3. Методологія наукового пізнання

Метод у самому широкому смислі слова – шлях до будь-чого, спосіб соціальної діяльності у будь-якій формі, а не тільки пізнавальній. Метод зводиться до сукупності певних правил, прийомів, способів, норм пізнання і дії. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб’єкта у вирішенні конкретної задачі, досягнення певного результату у даній сфері діяльності. Він дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили та час, рухатися до мети найближчим шляхом. Основна функція методу – регулювання пізнавальної та інших форм діяльності.

Поняття «методологія» має два основні значення: 1) система певних способів, прийомів і операцій, які застосовуються у тій чи іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві тощо); вчення про цю систему, теорія методу. Так, методологія науки досліджує структуру і розвиток наукового знання, засоби і методи наукового дослідження, способи обґрунтування його результатів, механізми і форми реалізації знання у практиці.

Існують дві основні методологічні помилки: 1) недооцінка або відкидання ролі методу і методологічних проблем («методологічний негативізм»); перебільшення, абсолютизація ролі методу, перетворення його в універсальну відмичку до всього, у звичайний інструмент наукового відкриття («методологічна ейфорія»)

Будь-який метод виробляється на основі певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії, яка «стискується у метод». У свою чергу, метод розширюється у систему, тобто використовується для подальшого поглиблення і розгортання знання, його матеріалізації на практиці.

У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В цьому плані усі методи наукового пізнання за ступенем загальності можуть бути поділені таким чином:

Філософські методи, серед яких найбільш давніми є діалектичний і метафізичний методи. Діалектика – учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та пізнання і заснований на цьому вченні універсальний метод мислення і дії. Діалектику як особливий спосіб осмислення дійсності запровадив у традиціях європейської філософії Геракліт Ефеський, хоча її прояви та елементи були присутні в міркуваннях багатьох грецьких філософів, рівно як і філософів стародавнього Сходу. На рівень теоретичної розробленості діалектику вивів Г.Гегель. Діалектичний метод виходить із того, що якщо в об’єктивній дійсності відбувається постійний розвиток, виникнення та знищення всього, взаємоперехіди явищ, то поняття, категорії та інші форми мислення повинні бити гнучкими, рухомими, взаємопов’язаними, єдиними у протилежностях, щоб вірно відобразити реальну дійсність, яка розвивається. Тому найважливішим принципом діалектики є історизм, – розгляд предмета у його розвитку, саморусі, зміни та всебічність розгляду.

Категорії діалектики – це такі поняття (форми мислення), які відображають найбільш загальні та суттєві властивості, зв’язки і відносини реальної дійсності та пізнання. Філософські категорії – це результат історичного розвитку пізнання на основі чуттєво-матеріальної діяльності людей, суспільної практики. Основні категорії діалектики: сутність і явище, можливість і дійсність, необхідність і випадковість, форма і зміст, причина і наслідок, загальне і одиничне, кількість і якість, розвиток, протиріччя тощо.

Зв’язок і взаємодія певних філософських категорій виступають як закони діалектики, першим із яких є закон єдності та боротьби протилежностей, що розкриває саме основне у розвитку – його джерело, яким є протиріччя (взаємозв’язок протилежностей).

Протилежності – це такі сторони, моменти, предмети, які одночасно: а) нерозривно пов’язані; б) взаємно виключають одне одного, причому не тільки у різних, але у одному і тому ж відношенні; в) взаємопроникають і – при певних умовах – переходять один в одного. До них можна віднести, наприклад, такі явища і процеси як позитивне і негативне, інтегрування і диференціювання, асиміляція і дисиміляція, прогрес і регрес, матеріальне й ідеальне і ін. Тим самим розвиток постає як процес виникнення, зростання, загострення і вирішення різноманітних протиріч, серед яких визначальну роль грають внутрішні протиріччя даного предмету чи процесу. Саме вони і виступають як вирішальне джерело їх розвитку.

Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває механізм розвитку: поступове накопичення кількісний найменувань у певний момент приводить до корінних якісним перетворенням (стрибкам), до виникнення нової якості, яка в свою чергу надає зворотного впливу на характер і темпи кількісних змін. Такі, наприклад, перехід води із одного агрегатного стану в інший у залежності від температури, тиску й ін. Факторів, перетворення одних хімічних елементів у інші у залежності від зміни розміру заряду ядра атома.

