2. Категорії діалектики

Категорії діалектики – це поняття, які відображають найбільш загальні та істотні якості, сторони, зв’язок і відношення дійсності та пізнання. В історії філософської думки були теоретичні суперечки стосовно визначення категорій, а саме: субстанційна їх якість. Хоча Б. Рассел – представник неопозитивізму – взагалі наголошував на недоцільності введення цього терміну в філософію, все ж таки ця проблема посідала чільне місце в наукових доробках ще за часів античності.

Філософи намагалися з’ясувати, що таке загальність або всезагальність. З самого початку в нього вкладався подвійний смисл: кількісна загальність і загальність як цілісність. Перше розуміння означає визначеність, яка отримується шляхом абстрагування від багатьох ізольованих речей однієї загальної ознаки. Таким чином, вважалося, що окрема ознака є загальною, тому що відноситься до багатьох речей.

Друге розуміння – загальне як ціле, було виділене ще Арістотелем. Він писав, що "загальне є дещо ціле, тому що воно охоплює багату подібність речей". Якщо в першому (номіналістичному) розумінні загального речі, від яких абстрагується ознака, є самостійними та ізольованими, то в другому – вони знаходяться в зв’язку і тому утворюють "частини" деякого цілого.

Саме ж загальне – не те, що знаходиться в кожній із "частин", а їх зв’язок, в який вони включені, хоча можуть істотно відрізнятися одне від одного. Можна це загальне, вживаючи термінологію Г.-В.-Ф. Гегеля, називати підставою, оскільки завдяки їй існують частини цілого. Також важливою теоретичною проблемою є проблема відношення категорій до речей, яка має своє вирішення чи то в системному, чи то в аналітичному підході.

З одного боку, категорія узагальнює речі, з’єднуючи їх у сутності, класи або групи у відповідності з певними ознаками. З іншого – вона аналізує (розчленовує) дійсність внаслідок того, що різним категоріям будуть відповідати різні групи або сукупності речей. Тому можна казати, що в категорії ці дві функції існують разом, але від сфери застосування категорії осмислення світу переважає чисто аналітична, чи то синтетична функції. Їх єдність можна розглядати як специфічну особливість категоризації речей і подій, окремих фрагментів реального світу і знання про нього. Але ця категоризація принципово змінюється, якщо її предметом стає вся дійсність у цілому, а не ті чи інші речі. Бо дійсність не можна групувати або класифікувати, оскільки поза нею нікого немає, вона розглядається не як річ серед речей, порівнюючи які можна було б створити категорію, а як єдина і цілісна реальність, яку можна розчленувати у відповідності до її атрибутивних якостей – якості, кількості, відношення і т.ін.

Субстанційними характеристиками категорій є біполярність як системність категорій, визначеність, змістовний аналіз категорій, рівень абстрагування, мовне закріплення категорій. Ще в давньоіндійській філософській літературі значилося, що "категорії – це об’єкт, означений словом".

Для сучасної філософії, зокрема гносеології, актуальною є проблема усвідомлення категорій людиною. Науковці виділяють, принаймні, три умови цього процесу.

Перша умова полягає в тому, що усвідомлення категорій відбувається завдяки соціальному спілкуванню. У багатьох філософів, зокрема, Гегеля, Фіхте та психологів (Виготський, Рубінштейн, Піаже) склалася думка, що людина спочатку існує для інших, а потім "приходить до усвідомлення самого себе через відношення до нього інших людей" (Рубінштейн). Спочатку в свідомості людини існують в переплетінні з конкретним матеріалом знань та вмінь і не виділяються як такі. Тільки з розвитком абстрактного мислення, який обумовлений освітнім процесом, засвоєнням результатів культури людина приходить до усвідомлення категорій як форм мислення.

Друга умова полягає в тому, що причиною усвідомлення категорій у філогенетичному відношенні було відокремлення розумової діяльності від фізичної. Завдяки цьому пізнавальна діяльність, її зміст і форма в цілому, зокрема категорій, можуть стати і стають спеціальним предметом дослідження.

Третьою умовою і причиною усвідомлення категорій є наявність проблемних ситуацій у подальшому житті. Згідно Узнадзе, такого типу складнощі породжують "акт об’єктивації", а разом з ним з’являється і мислення в категоріях. Взагалі, слід зауважити, що проблема усвідомлення категорій досить складний, нелінійний, суперечливий, бо категорії – це не лише "щаблини пізнання", а й якісна вузлуватість буття.

