукальної (мотиваційної) сфери (суть його полягає в освоєнні дитиною завдань, мотивів, норм, людських сто­сунків); 2) розвиток інтелектуально-пізнавальної сфери (формування операційно-тектонічних можливостей, су­спільно вироблених способів дій з предметами).

Розвиток спонукальної сфери відбувається поетапно, слідом за нею (на першій фазі), і через деякий час обга­няючи її (на другій фазі), відбувається розвиток операцій­но-технічних моїкливостей. На другій фазі кожного періо­ду, коли дитина засвоїла способи та засоби виконання зав­дань, норми і стосунки (наприклад, до З років вона вимагає: «Я сама!»), починається наступний період розвитку мотиваційної сфери; у дитини з'являються нові потреби і мотиви, що вимагають нових сил і можливостей (знань, умінь і здібностей). Так відбувається весь час: нові мотиви стимулюють нове навчання із освоєння нових знань, умінь, навичок.

У межах кожної стадії зміни процесів психічного життя дитини відбуваються незалеясно одна від одної, хоч вони внутрішньо пов'язані, не є самостійними лініями розвитку окремих процесів (сприйняття, пам'яті, мислен­ня тощо).

Джерело, рушійна сила розвитку знаходяться ззовні психічного процесу — у діяльності і самоактивності. Усе­редині діяльності психічні процеси беруть участь із різни­ми інтенсивністю та навантаженням, розвиваються одно­часно й у взаємозв'язку, але неоднаково.

Для періодів, упродовж яких відбувається переважний розвиток спонукальної сфери, провідною діяльністю є спілкування: безпосередньо-емоційне спілкування немовляти з матір'ю, спілкування з однолітками у рольовій грі

дошкільників та інтимно-особистісне спілкування підліт­ків і юнаків. У цій діяльності дитина орієнтується на світ людей — краще та інтенсивніше засвоює основні значення людської діяльності, завдання, мотиви і норми людських стосунків.

Періоди, коли відбувається переважно розвиток опера­ційно-технічних можливостей (наочно-маніпулятивна діяльність у ранньому дитинстві, навчальна діяльність молодшого школяра, навчально-професійна діяльність старшого підлітка і старшокласника), настають у зв'язку з тим, що колишня провідна діяльність вичерпує себе як рушійна сила розвитку, а досягнутий більш високий рівень вимагає опанування нових можливостей.

Провідні види діяльності першої групи, формуючи нові мотиви і потреби, зумовлюють необхідність переходу до діяльності другої групи, формуючи для їх задоволення від­повідні операційно-технічні можливості. Дитина, діючи у світі предметів, набуває певних умінь, навичок, здібно­стей, у неї також змінюється змістовий аспект психічних станів і процесів.

Розвиток психіки дитини підпорядковується закону періодичності: один віковий період змінюється іншим, а цей перехід відбувається як зміна системи діяльності, що відіграє провідну роль у розвитку. В переломні моменти переходу закономірно виникають кризи.

Соціальна ситуація, що включає систему стосунків, різні рівні соціальної взаємодії, типи і форми діяльності, є основною умовою особистісного розвитку, визначає його зміст. Становлення людини як індивіда та особистості передбачає діалектичну взаємодію відносно автономних, але взаємозв'язаних рядів розвитку — природного, соціального, психологічного, морального і духовного. Пев­ному віковому періоду притаманна специфічна соціальна ситуація розвитку (особливе поєднання, співвідношення внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов). Вона типова для кожного вікового етапу та зумовлює динаміку психічного розвитку впродовж нього, нові якісно своєрідні психологічні утворення, які з'являються на момент його завершення. Незалежно від особливостей індивідуального розвитку та рівня готовності дитина, досягнувши певного віку, потрапляє у визначене суспільством становище і в систему об'єктивних умов, які обумовлюють характер її життя та діяльності на даному етапі. Для дитини важливо відповідати цим умовам, оскільки від цього залежать задо­волення її потреб та емоційне благополуччя.

Таке становище зумовлюється об'єктивними потреба­ми суспільства, існуючими у ньому уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку, конкретизується в особливих взаєминах з людьми, провідній діяльності, у певній системі прав і обов'язків тощо.