Закон заперечення виражає поступальний, циклічний, спадкоємний характер розвитку і його формулу: спіраль, а не коло або пряма лінія, повторення на вищій стадії деяких властивостей нижчої, повернення як би до старого. При цьому розвиток постає як процес, який начебто повторює пройдені щабелі, але повторює інакше, на більш високому рівні, наприклад, теза (ствердження) – антитеза (діалектичне заперечення) – синтез (єдність тези й антитези); за цією схемою розвиток мислення відбувається наступним чином: догматизм ( мислення рухається в межах уже заданих схем) – нігілізм (заперечення будь-якої визначеності) – діалектичний спосіб мислення (урахування процесуальності становлення буття).

Іншим розумінням діалектики є розуміння її як діалогу.

Антиподом діалектики є метафізика. Термін «метафізика» був впроваджений у І ст до н.д. коментатором Аристотеля Андроніком Родосським. Систематизуючи твори давньогрецького мислителя, він розташував «після фізик» ті з них, у яких йшлося про загальні питання буття та пізнання. Сучасне поняття «метафізика» має три основні значення: метафізика як:

• наука про загальне, рід пізнання, який має предметом розгляду усе суще;

• онтологія, вчення про буття як таке, незалежно від його окремих різновидів;

• філософський спосіб мислення, протилежний діалектиці, якій заперечує загальний зв’язок і розвиток. Його об’єктивна основа – необхідність пояснення подробиць, окремих елементів (сторін) цілого, для чого ці сторони мають були мислено вилученими із цього цілого та досліджені окремо. До метафізичних відносять наступні методологічні позиції: релятивізм (все відносно), софістика (свідоме перекручення думки на засадах того, що протилежності тяжіють одна до одної), еклектика (довільне поєднання різнородних елементів), парадоксалізм (накопичення несумісних тверджень).

Також сучасними розповсюдженими філософськими методоми є герменевтика як мистецтво тлумачення, теорія інтерпретації та розуміння текстів, що включає у пізнання контекст, особистість автора тощо; феноменологія, яка передбачала відмову від побудови дедуктивних систем філософії, подібних гегелівської, а також від редукції речей і свідомості до каузальних зв’язків, досліджуваних науками. Феноменологія зверталася до первинного досвіду, у Гуссерля – до досвіду свідомості, яка розуміється не як емпіричний предмет вивчення психології, але як «трансцендентальне Я»; деконструкція, що означає можливість розуміння дякуючи руйнуванню стереотипів або включення тексту в новий контекст та інші методи.

У науковому пізнанні існують загальнонаукові методи дослідження. До числа загальнонаукових методів слід віднести кібернетичний, моделювання, формалізація. До них відноситься:

• структурно-функціональний метод.

Структурно-функціональний метод будується на основі виділення в цілісних системах їх структури – сукупності стійких відносин і взаємозв’язків між її елементами та їх функцій відносно одне одного. Структура розуміється як щось незмінне при певних перетвореннях, а функція як «призначення» кожного з елементів даної системи (функції якого-небудь біологічного органу, функції суспільних компонентів, функції теорії тощо).

Основні вимоги структурно-функціонального методу наступні:

- вивчення будови, структури системного об’єкта;

- дослідження його елементів і їх функціональних характеристик;

- аналіз зміни цих елементів та їх функцій.

• Інтегральний метод передбачає розгляд того, яким чином пов’язані різні елементи, виходячи із того, чи є система, яка досліджується, субординаційною або координаційною. Наприклад, при використанні структурно-функціонального методу у дослідженні суспільства важливо виявлення специфікації підсистем, компонентів та елементів за їх функціями, тобто доцільними є питання: «Що таке політика?», «Що таке економіка?» та ін. При використанні інтегрального методу доцільно питання: «Чи згодні Ви із тим, що політика є концентрованим виразом економіки?», тобто виявлення того, яким чином пов’язані політика та економіка. Динамічний метод розглядає систему як таку, що розвивається.

