2. Методологічні підстави застосування основних принципів діалектики

Сучасна філософія носить дещо еклектичний характер, мається на увазі методологічна еклектика. Але уникнути цього неможливо, якщо рухатися до нової парадигми філософствування. В цьому ракурсі деякі з принципів стають неактуальними, інші ж, навпаки, актуалізуються.

Принцип (лат. основа, першоначало) – фундаментальне теоретичне положення, що відображає найбільш істотні характеристики реальної дійсності, і який є, одночасно, способом (методом) її пізнання. Принцип виражається завдяки тим чи іншим поняттям і законам (різного ступеня загальності), які взяті в їх субординованому зв’язку і являють собою систему визначених методологічних вимог, які регулюють пізнавальну і практичну діяльність людей.

Розробка діалектики як сукупності всезагальних нормативів, схем активної пізнавальної і практичної діяльності містить у собі не тільки дослідження того, як треба діяти, щоб досягнути успішних результатів, але й аналіз того, як не треба діяти, які існують шляхи, засоби, способи відходу від істини, що приводять до омани в теорії і до помилки у практиці. Норми науки формулюються не лише у формі "позитивних еталонів і принципів". Роль норм-заборон у регулюванні науки дуже істотна.

Цей висновок повною мірою стосується і вимог та принципів діалектики, які одночасно виступають як всезагальні позитивні норми-принципи і всезагальні заперечувальні нормативи. При побудові діалектичної програми дій необхідно мати на увазі, що вона одночасно є не лише "позитивною, а й негативною" евристикою. Це означає, що регулятивні принципи й вимоги гносеології і методології наукового дослідження виступають у подвійній формі – як рекомендації і як заборони. Таким чином, діалектико-матеріалістична методологія реально функціонує не у вигляді жорсткої та однозначної суперечності норм, "рецептів" і засобів, а в якості діалектичної і гнучкої системи всезагальних принципів і регулятивів людської діяльності – в тому числі мислення в його цілісності.

Основними принципами діалектики, які актуальні й сьогодні, є принцип історизму, принцип протиріччя, принцип конкретності, принцип об’єктивності, принцип зв’язку, принцип розвитку. Найважливішим серед них є принцип історизму.

Історизм – філософський, діалектичний принцип, який є методологічним виразом саморозвитку дійсності в плані її спрямованості віхою часу у вигляді цілісної єдності минулого, сучасного і майбутнього. Даний принцип містить у собі основні вимоги: а) вивчення сучасного стану предмета дослідження; б) реконструкція минулого – розгляд генези, виникнення предмета розгляду і етапів його історичного руху; в) передбачення майбутнього, прогнозування тенденції подальшого розвитку предмета. Історизм потребує вивчати не лише історію даного предмета, а й історію понять, що виражають його зміни і розвиток.

У сучасний період розвитку знання історичний підхід отримав доволі широке розповсюдження в науковому пізнанні. До речі, не тільки в науках про природу та суспільство, а й у так званих неісторичних науках, що досліджують об’єкти неживої природи (механіка, фізика, хімія). Цьому сприяли такі важливі наукові відкриття, як установлення фактів еволюції хімічних елементів, введення поняття космологічної еволюції і т.ін.

Описуючи принцип історизму, російський філософ В. П. Кохановський виокремлює вимоги щодо суб’єкта пізнання та методологічні помилки при аналізі: – сучасного буття об’єкта; – генези об’єкта; – етапів розвитку; – майбутнього стану об’єкта.

При вивченні сучасного буття даної цілісності суб’єкт повинен:

1. входити з того, що сучасність вже є підсумок, результат минулого, який присутній в ній у "знятому" вигляді (а не зникає безслідно), і, одночасно, – вихідний пункт розвитку в напрямку майбутнього;

2. підійти до сучасності творчо, конструктивно-критично, як до закономірної ланки самої історії;

3. брати сучасність в стані її "повної зрілості і класичності форми", тому що специфічні особливості предмета виступають тут у найбільш чистому вигляді;

4. доводити аналіз сучасного до виявлення його іманентних протиріч, прослідкувати їх розвиток.

Вивчаючи сучасний стан системи, слід уникати таких методологічних помилок:

1. ображати сучасність як вершину розвитку, підходити до неї некритично, як до застиглої цілісності;

2. ігнорувати, а, тим більше замовчувати, протиріччя, що існують у сучасності;

3. переносити знання про сучасне механічно, без поправок на минуле, здійснювати його свавільну модернізацію або на майбутнє.

При розгляді генези предмета слід дотримуватися основних методологічних положень:

1. визначити початок предмета як цілісної системи, тобто, той відправний пункт, з якого розгортається його дійсна історія – як з боку якісності, так і кількісно;

2. проаналізувати передумови даного предмета, їх види та багатоманітність, механізм взаємодії в процесі його виникнення, роль кожного з них;

3. дослідити той специфічний етап історії предмета, який уже існує, коли відбувається "становлення системи цілісності". Це становлення є перехід від незрілого, суцільного цілого, нерозчленованого всередині себе на складові частини, до органічного цілого, що розгорнуло всі свої якості і моменти, багатоманітну специфіку змісту.