Категоризація дійсності відбувається в наступних типах:

1. Первинна категоризація або номінація предметного світу. Завдяки мові (слову) відбувається узагальнення процесів реального світу, слово виконує роль категорії для визначення сукупності речей і процесів. Таке становлення категоризації відбувається завдяки практичній взаємодії з речами.

2. Наглядно-дійова категоризація предметного світу полягає в тому, що предмети групуються не на основі будь-якої ознаки, а на підставі певного акту діяльності.

3. Абстрактна категоризація акцентує увагу на схожості предметів у певній ознаці.

4. Категоризація як розчленування буття полягає в розчленуванні світу у відповідності до його атрибутивних якостей, а саме: кількість, якість, міра, відношення і т. ін.

Складність категоризації дійсності, співвідношення її типів виливається в різноманітні види типологізацій категорій. Так, можна зустріти поділ категорій на основні, світоглядні, категорії розвитку і пізнання. В. С. Біблер ділить систему категорій на "чотири кола": – категорії буття як цілого (світ, простір, рух); – категорії відображення світу як взаємодії (причина – наслідок, – категорії відображення світу як процесу; – категорії практичної діяльності. Д. Я. Джохадзе поділяє категорії на категорії емпіричних наук та категорії філософських наук. М.П.Макаров вводить наступну класифікацію категорій:

а) онтологічні і гносеологічні категорії (природа, рух, простір, час);

б) онтологічні, логічні, гносеологічні категорії (кількість, якість, протиріччя);

в) категорії пізнання (сприйняття, досвід, інтерес);

г) категорії діалектичної логіки (історичне і логічне, індукція та дедукція).

Незважаючи на різноманітність класифікацій категорій, слід зазначити, що основною якістю категорій діалектики є їх біполярність, тому слід розглянути наступні пари категорій: – одиничне, загальне, особливе; – явище, сутність; – форма, зміст; – частина – ціле; – причина – наслідок; – необхідність, випадковість; – свобода – необхідність; – можливість – дійсність.

Одиничне – це філософська категорія, що виражає відносну відособленість, дискретність, відмежованість один від одного в просторі і часі речей, подій,явищ, а також притаманні їм неповторні особливості, що складають їх якісну і кількісну визначеність.

Загальне – це філософська категорія, яка описує принцип буття всіх одиничних речей, явищ, процесів, закономірну форму їх взаємозв’язку в складі цілого. Загальне виражає певну якість або відношення, що характерні для певного класу предметів, подій, а також закон існування і розвитку всіх одиничних форм буття матеріальних і духовних явищ. Загальне відображається у формі понять і теорій. Загальне – це єдине між багатьма.

Одиничне і загальне є сторонами окремих речей, явищ, процесів, тому деякими сучасними філософами, зокрема А. П. Шептуліним, вводиться така категорія як окреме.

Окреме – є не лише одиничним, але й загальним; містить у собі одиничне і загальне, і тому не може бути тотожнім одиничному, одиничне – є лише частка окремого. З іншого боку, загальне не може існувати у вигляді групи предметів, ні в будь-якій іншій формі. Загальне завжди є лише стороною, моментом, якістю окремого – окремих предметів, класів, груп.

Будь-яке окреме є єдністю протилежностей. Воно одночасно і одиничне, і загальне. Через свої неповторні риси, якості, воно виступає як одиничне. Але через сторони, що повторюються в інших явищах, процесах, воно виступає як загальне. Будучи протилежними сторонами окремого, одиничне і загальне не просто існують в окремому, але органічно пов’язані між собою і за певних умов переходять одне в одне: одиничне стає загальним, загальне – одиничним.

Філософською аксіомою є те, що в світі немає двох абсолютно тотожних речей, явищ, процесів, навіть при повній схожості, вони в чомусь різні. Така відмінність одиничностей фіксується категорією «особливе».

Особливе – це філософська категорія, яка виступає не просто проміжною ланкою між одиничним і загальним, а поєднує їх начала в рамках цілого. Категорія особливого – важлива ланка в ланцюгу пізнання.

Особливе – це не лише певний стан окремого, а те в окремому (в його стані, в змісті сутності), що відрізняє його від іншого окремого. А. П. Шептулін стверджує, що, оскільки одиничне вказує на відмінність тих чи інших явищ, воно завжди виступає як особливе. Однак, це не означає того, що одиничне і особливе тотожні між собою. Все одиничне є особливим, але не все особливе є одиничним. Особливим може бути і загальне, якщо загальне відрізняє одне явище від іншого. Отже, поняття особливого ширше, ніж поняття одиничного.

