2. Освіта в парадигмі української дійсності і філософії

Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона відбиває особливості і закономірності розвитку філософської думки українського народу. Значного розвитку вітчизняна філософська думка за часів Київської Русі.

Сполучення любові до Бога з любов’ю до ближнього в «Повчанні» Володимира Мономаха. Володимир Мономах виступає як високоосвічена, ерудована людина, яка знається на літературі, політиці, психології – це дає їй право давати низку моральних настанов: не забувати Бога, поважати старих людей, не лінуватися, не брехати, ділитися з нужденними, захищати слабких і знедолених. Перед нами історичні настанови, моральні заповіти, які мають актуальне значення й сьогодні. Ми замислюємося над взаєминами між людьми, моральними та етичними принципами. Але «Повчання» – це не тільки звід моральних порад, але й політичний заповіт князя, який виходить за вузькі межі сімейного документа й здобуває великого суспільного значення.

Мономах ставить завдання загальнодержавного порядку, вважаючи головним обов’язком турботу про благо держави, про єдність та народ. Негаразди і розбрат підривають могутність держави, її цілісність, тільки збереження миру дасть можливість росту та процвітанню. Це не тільки воїн, державний діяч, але, що й почуває, страждає, гостро переживає життєві події людей. Для нього важливо, щоб діти й інші люди, до яких звернені його слова, прийняли князівське слово «у серце своє». Його турбує проблема етичної відповідальності людини, проблема збереження таких почуттів і якостей як: справедливість, честь, працьовитість. Князь звертається не тільки до синів – але й до своїх «сродників», яким доведеться після нього «тримати» Російську землю й опікуватися про її спокій і процвітання. І в цьому змісті його «Повчання» являє собою і батьківський заповіт дітям, і звід моральних правил, якими він закликав керуватися всіх, і політичну програму в широкому сенсі цього слова.

Виконання християнського обов’язку, проходження шляхом загальновідомих християнських чеснот і є, на переконання князя, єдиний спосіб уникнути надалі міжусобних війн і добитися миру й згоди між князями. Ми занадто звикли відокремлювати політику від моралі. У розумінні князя Мономаха це було нероздільне

Іван Вишенський про роль церковно-богослужбових книг у навчанні. І.Вишенський мав радикальні погляди, а його максималізм не завжди був прийнятний для тодішнього українського суспільноста, що й стало причиною його життєвої драми. Вишенський активно цікавився справами української церкви, він написав значну кількість трактатів на захист православ’я проти католицизму і відсилав їх на батьківщину – внутрішньо упевнений, що його місія заступника рідної землі не тільки висока, але й дієва. Вишенський писав: «Сміливо кажу правду і правдою вас досягаю не тому, що далеко від вас, але знайте, що можу за правду й померти» [8, 23]. Він створює «Книжку» – зібрання своїх творів; сподіваючись на значний від неї ефект. Але йому довелося глибоко розчаруватися – його загальної позитивної програми не було сприйнято, оскільки вона мала утопічний характер. Не дивлячись на те, що мала чітку побудову: суспільство, основу якого становить соціальна рівність, об’єднане в громади, має певний рівень освіченості, який не виходив би за Псалтир, Часослов, з єдиним мірилом істинності – відповідністю букві й духу святого письма – цього практичні міщани прийняти не могли тим більше, що на той час уже поставала загроза основам національного існування. Гнівно засуджуючи паразитизм духівництва автор проповідує аскетизм та відчуженість, консервативні погляди освіту і суспільний прогрес, надаючи важливого значення церковно-богослужбовій літературі яка постава спасінням від вакууму де людина звільняється від оман і помилок поступово, стає на шлях істини на шлях очищення від неправдивості. Саме на цій основі автор будує апологію і мріє про створення книги книг, котра була б, у першу чергу, захистом благочестивих помислів, оберегом православної думки і радить назвати цю книгу «Соборником».

Загальна характеристика розвитку шкільництва. Київська Русь втратила свою могутність через монголо-татарське поневолення, а українські землі стали легкою здобиччю польських, литовських феодалів, які активно насаджували католицьку віру. Освіта так само зазнала значного удару, оскільки у польських навчальних закладах ставлення до української мови було негативне.

З 1596 р. (Берестейський собор) стало можливим відроджувати слов’янську мову. Цікаво, що уніати, орієнтуючись на західну педагогіку, мали можливість зберегти в умовах латинізації мову у богослужінні, що, в свою чергу, стало захистом української мови та інтелігенції.

