3. Освітня ситуація в Україні

У процесі розбудови української держави необхідним є визначення основних напрямків концептуального використання парадигмальних положень філософії освіти для реформування педагогічної теорії та освітньої практики в Україні. Освіта в Україні, як це не прикро визнавати, стає неконкурентноздатною та поступається рівню освіти інших європейських держав, поки що не здобуває високого визнання європейською спільнотою. Кризовими проявами в сучасній вітчизняній освіті є зниження її якісного рівня, відсталість матеріально-технічного забезпечення, девальвація статусу освітянина. Традиційна парадигма освіти виявляється неспроможною задовольнити потреби сучасного українського суспільства внаслідок:

- по-перше, зміни соціального статусу освіти (від статусу інституту підготовки кадрів та соціалізації до статусу генератора соціального розвитку);

-по-друге, зміни технологічного базису суспільства (інформаційна та комунікативна революція);

-по-третє, зміни мети соціального та освітнього розвитку (само актуалізація людини, формування «інноваційної людини»);

- по-четверте, змін у характері освітнього процесу (його інформатизація та технологізація);

- по-п’яте, перманентного реформування.

Формування нової філософської парадигми освіти в Україні здійснюється в межах процесу інституалізації філософії освіти як самостійної сфери знань, що є позитивним моментом. Роль нової філософської парадигми освіти полягає не в тому, щоб здійснювати директивну уніфікацію усіх сторін педагогічного процесу, а в тому, щоб з’ясувати загальні екзистенціально-аксіологічні орієнтири розвитку системи освіти.

Виходячи із основних характеристик сучасного світу та завдань реформування національної системи освіти, доцільно окреслити такі загальні напрями концептуалізації парадигмальних положень:

• розробка проблеми антропоцентристської перебудови всього освітнього процесу в контексті завдань гуманізації освітньої практики, підпорядкування його логіці діалогічної взаємодії та спілкуваня;

• розбудова світоглядних основ освітньої практики на базі глобально-екологічного, еколого-планетарного виміру відносин між людиною та природою, обумовленого переходом людства до ноосферо-екологічної парадигми розвитку;

• подолання технократично-сцієнтистської методології навчання;

• використання екзистенціального потенціалу процесу укорінення індивіда в соціокультурну традицію на основі національної ідентифікації через органічне включення національних культурних цінностей в систему загальнолюдських цінностей, міжкультурний синтез.

Таким чином, не зважаючи на всі проблеми, можна констатувати факт пошуку основ становлення сучасної освітньої парадигми в нашій державі, яка повинна відповідати вимогам часу. Філософія освіти відіграє основну роль у цьому процесі, адже пригадаємо думку Дж. Дьюі, згідно з якою філософія освіти повинна не лише сприяти пошуку компромісу між різними науковими школами , а й бути спрямованою на створення і впровадження сучасних концепцій, які обумовлюють виникнення нових практичних моделей освіти.

В нашій країні утверджується особистісно-орієнтована модель освіти, звернена до національних та світових культурно-історичних традицій. Це завдання реалізується з урахуванням можливостей нових інформаційних технологій та надбань науково-технічного прогресу. Отже, освіта ХХІ століття – це освіта для людини, і головним її завданням стає формування особистості, яка вміє критично мислити, використовувати набуті знання, а також прагне змінити на краще своє життя і життя своєї Української держави.