Особливе позначає диференціацію якісної визначеності, виступає як єдність сутності і явища.

Сутність – це внутрішній, глибинний, схований бік предмета, процесу, який визначає його природу. Для відображення сутності в теоретичному знанні слугують категорії "зв’язок", "взаємозв’язок", "взаємодія".

Сутнісне відношення – це взаємодія протилежностей, яка виражається в їх єдності. Це означає, що протилежності одна одну обумовлюють і роздільно не існують. Єдність протилежностей відбувається в їх розбіжності. Кожна протилежність самостійна остільки, оскільки вона не є іншою і є її запереченням. Отже, єдність протилежностей є протиріччя. Протиріччя і виступає сутністю речі. Для відображення категорії сутність як протиріччя використовують категорії "протилежність", "єдність", "протиріччя". Сутність проходить у своєму розвитку декілька стадій: видимість, явище, сутність 1-го порядку, сутність 2-го порядку, сутність 3-го порядку тощо. На рівні явища сутність по-являє себе і про-являє себе завдяки одиничним фактам.

Явище – це зовнішні характеристики процесу події. Категорія сутності виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке, що зумовлене глибинними, необхідними внутрішніми зв’язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення; категорія явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв’язки предмета, які даються пізнанню безпосередньо в формах живого споглядання. Сутність завжди виступає як внутрішній зміст явищ, прихований від безпосереднього сприйняття, явище – як зовнішнє розкриття сутності, форма її виявлення. Категорії сутності і явища нерозривно пов’язані між собою. Явище виражає якусь сторону сутності, сутність завжди проявляється в конкретних предметах або процесах. Сутність являється. Явище істотне. Сутність може розкриватися в явищі адекватно і неадекватно. Єдність сутності і явища не означає його збігу; це єдність відмінного: сутність завжди прихована за явищами. При пізнанні сутності відбувається перехід від чуттєвого сприйняття, зовнішньої констатації та опису явищ до абстрактного мислення і створення теорії досліджуваного об’єкта. У взаємовідношенні сутності і явища розкривається діалектика зовнішнього і внутрішнього, одиничного й загального, відносно істинного й абсолютно істинного, діалектика процесу пізнання як заглиблення в сутність цих категорій.

Частина і ціле – категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їхніх сторін, елементів і зв’язком, що їх об’єднує й приводить до появи у цієї сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їхній розчленованості. Категорії "частина" і "ціле" характеризують також загальний рух пізнання, який починається з нероздільного уявлення про ціле, переходить до аналізу, розчленування цілого на частини і завершується відтворенням об’єкта в мисленні у формі конкретного цілого. Діалектика розглядає частину й ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається саме частинами – кількістю їх і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого. При такому підході аналіз і синтез мають застосовуватися в їхній діалектичній єдності.

Особливу складність являє органічне ціле – така форма зв’язку об’єктів, коли утворювана ними цілісність реалізує свою здатність до саморозвитку. Взаємозалежність частин тут постає не як лінійний причинний ряд, а як системна причинність: кожний елемент зв’язку є умовою іншого і зумовлюється ним.

Наступна пара біполярних категорій, яка заглиблює дослідника в сутність явища, – це категорії "зміст" і "форма".

Зміст – це категорія, яка віддзеркалює сукупність елементів, сторін, зв’язків, відносин, які створюють предмет або процес.

Форма – це категорія, яка описує принцип упорядкованості та спосіб виявлення змісту.

Г.-В.-Ф. Гегель у "Науці логіці" акцентував увагу на нерозривному зв’язку форми і змісту. Але, розглядаючи подвійну природу форми, слід зауважити, що форма речі є єдністю суперечливих внутрішньої і зовнішньої форм. Ця подвійна природа форми проявляється в тому, що зовнішня форма знаходиться в протиріччі зі змістом, а внутрішня форма більш поєднана з останнім.

Зміст і форма – категорії діалектики, що відображають діалектичну єдність суттєвих сторін явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування й розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі, та способу їхньої організації. Зміст і форма об’єктивно не існують ізольовано, безвідносно до їхнього взаємозв’язку в певній системі. Елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом лише як певним чином організовані, тобто лише як такі, що існують у певній формі (поза формою ці елементи і процеси не є змістом), а форма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою структурою і зовнішнім виразом (відповідно, виступаючи як внутрішня і зовнішня форма).