Говорячи про розвиток братських шкіл в Україні, можна відмітити, що важливу роль у визволенні українського народу від національного і релігійного гніту відіграли братства, які були розповсюджені в Україні у XVI – XVII ст. В основі їх діяльності – ідеологія просвітництва, а головний засіб боротьби – будівництво шкіл, шпиталів, православних церков, друкарень.

У 1586 році була відкрита перша братська школа підвищеного типу. У школах такого типу вивчали предмети тривіуму: риторику, граматику, діалектику; на нижчому рівні вивчалися предмети квадривіуму, крім музики, оскільки вона була одним із основних навчальних предметів.

У братських школах був цілком демократичний устрій: серед тих, хто навчався були діти різних станів, ставлення до них визначалося лише за показниками та успіхами у навчанні, а не за походження, сам учитель повинен був відповідати своїй високій посаді. Навчання у школі було платним, проте, найбіднішим учням надавалася допомога. Навчальний рік починався з вересня, були літні канікули (липень-серпень). День у школі розпочинався молитвою, далі кожний учень відповідав вчорашній урок і показував виконане домашнє завдання, потім вивчався новий матеріал. У школі використовувалася класна система навчальних занять.

Говорячи про зародження вищої освіти в Україні, потрібно звернути увагу на те, що перші вищі навчальні заклади з’явилися в Острозі і Києві. Серед перших національних закладів вищого типу стали Острозька школа-академія та Києво-Могилянська академія. Острозька академія була заснована князем К.Острозьким у 1576 року. Основним завданням під час організації данного навчального закладу було протистояння колонізаторському впливу на українську молодь, тому під час виховання учнів робився акцент на любові до мови, традицій та культури свого народу. В ній був сконцентрований неабиякий інтелектуальний потенціал, що сприяло процесам взаємообміну ідеями, духовного взаємозбагачення. Об’єднавши видатних діячів, талановитих вчених, філософів, математиків, Острозька академія здійснювала друкарську діяльність. Тут друком вийшла перша «Біблія», написана церковнослов’янською мовою (1581 р.) під редакцією Герасима Смотрицького – першого ректора Острозької школи-академії. Острозька школа являла собою компроміс між представниками східнослов’янської просвітньої традиції та «латинської науки», оскільки тут вивчали не тільки слов’янську, а й грецьку, латинську, польську мови, риторику, діалектику, астрономію, філософію і богослов’я. Відомими вихованцями цієї школи були Петро Конашевич-Сагайдачний, Мелетій Смотрицький, Іван Борецький та інші. Проіснувала академія до 1608 року.

Києво-Могилянська академія виникла у 1632 року в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл з високим рівнем викладання європейських викладачів. Об’єднаний навчальний заклад під назвою Києво-братська колегія розпочав свою роботу в 1632 році на території братської школи. П.Могила був опікуном цього навчального закладу, і саме на його честь заклад згодом став називатися Києво-Могилянською колегією.

Києво-Могилянська колегія дуже скоро стала відомим освітнім і культурним закладом у Європі. У навчальному закладі не було поділу на факультети, курс навчання так само не був однаковим, існував поділ на класи. Існувало 8 класів: підготовчий, три молодші, два середніх, два старших. Повний термін навчання в Києво-Могилянській колегії нараховував 12 років, у всіх класах навчалися 1 рік, у класі філософії – 2 роки, богослов’я – 4 роки. Навчальний рік розпочинався 1 вересня, а закінчувався у липні місяці. Після закінчення триместру і складання екзаменів у студентів були канікули. Студенти вивчали «сім вільних мистецтв», а також мови: латинську, слов’янську, грецьку і польську. Студентів, які не встигали, з колегії не відраховували, оскільки за власним бажанням вони могли залишатися в класі стільки, скільки хотіли. Після закінчення повного курсу навчання або будь-якого старшого класу студенти отримували відповідний атестат. Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім закладом, в якому вчилися Григорій Сковорода, Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і інші видатні діячі. За наказом Петра І колегія набула статусу академії, а у 1819 році перетворилася на духовну

Вихованцем Києво-Могилянської академії був видатний український філософ Г. С. Сковорода. Центральною проблемою етики Григорія Сковороди стала проблема самопізнання, що має виражений моральний зміст. У діалозі «Розмова про те: знай себе» він пише: Людиною є глибоке серце чи думка її» (Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995. – 527 с, с. 69). У характеристиці «серця», наявними є якісні ознаки моральної людини, Сковорода говорить про її подвійну природу. Маючи на увазі не традиційне для християнства протиставлення духовного і тілесного, а подвійність тілесного і духовного начал – як існує тіло «земляне» і тіло духовне, так можуть існувати і «два серця». Під тілом духовним філософ мав на увазі «істинне тіло, приховане у Христі» (Сковорода Г. Пізнай в собі людину. – Львів: Світ, 1995. – 527с, с.82). Мандрівний філософ спромігся обґрунтувати поняття «двох натур»: видимої і невидимої, філософ наголошує на тому, що основним у людині є «божественний дух», а для того, щоб «знайти у собі людину», необхідно самозаглибитися, проникнути в своє серце і душу. Людина повинна пізнати в собі істинну людину, це дасть їй змогу уникнути смерті.