• Деякі дослідники поруч із структурно-функціональним методом виділяють системний підхід як сукупність загальнонаукових методологічних вимог, в основі яких лежить розгляд об’єктів як систем. До числа цих вимог відносяться:

• виявлення залежності кожного елемента від його місця і ролі в системі з урахуванням того, що властивості цілого не можуть бути зведеними до суми властивостей його елементів;

• аналіз того, наскільки поведінка системи обумовлена як особливостями її окремих елементів, так і властивостями її структури;

• дослідження механізму взаємодії системи й середовища.

Специфіка системного підходу визначається тим, що він орієнтує дослідження на розкриття цілісності та механізмів розвитку об’єкта, на виявлення різноманітних типів зв’язків складного об’єкта і зведення їх в єдину теоретичну картину. Важливим поняттям системного підходу є поняття «самоорганізації». Дане поняття характеризує процес створення, відтворення або удосконалення організації складної, відкритої, динамічної, такої, що саморозвивається, зв’язки між елементами якої мають не жорсткий, а імовірнісний характер (жива клітина, організм, біологічна популяція погода тощо). У сучасній науці системи, що само організуються, є спеціальним предметом дослідження синергетики, загальнонаукової теорії самоорганізації.

• Аксіоматичний метод – спосіб побудови наукової теорії, при якому в її основу кладуться деякі вихідні положення – аксіоми, з яких всі інші твердження цієї теорії виводяться з них чисто логічним шляхом, за допомогою доказів. Для виведення теорем з аксіом формулюються спеціальні правила виводу. Отже, доказ в аксіоматичному методі є певною послідовністю формул, кожна з яких є або аксіомою, або виходить з попередніх формул за певним правилом виведення.

• Сутність гіпотетико-дедуктивного методу полягає в створенні системи дедуктивно пов’язаних між собою гіпотез, з яких в кінцевому рахунку виводяться твердження про емпіричні факти. Тим самим цей метод заснований на виведенні висновків з гіпотез та інших посилок, істине значення яких невідомо. А це означає, що висновок, отриманий на основі даного методу, неминуче буде мати імовірнісний характер.

Зазначені методи у науці мають чітке процедурне розроблення. Використання ідеалізації та формалізації підводить до математичного опрацювання фактів. Усі ці методи приводять до виникнення наукових теорій – системи раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що співвіднесені із певними сферами реальності.

Серед наукових методів теоретичного дослідженні виділяють загально-логічні методи дослідження: формалізацію, ідеалізацію, індукцію, дедукцію, аналіз, синтез тощо. Формалізація – це відображення змістовного знання у знаковому формалізмі, символічних позначеннях При формалізації міркування про об’єкти переносяться в площину оперування зі знаками (формулами), що пов’язано з побудовою штучних мов (мова математики, логіки). Формалізація служить основою для процесів алгоритмізації програмування обчислювальних пристроїв, а тим самим і комп’ютеризації не тільки науково-технічного, але й інших форм знання.

Головне в процесі формалізації полягає в тому, що над формулами штучних мов можна робити операції, отримувати з них нові формули і співвідношення. Тим самим операції з думками про предмети замінюються діями зі знаками і символами. Формалізація, таким чином, є узагальненням форм різних за змістом процесів, абстрагування цих форм від їх змісту. Вона уточнює зміст шляхом виявлення його форми і може здійснюватися з різним ступенем повноти; ідеалізацією є доведення параметрів певних фактів або явищ до гранично можливих меж для виявлення певної якості в найповнішому варіанті; дедукцією являється рух думки від загальних ідей до фактів (індивідуальних тверджень); індукція – це рух думки від окремих (часткових) фактів до ідей (узагальнень); аналізом є розкладання фактів на їх елементарні складники; синтез – передбачає поєднання елементарних складників у складніше цілісне явище.

Загальнонаукові підходи та методи дослідження виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження – цілеспрямоване сприйняття явищ дійсності (пов’язане з описом і вимірюванням), порівняння та експеримент, де відбувається активне втручання у перебіг досліджуваних процесів.

Необхідність та виправданість уваги до питань методу у сучасній філософії зумовлена тим, що людська діяльність не детермінована генетично, а тому й не вибудовується природно-стихійним шляхом; в цілому людська діяльність розвивається від рецептурного типу внутрішньої організації до методологічного. Метод постає складним утворенням, що включає описову, процедурну і концептуальну складові. Обґрунтування способів використання методів відбувається у межах відповідної методології, зумовленої соціокультурно.