Єдність змісту і форми є відношенням їхнього взаємопроникнення. Але сторони цього взаємовідношення не рівноправні. У діалектичній єдності змісту і форми визначальним є зміст. Форма не приєднується до змісту якимось зовнішнім чином, а являє собою продукт саморозвитку змісту, його певний аспект. Водночас вона не є і простим наслідком змісту, не пасивна щодо нього. Як організація змісту, форма в певному розумінні створює зміст. Ця об’єктивна суперечність змісту і форми, їхньої взаємозумовленості, взаємопокладання теоретично розв’язується з позиції розгляду змісту і форми не як застиглих сторін явищ поза їхнім розвитком, а моментів їхнього історичного становлення, а як певних систем тлумачення відповідних категорій як щаблів пізнання цього процесу.

Конкретний спосіб зміни форми залежить від природи системи, що розвивається, типу суперечності, який визначає цей розвиток, і конкретних умов. Загальні закономірності взаємовідношення змісту і форми специфічно проявляються в різних сферах дійсності (в природі, суспільній діяльності, людському мисленні). Тому застосування загальних принципів до аналізу конкретних явищ – творчий процес. Проте в цьому процесі створена за допомогою діалектичного методу ідеальна модель загальних закономірностей дає правильний логічний орієнтир для розв’язання конкретних проблем.

Аналіз явищ та процесів у категоріях змісту і форми поглиблюється в подальшому категорією "причина – наслідок". Людині здавна була притаманна переконливість у тому, що будь-яке явище в своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. У стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила – "нічого з нічого не виникає". У подальшому буденне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності або причинно-наслідкового зв’язку – це тип відношення між об’єктами, коли один з них за певних обставин дає буття іншому. Отже, причина – це явище, подія, що зумовлює виникнення інших; наслідок – це зміни, що виникають в результаті дії певних причин. Причинна залежність має досить відносний характер. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ: кожне з них, розглянуте в ланцюгу універсального світового зв’язку, може бути водночас і причиною, і наслідком. В одному відношенні воно – причина, в іншому – наслідок.

Зв’язки між причиною і наслідком можуть мати не тільки необхідний, але й випадковий характер.

Необхідність – це категорія для визначення внутрішнього стійкого зв’язку об’єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних умов обов’язково є або повинно бути.

Випадковість – поняття, яке визначає проблематичність або необов’язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.

Діалектика необхідності і випадковості передбачає два суттєвих моменти:

- суть першого полягає в тому, що випадковість виступає формою виявлення необхідності. Необхідність – це внутрішня тенденція, що об’єднує багатоманіття речей і процесів, вона не зводиться ні до окремого факту, ні до суми фактів. Не розчиняючись у масі явищ, необхідність, водночас, не існує поза ними, окремі випадкові події виявляють необхідність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях, – це уявна необхідність.

- другий момент акцентує увагу на випадковості як доповненні необхідності. З випадковостей будується необхідність, вона прокладає собі шлях через безліч випадковостей, при цьому випадковість завжди залишається по той бік необхідності, ніколи не зливається з нею.

Також категорія необхідності може бути розглянута через свою іншу протилежність, а саме – категорію свободи.

Свобода – це усвідомлена необхідність та дії людини відповідно до своїх знань, можливість вибору в своїх діях. Категорії "свобода" і "необхідність" відображають діалектичну суперечність між об’єктивними законами і специфікою діяльності людини як розумної істоти, яка здатна до вільного діяння. Проблему свободи і необхідності розглядали як антиномію: або все підпорядковано необхідності, тоді не може бути свободи (детермінізм), або ж є свобода, яка заперечує необхідність (індетермінізм). Спробу з’ясувати діалектичний зв’язок між свободою і необхідністю зробив Б.Спіноза, який визначив свободу як усвідомлену необхідність. Г.-В.-Ф. Гегель також розробив концепцію усвідомлення необхідності. Але свобода не тотожна свавіллю. Людина вільна в своїх думках і вчинках не тому, що вони нічим не обумовлені. Навпаки, причинна обумовленість людських думок, інтересів, намірів не відміняє свободи – вони не детерміновані одночасно. Незалежно від походження людських цілей та намірів, люди вільні оскільки, остільки мають реальну можливість вибору та переваг.