Актуальною є думка про духовну силу особистостей, здатних нести у собі істину та утверджувати її власною діяльністю. Соціальні проблеми, до яких звертався Сковорода, мали виражене моральне забарвлення. Основною цінністю діяльності людини є спрямуванням на інтереси ментального життя. Значне місце в етиці Г.Сковороди займає проблема чуттєвого пізнання, а саме протиставлення логічного пізнання на користь чуттєвого, що відкривається людині розумінням сутності щастя. «Серце» у Сковороди виступає у якості чуттєвого розуму. Велику увагу Сковорода приділяє питанням виховання особистості. Форма його діалогів мала моральне спрямування та притчево-повчальна форму. Філософ прагнув таким чином спонукати читача до внутрішнього діалогу. Діалогічна форма, на його переконання, була важливим засобом пробудження інтересу до любомудрія. Отже, у своїх філософських та літературних творах, філософ Г.Сковорода спрямовував увагу на дослідження людини та її щастя, оскільки науку про людину Сковорода вважав найважливішою.

К.Д. Ушинський про народність освіти. У педагогічній системі, К. Д. Ушинського значне місце і значення відводилося принципу народності. Принцип народності був важливим принципів організації виховання та освіти. На думку автора, народне виховання – це виховання, яке проникає в побут, характер та життя народу. Відомий педагог наголошував на тому що реальна освіта повинна надаватися усім дітям в незалежності від їхнього віку, матеріального становища батьків, не залежно від статі, а також приділяти особливу увагу, на його думку, слід фізичному, розумовому і моральному вихованню, навчанню рідною мовою. В принципі, така освіта коштує недешево, але це витрати є доцільними оскільки розвинені діти – це в подальшому енергійний, працьовитий, освічений, продуктивний і багатий народ: «Добре насіння освіти дороге, зате й родить воно сторицею», [24, 31-32]. Відкриваючи школи, в яких безкоштовно викладали студенти духовної академії, витрачаючи власні кошти на освіту, педагог надавав перевагу гуманітарному напряму, вивченню рідної мови, стояв на засадах гуманної освіти. К. Д. Ушинський також надавав перевагу, підкреслював цінність морального виховання, ставив його вище за розумове. Видатний педагог ретельно вивчав різні моделі освіти в різних країнах і зазначав, що вітчизняна школа повинна брати з досвіду шкіл інших країн найкраще.

К. Д. Ушинський – один із найвидатніших дидактиків, творець теорії навчання в загальноосвітній школі. Його дидактична спадщина є актуальною й на сьогоднішній день. Надаючи перевагу класно-урочній системі і розцінюючи урок як головний елемент у навчально-виховному процесі, педагог міцно пов’язував його з метою та завданнями, які ставив учитель перед учнями. Доцільна вимога до педагога – пізнавальний, цікавий, захоплюючий урок. У К. Ушинського є ще одна цінна вимога до педагогів – навчаючи учнів, навчатися самим. Основним завданням вчителя педагог вбачав повноцінно забезпечення учнів знаннями, що тісно перепліталося з розвивальним навчанням.

Ушинський розробив чимало передових наукових засад виховання та початкового навчання дітей. Він відкрив метод пояснювального читання, відстоював активне використання природи, принципів наочності, систематичності, послідовності, усвідомленості навчання, зв’язку з життям тощо. В процесі навчання, в його змісті, формах та методах він шукав систему. Підручники, за якими навчаються діти, повинні бути простими, містити цікавий та багатий матеріал, корисні вправи, поєднані з навчальними та виховними завданнями. Для того, щоб утримувати увагу учнів, потрібно у старому матеріалі знаходити нове, а в новому – нові елементи старого. Учні, на думку педагога, повинні багато працювати самостійно, а вчитель – керувати цією працею. Обов’язковим елементом навчального процесу є систематичне повторення матеріалу. Поради і вказівки видатного педагога не втратили своєї цінності та актуальності для нас і нині.

Отже, можна стверджувати, що українська філософія є оригінальним явищем і визначається моральним спрямуванням. У вітчизняній філософії в центрі постає людина з її внутрішнім світом.