3. Соціум як життєвий світ людини. Індивід у соціальних структурах

Ключовою ланкою суспільства завжди була і буде людина. Народжуючись індивід застає певну систему норм, правил, цінностей, зразків поведінки, тобто культурний і соціальний контекст, соціум. Марксистська філософія розглядає людину як родову істоту, котра завдяки праці створила сама себе. Людина народжується з певними природними задатками, розвиваючи їх і реалізуючи себе в різних видах діяльності вона набуває родової універсальності, що проявляється у різноманітності життєдіяльності людства. Перебування людини у світі передбачає її соціалізацію, включення у суспільні структури через засвоєння культури, знайомство з нормами, цінностями, установками, зразками поведінки.

Соціальні норми – це загальні правила, встановлені суспільством вимоги, які визначають спосіб поведінки схвалений суспільством. Норми передписуються правом, релігією, мораллю: наприклад, сплачуй податки, не бери чужого, шану батьків тощо.

Цінності – це явища, процеси, що є соціально-значимими для індивідів і активно впливають на формування внутрішньої програми дій людини як в повсякденних так і в екстремальних життєвих ситуаціях, наприклад, вірність, гроші, час тощо.

Ціннісні орієнтації – це системно об’єднанні ціннісні уявлення про світ і свідчать про соціальну спрямованість особливості, наприклад, гедонізм, егоїзм, альтруїзм тощо.

Суспільство, з одного боку створює можливості формування всебічно розвиненої особистості, а з іншого, постає автономною силою, змушуючи людину діяти за певними зовнішніми стандартами, можливо, чужими їй, зводить людину до речі серед речей. Нажаль, недавня історія продемонструвала сумні приклади як суспільство на основі авторитарних прийомів намагалося з «людського матеріалу» створити особистостей з заданими характеристиками, а систему цінностей і норм використати у якості репресивного апарату.

Філософські течії, базовані на пріоритетах індивідуального життя (персоналізм, екзистенціоналізм) протиставляють людину і суспільство, пояснюючи останнє як вороже людині. Персоналісти наполягають на тому, що існування людини у суспільстві, включення її в хитросплетіння суспільних відносин, підпорядкованість загальноприйнятому виключає для неї можливість ствердити свою неповторність, сприяє «відчуженню» людини у сучасному суспільстві. Суспільство, ставлячи людину в певні межі залишає її лише біологічною одиницею, своєрідним атомом, вільне волевиявлення людини можливе лише за умови подолання соціальних схем, зразків і кінцевість буття людини в ній самій. Яскравий представник персоналізму Муньє говорив про ворожість суспільства у ставленні до людини. Шляхом збереження особистості і суспільства від крайнощів тоталітаризму та індивідуалізму він бачив внутрішнє самовдосконалення кожного і єднання людей на духовній, в першу чергу, християнській основі.

Песимістично налаштовані мислителі скептично ставляться до можливості самореалізації людини в промислово-урбанізованій сучасності. Масове виробництво потребує масового споживача людина стає масовою або одномірною як стверджує Маркузе, ховаючись за маскою «як всі». Людина «маси» задовольняється критично сприйнятими примітивними стандартами. «Масова людина» репрезентує «масове суспільство», розмежовуючи остаточно «еліту» і «масу» привносячи у сучасність хаос і дезорієнтацію. На думку Швейцара, сучасна людина втрачає індивідуальність і немаючи більше нічого відчуває страх, що від неї може вимагатися щось своє.

Чи є золота середина у взаємовідношенні «людина – суспільство»? Чи може суспільство не «конструювати» людину, а вона не бунтувати проти нього, в активних революційних діях чи мовчазному ігноруванні? Це питання риторичні. Цілком зрозуміло одне: поза суспільством людина існувати не може, адже її суть розкривається в соціумі у зв’язках із собі подібними, в діяльності і спілкуванні.

У суспільстві людина постає у різних проявах, своєрідних соціальних ролях, які з часом її життя змінюються (дитина, батько, дідусь), які вона обирає сама або до яких їх спонукають обставини (студент, керівник, міністр, турист, домогосподарка, виборець). Таким чином вона заявляє про себе суспільству, а суспільство, в свою чергу «виділяє». Їй місце в соціальній ієрархії, через визнання авторитету, схвалення чи засудження, винагороду, пропагування чи замовчування. Таким чином людина проявляє свою соціальну природу. На відміну від давніх часів коли походження або рід занять батька чітко окреслював місце в суспільстві його дитини, сучасність дає можливості кожному соціально визначитися, досягаючи вершин соціальної ієрархії (наприклад, колишній актор стає президентом, а звичайна школярка – прим’єрміністром) або впасти у соціальну прірву (маргінальні групи людей – наркомани, п’яниці). Соціальна мобільність – можливість змінити місце особистості в соціальних структурах, стала домінуючим явищем у ХХ – ХХІ століттях, що свідчить про динаміку самого суспільства.

