6. Колективне, індивідуальне і символічне несвідоме, архетипи. Психоаналіз

Класичне суспільство знало про надзвичайні явища людської психіки тільки за деякими реальними фактами нестандартної поведінки людей: гіпнотизм, крикливство, відьмовство, чаклунство і т.ін. Однак всі ці явища розглядалися як прояв диявольської сили, що пов’язана з темними силами зла, тому що вони суперечили звичним свідомим і розумним уявленням про світ, що йде від Бога. Лише у ХІХ – ХХ ст. стало зрозумілим, що більшість з цих уявлень мають психічний зміст і відносяться до явищ несвідомого.

З несвідомим у самому широкому смислі звичайно пов’язують неусвідомлювані, нерефлексивні і спонтанні прояви людської психіки. У повсякденному розумінні несвідоме є те, що вище свідомості (над- або поверх-свідомісті, інтуїція і т.ін.) або те, що нижче її (під-свідомість, з якою мають справу художники і лікарі). У сучасній філософії розрізняють наступні основні значення несвідомого: 1) сукупність активних психічних станів і процесів, неусвідомлюваних людиною без спеціальних методів (сновидіння, гіпнотичні стани, інстинкти, пов’язані з певним типом поведінки і закріплені біологічною відповідальністю – інстинкт самозбереження); 2) сама велика частина психіки людини, що перебуває за межами свідомого (тобто всі стани людини, у яких по тим або іншим причинам свідомість важко виявити); 3) форми психічного відображення, що виявляються предметом специфічних наукових і ненаукових дискусій (чаклунство, магія й т.ін.); 4) стани людини, обумовлені відсутністю свідомості (стереотипи автоматичної поведінки – наприклад, автоматична гра на піаніно).

У класичному мисленні, яке фактично не мало знання про несвідоме, існували уявлення, які можна було асоціювати з несвідомим. В античності це вчення Сократа і Платона про анамнесіс – пригадування вищих ідей. У Новий час було розроблено ряд ідей, які призвели до вчення про несвідоме. Це ідеї про непізнавані причини, що детермінують бажання (Б. Спіноза); несвідоме як нижчій формі щиросердечної діяльності (Лейбніц); зв’язок несвідомого з діяльністю нервової системи (Д. Гартлі); зв’язок несвідомого з проблемами інтуїтивного і почуттєвого пізнання (Кант); несвідомі внутрішні імпульси (Шопенгауер); діяльність несвідомого світового духу (Е. Гартман); неусвідомлюване мислення (Вундт); неусвідомлювані і невидимі травми (Шарко); несвідомому характері поведінки людей (Лебон); несвідомих факторах неврозів (Жані)

Однак тільки наприкінці XIX – початку ХХ ст. з’явилися системні науково-філософські уявлення про несвідоме. Е. Дюркгейм, аналізуючи феномен групи індивідів, робить висновок про те, що в такому стані з’являється якийсь новий результат, невластивий кожному індивідові окремо. Цей феномен Дюркгейм назвав колективним уявленням (або соціальним фактом). До такого роду фактів він відносить, зокрема, релігію.

Засновником вчення про несвідоме вважають З.Фрейда (1856 – 1939 рр.), який, трактуючи психіку як складний феномен, розробив концепцію психоаналізу. Найбільш спірною частиною його вчення була ідеї про конфлікт між природою людини і її суспільною формою існування. Розглядаючи неврози і комплекси людини як результат яскравих (переважно сексуальних) вражень минулого життя людини, він розробляє вчення про несвідоме, котре в певні моменти детермінує свідому діяльність людини. Йому вдалося встановити: якщо під впливом яких-небудь зовнішніх факторів (наприклад, гіпнозу) хворому вдається виразити свої несвідомі враження, тобто виразити за допомогою свідомості, то людина може звільнитися від своїх несвідомих комплексів – у цьому й складається робота психіатра. З.Фрейд, який за допомогою досвіду прийшов до наявності несвідомих ефектів людської психіки, розробив вчення про індивідуальне несвідоме. За Фрейдом, психіка людини може бути представлена за допомогою трьох рівнів: несвідомого, передсвідомого і свідомого. Для характеристики цих трьох рівнів Фрейд вводить іншу ієрархію форм психіки, розглядаючи її як механізм взаємодії Понад-Я (супер-его), Я (его) і Воно (аморальне темне егоїстичне начало). Супер-его формується до 5 років, коли народжується почуття провини. Понад-я народжується як результат перенесення авторитету батьків і вихователів на внутрішній світ дитини. З цього моменту Я (дитини) перебуває між двох начал, які розривають її психіку: з одного боку, інстинктивні сили (Воно), що вимагають негайного задоволення бажань, з іншого – гнітючі сили Понад-Я, що асоціюється для дитини із суспільством, які направляють руйнуючі дитину сексуальні імпульси на більш безпечні шляхи.

Намагаючись нормувати потужні руйнівні сили несвідомих потягів індивіда, суспільство створює надбудовні механізми у вигляді інститутів культури. Придушення інстинктивних потягів приводить, за Фрейдом, до розладу психіки, тому, індивід, у свою чергу, прагнучи уникнути розладу психіки, створює свої захисні механізми.