Класична філософська спадщина наголошує на тому, що абстрактної свободи не існує: свобода завжди конкретна і відносна. Навпаки, в залежності від умов, люди можуть бути вільними чи ні, якщо вони реалізували свободу в одних сферах діяльності та були позбавлені неї в інших. Ступінь свободи може бути різний від свободи волі у виборі цілей, через свободу у виборі засобів до свободи пристосування до дійсності.

Представники екзістенційної філософії наголошують на свободі як сутності, яка вивільнена від необхідності. Оскільки людина сама себе формує і повинна це робити без оглядання на будь-які зовнішні гарантії прогресу, остільки світ людини – це світ її свободи. Людині не треба боротися за свободу. Людина з самого початку вільна, вона приречена бути вільною. Вільна людина – це свого роду проект, постійно відкритий у майбутнє; людина завжди знаходиться в ситуації вибору.

Діалектика свободи і необхідності полягає в тому, що в реальній дійсності свобода присутня в необхідності в безперервному ланцюгу свободи вибору, яка реалізована людьми в минулому і призвела суспільство до даного стану розвитку. В свою чергу необхідність присутня у свободі у вигляді об’єктивних обставин і не може перетворитися у дійсність завдяки вільній свободі й діяльності людей.

Наступна пара біполярних категорій, що описують стадії проникнення в сутність процесів, – це категорії "можливість – дійсність". Їх називають модальними, бо об’єктивна реальність відображається в них з точки зору характеристик, які тільки повинні були розкритими.

Можливість – філософська категорія, яка відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність – філософська категорія, яка характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета. Можливість – об’єктивно існуюча тенденція виникнення предмета, що зумовлюється певною закономірністю. Будучи реалізованою, вона перетворюється на дійсність.

Дійсністю називають реалізовану можливість, все те, що має наявне буття. Взаємозв’язок категорій "можливість" і "дійсність" відбиває діалектичний характер будь-якого процесу розвитку. Річ, явище, перш ніж одержати наявне буття, існують потенційно у вигляді можливості, притаманної певній дійсності. Як дійсності, так і можливості властиве буття. Але це різні форми буття. Можливість і дійсність відповідно співвідносяться як потенціальне й актуальне буття явищ. Розрізняють можливості формальні й реальні, абстрактні й конкретні. Будь-яка можливість має певний ступінь імовірності реалізації. Можливість, для реалізації якої є всі достатні умови, перетворюється на дійсність.

Дійсність можна назвати здійсненою можливістю. У філософії виділяються наступні види можливостей:

• реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови;

• формальна можливість (абстрактна), можливість із низькою ймовірністю здійснення;

• неможливість – можливість з нульовою ймовірністю здійснення.

Отже, категорії діалектики співіснують саме завдяки протиріччю, яке є внутрішнім джерелом їх саморуху і саморозвитку, поглиблення і збагачення їх змісту, переходу однієї категорії в іншу, становлення і виникнення нових категорій.

Поняття і категорії, що не відображають протирічність самих речей, не можуть відобразити істину. Г.В.Ф. Гегель акцентував увагу на тому, що категорії діалектики необхідно розглядати як протилежності, що взаємодіють між собою. При такому розумінні одна категорія виступає як необхідний момент іншої.

Отже, взаємне проникнення і опосередковування як форма зв’язку парних категорій утримує в собі в якості передумови тотожність протилежностей. Саме в тотожності можна вбачати перехід категорій одна в одну як конкретну єдність протилежностей. Кожна пара логічних категорій, фіксуючи реальні суперечливі якості й відношення процесів дійсності, відображає їх не як мертві, нерухомі, а як ті, що розвиваються, переходять одна в одну. Такий перехід означає розвиток і розв’язання протиріччя, що існують між ними. В результаті розв’язання протиріч між предметами одна категорія за певних умов перетворюється в іншу: одиничне стає загальним, необхідність – випадковістю, можливість – дійсністю, наслідок – причиною тощо. Оскільки категорії переходять одна в одну, то між ними немає абсолютних розбіжностей. Те, що в одному відношенні є причиною, в іншому може бути наслідком, те, що в одних умовах є необхідністю, в інших – випадковістю.