Вивчаючи генезу предмета, суб’єкта пізнання, слід уникати наступних суттєвих методологічних помилок:

1. Намагатися з’ясувати виникнення предмета, не з’ясувавши його особливості, якісні характеристики тощо.

2. Уподібнювати окремі компоненти певної системи зі всією системою в цілому.

3. Недооцінювати або зовсім ігнорувати передумови виникнення предмета, вважаючи, що можуть бути явища, які виникають з нічого. Адже ще Демокріт за часів античності казав, що "ніщо не виникає з нічого".

4. Механістично розповсюджувати закономірності становлення вивченої цілісності на всю її історію, на всі наступні етапи розвитку.

При аналізі вивчення етапів розвитку предмета необхідно дотримуватися наступних головних правил:

1. Вивчити основні етапи розвитку даної цілісності, виділити серед них головні, необхідні, дослідити зв’язок і розбіжності між ними.

2. Віднайти специфічні особливості кожного із ступенів розвитку даного явища і зосередити на них свою увагу, бо саме вони визначають сутність, природу даного ступеня.

3. З’ясувати внутрішню єдність загального (яке характеризує всі ступені історії предмета) і одиничного (яке характерне для одного із ступенів), виявити їх діалектику, відтворити весь перебіг переходів загального і одиничного в суперечності.

Вивчаючи етапи розвитку конкретного предмета, суб’єкт, що пізнає, повинен уникати наступних методологічних помилок:

1. Залишатися на рівні формальної періодизації, абсолютизуючи її, не піднімаючись до рівня діалектичної періодизації.

2. Змішувати головні періоди історії предмета з другорядними, випадковими і акцентувати на цьому надмірну увагу.

3. Закономірності вищих ступенів розвитку зводити до закономірностей нижчих ступенів, принципи нижчих фаз розвитку предмета переносити на вищі фази і т.п.

4. Вміло відрізняти дійсну послідовність історичного саморозвитку цілісності, що вивчається, від механічного копіювання історії логікою.

Передбачення майбутнього – третя ланка в логічній операції, дві попередні ланки якої складають аналіз сучасності та дослідження минулого. При розгляді майбутнього суб’єкта пізнання необхідно:

1. Зрозуміти, що майбутнє – це результат минулого, сучасного і його можна більш менш надійно передбачити, в тому випадку, якщо глибоко, всебічно вивчені як попередній та сучасний стани предмета, так і закономірності його розвитку.

2. При з’ясуванні тенденцій розвитку конкретного цілого необхідно досліджувати ціле в нерозривній єдності з тими протиріччями, що іманентно йому притаманні. Виділити головне протиріччя і ступені його розвитку та розв’язання, бо саме так виникає нове, більш висока фаза розвитку.

3. Під час екстраполяції на майбутнє процесів сучасного і минулого необхідно враховувати межі, в рамках яких можливо проектувати на майбутнє закони, проблеми трансформації цих законів при переході від минулого, сучасного до майбутнього.

4. Розробляти та прогнозувати альтернативні варіанти розвитку цілісності, виокремлювати основні та обгрунтовувати перспективи інших.

Досліджуючи тенденції майбутнього розвитку предмета як цілісної системи, суб’єкт пізнання повинен уникати наступних помилок:

1. Намагатися з’ясувати тенденції розвитку цілого, що вивчається, його майбутнє без знання попередньої історії.

2. Намагатися з’ясувати тенденції розвитку предмета без виявлення і аналізу всіх тих протиріч, які виводять його в майбутнє, або навпаки, усунути протиріччя мисленнєвими засобами.

3. Головною помилкою є той факт, що реальна дійсність підтягується під умоглядні схеми і формули майбутнього розвитку.

Наступний принцип діалектики – це принцип протиріччя. В основі цього принципу лежать реальні протиріччя речей, які описує закон єдності і боротьби протилежностей. Принцип протиріччя має основні вимоги:

1. виявлення предметного протиріччя як співвідношення визначених протилежностей;

2. розгляд предмета як єдності (синтезу) протилежностей у цілому на основі знання кожної з них з виявленням провідної в даних умовах протилежності;

3. визначення ролі даного протиріччя в системі інших протиріч предмета;

4. прослідкування етапів розвитку даного протиріччя;

5. аналіз механізму розв’язання протиріччя як процесу і результату його розгортання і загострення.

Діалектичні протиріччя в мисленні, які відображають реальні протиріччя, необхідно відрізняти від формально-логічних протиріч. Формально-логічні протиріччя – це протиріччя неправильного, плутаного мислення, діалектичне ж мислення логічне в тому смислі, що воно не допускає ніякого відхилення від законів формальної логіки. Акцентуючи увагу на важливій ролі протиріччя, Гегель зазначав, що "протиріччя є критерій істини, відсутність протиріччя – критерій омани".