Суспільство є явищем структурованим. Окремі елементи суспільства певним чином пов’язані і взаємодіють між собою. Прихильники структурно-функціонального підходу виокремлюють такі складові суспільства:

• економічна система (забезпечує соціум благами);

• політична система (забезпечує управління суспільством);

• духовна система (пропонує суспільству цінності та ідеали);

• соціальна система (забезпечує добробут людини).

Кожна з цих систем функціонує завдяки людині і для людини. Це ще раз підкреслює тезу про людину як центральну ланку суспільства. соціальна структура суспільства багатовимірна. Принципи структурування суспільства теж різноманітні але вони передбачають наявність структур, спільнот, взаємодіючих між собою.

Соціально-історична спільнота – це група людей об’єднана спільними умовами існування і ціннісними настановами. Спільноти характеризуються чисельністю (великі, малі, середні), часом існування (від декількох хвилин до століть), мірою згуртованості (стихійні, централізованості). Основними соціально-історичними спільнотами є племена, етноси, народи, нації, сім’ї, класи, страти тощо.

Однією з найдавніших форм соціалізації людини є сім’я. Сім’я – це невелика група людей, об’єднаних кровним родством або шлюбом, спільністю побуту, інтересів та взаємною відповідальністю. Сім’я виконує низку важливих соціальних функцій: репродуктивну, виховну, майнову, рекреативну. Кризові ситуації у сучасному суспільстві з одного боку, провокують кризу сучасної сім’ї (високий рівень розлучень, малодітство), послаблення родинних зв’язків, з іншого – зміцнюють її, згуртовуючи і захищаючи її членів від негараздів буття.

Етнос – група людей, які пов’язані між собою загальним походженням та тривалим сумісним проживанням.

Нація – особлива історична спільнота, що має спільні походження, мову, територію, економічний лад, психологічний склад, культуру і потребу у самовизначенні. Кінець ХХ – початок ХХІ століття демонструє зростання національної самосвідомості, націоналізму, патріотизму майже у всіх регіонах світу. Україна є яскравим прикладом цього процесу.

Класи – це великі групи людей які розрізняються місцем у системі суспільного виробництва і відношенням до власності. За марксистсько-ленінською соціальною теорією у суспільстві існує два протилежні класи – власники і експлуатовані. Відповідно між експлуататорами і експлуатованими існують антагоністичні протиріччя.

ХХ століття внесло корективи у класову теорію. Соціальні теоретики говорять не про два, а про три класи – нижчий, вищий і середній. Приналежність більшості членів суспільства до середнього класу є запорукою його соціально-політичної стабільності.

На противагу класові, стратифікаційна теорія віддає перевагу поняттю «страта». Страта – це спільнота. Приналежність до якої визначається не одним параметром, наприклад, майновим, а багатьма: освіта, прибуток, рід занять, район проживання, культурно-смакові уподобання) отже, за цією теорією суспільство складається не з двох і не з трьох груп людей, а з багатьох, в яких людина вільно «мігрує».

Помітне місце серед провідних напрямків новітньої самоорганізації українського соціуму належить процесам фрагментування суспільства, виникнення нових ідентичностей, статусів, ролей, поглиблення конфліктного розмежування між ними. Розмежування груп осіб в Україні за прибутками та образом життя супроводжується розшаруванням соціальних сил, за досить короткий відрізок часу різко поляризувалися у суспільстві багаті та бідні, нажаль, середній клас є малочисленним. З’явилася відносно невелика частина українців, образ життя яких різко контрастує з історичними традиціями, зростає чисельність маргіналізованих прошарків, груп заробітчан та емігрантів. Інтенсифікація практичного співробітництва з Євросоюзом, зміни в характері власності, у формах організації праці, в структурі владних повноважень, регіоналізація України супроводжуються трансформацією шкали соціальних цінностей та уподобань. Перед кожним українцем новий соціально-політичний простір відкриває не лише можливості вільного вибору сфери власної професійної діяльності, форми соціальної активності, а також реалізацію права на отримування і використання бажаної інформації, культурних благ, визначення духовних пріоритетів, тощо. Надшвидкісна трансформація українського суспільства, тактика суспільної еволюції перехідного періоду із численними компромісами фактично нейтралізувала фундаментальну основу націотворення, національна еліта не запропонувала алгоритму суспільним перетворенням в домінуючих сферах, суспільство було введено в стан хаотичності і аритмії розвитку з покладанням на економіку як суспільну панацею. Неспроможність сучасної української еліти в умовах трансформаційних змін виступити консолідуючим фактором суспільства створює реальну загрозу етнонаціональному визначенню українського народу, стримує інтеграційні процеси не сприяє створенню єдиної інтегрованої спільноти, піднесенню над культурною різноманітністю етнічних, конфесійних, регіональних спільнот полікультурного та поліетнічного середовища сучасної України.

Процес розвитку суспільства супроводжується все більшим його віддаленням від уніфікованості і ускладненням соціальних структур, зростаючою соціальною диференціацією, що збільшує можливості вибору людини і одночасно зумовлює неоднозначність особистості.