Це пояснюється тим, що в самій дійсності немає абсолютної межі між протилежностями. Мислення, користуючись гнучкими, живими, рухливими категоріями, має можливість адекватно відображати природу як процес. Саме тотожність протилежностей як найвищий вираз гнучкості понять є найбільш адекватною формою відображення в думках людини процесу саморуху і розвитку предметів і явищ на основі боротьби протилежностей. Гегель наголошує на тому, що в тотожності слід бачити розбіжності, більше того, слід усвідомлювати внутрішню тотожність речі, яка може лише існувати саме в єдності з розбіжністю. Це внутрішнє протиріччя речі і дає можливість їй для подальшого розвитку. Тільки взаємозалежність понять, їх перехід одного в інше під час пізнання протирічної сутності речей дозволяє побачити перелив протилежностей одна в одну. В цьому складному і безперервному переході протилежностей і здійснюється діалектичний розвиток. Так, взаємодія причини і наслідку відображає таку форму зв’язку речей, в якій явище одночасно може бути і як таким, що відчуває дію іншого і таким, що діє на інше явище. Відношення зворотного переходу характеризує взаємозв’язок будь-якої пари біполярних категорій, наприклад, у процесі розвитку можливість перетворюється в дійсність, в якій вона "знімається", "заперечується", в той же час, у дійсності поєднані риси можливості, в дійсності утримується те, що було життєздатним у можливості.

Принцип подвійної єдності протилежностей допомагає зрозуміти, яким чином діалектика досягає непротирічності мислення, користуючись, разом з тим, суперечними судженнями.

Діалектична логіка не допускає логічної протирічності, за допомогою суворих та непротирічних понять вона дає можливість говорити про внутрішньо протирічні речі. Для непротирічного міркування про протирічні об’єкти необхідно перевести це міркування в площину того відношення, в якому сторони цих об’єктів, що суперечать одне одному є тотожніми в діалектичному смислі. Саме такою формою здійснення єдності протилежностей є парність категорій, в якій діалектичний розгляд предмета в процесі розвитку констатує кінець однієї стадії в розвитку і початок переходу до іншої. Іншими словами, в парних категоріях відображений один із аспектів протиріччя – аспект плинної єдності категорій. Однак, протилежність категорій є відносною. Звідси випливає важлива методологічна вимога: не догматизувати категорії, не перетворювати їх в абсолют, а підходити до них конкретно-історично, зважаючи на той зміст, яким вони наповнюються саме за цих об’єктивних обставин.

Ігнорування відносності протилежностей, зв’язку між парними категоріями призводить до метафізики і суб’єктивізму, софістики і еклектики.

Взаємоперехід категорій не є безмежним, він відбувається в певній мірі, яка обумовлена мірою самих речей. Якщо предмети, не втрачаючи своєї кількісно-якісної визначеності, знаходяться в межах певної міри, категорії діалектики також зберігають свою визначеність. Але, як тільки порушується ця міра предмета і стрибкоподібно в результаті якісних змін відбувається його перехід з одного стану в інший, категорії також взаємоперетворюються, переходять одна в одну. Взаємозалежність протилежних сторін складає перший ступінь у пізнанні руху протиріч предметів і їх відображення в діалектиці понять. Перехід протилежностей і, відповідно, понять одне в одне – це вже другий ступінь в більш глибокому пізнанні сутності діалектичного руху протилежностей.

Діалектика в об’єктивному світі починається зі зв’язку і взаємозалежності протилежностей, які потім, поглиблюючись, переходять одне в одне. Ця об’єктивна логіка руху предметів і явищ знаходить своє відображення в діалектиці понять. У цьому є яскравий прояв гнучкості категорій діалектики.

Категорії діалектики, як і всі наукові поняття, не є застиглими, раз і назавжди даними формами думки, а у відносності руху предметів і явищ дійсності зазнають якісних змін. у ході наукового пізнання цей процес обумовлює подальше збагачення, поглиблення змісту старих понять, їх конкретизацію. Виникнення нових категорій обумовлено тим, що старі категорії на певному етапі розвитку науки є недостатніми, обмеженими, що придатні лише для опису вузького кола явищ, що не здатні адекватно відобразити деякі нові процеси, які відбуваються в об’єктивній дійсності. В таких випадках виникає протиріччя між старими поняттями (формою) і новими надбаннями науки (змістом). Це протиріччя розв’язується заміною застарілих понять новими, які відображають більш глибоку сутність речей. Удосконалюючи засоби своєї абстрактної мисленнєвої діяльності в процесі пізнання, людина змінює та удосконалює категоріальний апарат свого мислення.