Протиріччя є необхідним моментом розвитку науки, яке робить її живою і спрямованою на розвиток. На першому етапі пізнання протиріччя необхідно мати на увазі, що дане поняття в теоретичних визначеннях предмета може мати подвійну природу. Чи то "протиріччя неправильного мислення", чи "відображення живих протиріч живого життя". Долаючи перші протиріччя (велика роль належить закону непротиріччя у формальній логіці), слід основну увагу зосередити на протиріччях другого ґатунку, а саме: діалектичних протиріччях. "Роздвоєння єдиного" повинно відбуватися на емпіричному рівні, як опис зовнішніх протилежностей з тим, щоб на теоретичному рівні, рівні осмислення сутності предмета можливо було помислити тотожність протилежностей.

Слід зауважити, що під час розгортання будь-якого протиріччя змінюється характер співвідношення складових протилежностей. Можна прослідкувати три наступних етапи:

1. на першому етапі переважає взаємопокладання протилежностей під їх взаємовиключенням, особливо, на початковій стадії даного етапу;

2. під час другого етапу спостерігається перевага другого моменту над першим, навіть до різкого загострення полюсів протиріччя (антагонізм, конфлікт, криза);

3. під час третього етапу відбувається розв’язання протиріччя і виникнення нового – кульмінаційний пункт всього процесу.

Процес розвитку природничих наук доводить, що "основним джерелом розвитку фізики, як і іншої науки, є знаходження протиріч та їх розв’язання". Саме завдяки цьому процесові, на думку академіка П.М. Капиці, і відбувається розвиток науки. Хибним для науковців є наступне положення: якщо в предметі є протиріччя, то в процесі міркування його не повинно бути, бо науковець нічого не зможе пізнати про діалектику речей і джерела їх розвитку. Безумовно, формально-логічна непротирічність теорії є важливою умовою істинності її положень. Але теорія в її цілісності є істинною тільки тоді, коли в системі своїх тверджень відображає протиріччя самої дійсності, що реалізує себе в практиці.

Таким чином, антиномія, тобто протиріччя в теоретичних визначеннях, а не протиріччя "термінологічно-семантичного походження... розв’язуються не шляхом уточнення понять, що відображають дану форму розвитку, а шляхом подальшого дослідження дійсності, шляхом відшукування тієї іншої, нової, вищої форми розвитку, в якій вихідне протиріччя знаходить своє фактичне розв’язання" [4, 269]. Хоча можна сказати, що це дуже важлива проблема, яка і сьогодні нелегко розв’язується в наукових пошуках філософів, фізиків, біологів та інших вчених.

Для ширшого дослідження суб’єкта пізнання слід не тільки з’ясувати суть принципу протиріччя як одного з основних, але й уникати тих його порушень, які досить часто спостерігають науковці на шляху дослідження.

1. Перше порушення полягає в тому, що протиріччя усуваються з реальної дійсності на підставі того, що, начебто, нічого в світі немає суперечливого.

2. Друге порушення пов’язане з тим, що визнаючи ознакою об’єктивні протиріччя їх "витісняють" у суб’єктивну рефлексію, акцентуючи увагу на тому, що протиріччя – продукт свідомості, а, отже, вони є випадкові, а тому підлягають усуненню.

Відомою помилкою в тлумаченні принципу протиріччя є зведення протиріч внутрішніх, протиріч у сутності до зовнішнього протиставлення протилежностей у різних відношеннях. Таке розуміння протиріччя призводить до того, що розв’язання протиріч носить механістичний характер, а саме: необхідно зберегти "позитивну" (кращу) сторону протиріччя і відкинути "негативну" (погану) сторону (саме за таке розв’язання протиріч Маркс критикував Прудона). Також розповсюдженою помилкою є суб’єктивістське "довільне" створення протиріч, штучне об’єднання еклектичних протилежностей в одне ціле, що не має нічого спільного з дійсною єдністю протиріч.

Розуміння тотожності протилежностей відбувається на рівні абстрактної тотожності, що виключає різницю між ними, але зовнішня тотожність – це однаковість, а внутрішня тотожність – це єдність тотожності й різниці.

З цього методологічно невірного положення випливає наступне, згідно з яким "роздвоєння єдиного" розуміється як механічний розділ на дві ізольовані частини, внутрішньо не пов’язані одна з одною.

Цікавою помилкою, яка досить часто спостерігається, є те, що розв’язання протиріччя розуміється як перетворення будь-чого в будь-що, але згідно з гегелівським розумінням суперечливе розв’язання протиріччя відбувається в "своє інше", а не в будь-що. Більше того, суб’єкт пізнання досить часто не прослідковує умови переходу в "своє інше". Підсумовуючи, слід зазначити, що закони, принципи, а також категорії діалектики виконують особливе методологічне навантаження. А саме: вони є ядром діалектики, бо описують зв’язки "всього з усім".