Ці механізми трансформації заборонних бажань, за Фрейдом, одержали назву сублімації – витиснення заборонних бажань на більш високі рівні психіки (де вони реалізуються у вигляді мистецтва, творчості і т.ін.). Якщо сублімація не вдається, це приводить до неврозів, які надалі і становлять явища несвідомої психіки і в крайніх випадках перетворюються в маніакальні прояви.

І хоча Фрейда багато критикували його послідовники, насамперед за зведення всіх механізмів несвідомого до сексуальних розладів, але саме він, як ніхто іншій, багато зробив для того, що окремі ідеї про несвідоме перетворилися в теорію.

Учень Фрейда К. Юнг, не погоджуючись із ідеями свого вчителя і вважаючи, що несвідоме з’являється не на індивідуальному, а колективному рівні, розробляє вчення про колективне несвідоме. Розуміючи психоаналітичну діяльність принципово інакше, ніж вчитель (тобто вибудовуючи комплекси людей відповідно до їх швидкої, без роздумів, відповіді на поставлені питання), він виявив лінгвістичні (язикові) підстави несвідомого. У своєї праці «Структура душі» він пише: «Ми повинні... розрізняти три ступені душі: 1) свідомість; 2) особисте несвідоме, що складається насамперед з всіх тих змістів, які стали несвідомими або в силу того, що вони втратили свою інтенсивність і тому виявилися забутими, або ж тому, що від них відсторонилася свідомість (так зване витиснення); 3) колективне несвідоме, що включає в себе можливі уявлення, але не індивідуальної, а загальнолюдської, і навіть загальнотваринної природи, і становить фундамент індивідуальної психіки. Якщо індивідуальне несвідоме відображає особистий досвід людини і складається з її переживань, які на попередніх етапах життя були свідомими, то колективне несвідоме – це загальнолюдський досвід, що, згідно Юнгу, включає сховані сліди пам’яті людського минулого. Зміст колективного несвідомого становлять архетипи – підсумок досвіду незліченних поколінь предків, що може бути розкритий як психічний залишок переживань одного і того ж типу, закріплений на несвідомому рівні протягом життя багатьох поколінь предків. Юнг стверджує, що архетипи мають не біологічну, а символічну природу, тобто є своєрідні внутрішні заборони (маски), закріплені на рівні символіки психіки і настільки глибоко відрефлексовані поколіннями предків, що на звичайному свідомому рівні вони попросту не сприймаються.

Один з учнів Фрейда Е. Фромм, пояснюючи сенс символічного писав: «Символ – це щось, що перебуває поза нами і символізує щось усередині нас. Мова символів – це мова, за допомогою якої ми виражаємо наше внутрішнє становище так, ніби воно було почуттєвим сприйняттям, ніби воно було чимсь таким, що ми робимо, або чимсь, що робиться з нами в навколишньому матеріальному світі. Мова символів – це мова, у якої зовнішній світ є символ внутрішнього світу, символ душі і розуму»³.

Принципово новий варіант рішення проблеми несвідомого можна знайти в структуралізмі. Завданням структурного аналізу є дослідження різноманітних символічних культурних форм (мистецтва, релігії і т.ін.) як кодів архетипічної мови. На відміну від французького філософа-позитивіста Леві-Брюля, що уявляв колективні форми мислення архаїчних народів у вигляді форм «дологічного мислення», французький структураліст К. Леві-Стросс робить висновок про наявність у міфі позитивної логіки у формі структури міфу. Ці відкриття Леві-Стросс представив у вигляді методу структурної антропології, згідно якого суспільство в цілому повинне розглядатися як багатоаспектна система комунікацій, що моед бути представлена у формі бінарних опозицій (тобто протилежних структур). У такому вигляді повинні розкриватися і всі процеси смислоутворення (на рівні свідомого і несвідомого).

Свою модель бачення несвідомого дає французький психоаналітик, представник школи структурного психоаналізу Ж. Лакан. Він виводить знамениту тезу: «бажання суб’єкта є бажання Іншого». Це означає, що причина незадоволеності бажання за допомогою володіння яким-небудь об’єктом залишається по ту сторону самосвідомості. Бажання не має об’єкта, це чиста форма, яка задана за допомогою моделі мови, тому воно є несвідомим. З цього Лакан виводить іншу знамениту тезу: «несвідоме структурується як мова». Символічними елементами в такому випадку можуть бути названі цифри, слова, осмислені знаки і т.ін. Навіть суб’єкт у Лакана постає передатною ланкою замкнутих «символічних контурів» різного порядку (сімейного, сусідського, корпоративного, національного та інших), у яких циркулюють форми вираження мови, що самовідтворюються (через мову). Суб’єкт виступає в такому випадку лише засобом вираження мови, а не її творцем. Практично Лакан повторює модель Ґайдеґґера, застосовану до буття: це буття говорить у людині, а не людина у бутті. Як приклад трактування несвідомого Лакан використовує метафору дзеркала. Дзеркало дозволяє дитині на ранній стадії, коли розпізнання себе відбувається в тілесно-почуттєвому акті, замкнутому в сфері несвідомого, розглядати себе як іншого. Розпізнання себе відбувається в тім момент, коли відбувається словесна ідентифікація себе зі своїм відображенням (у дзеркалі). Несвідоме дитини було укладено в її дзеркальному відображенні, а розпізнавання цього дзеркального іншого пов’язане з актом самосвідомості себе. Через механізм несвідомого дитина здійснює акт самоідентифікації.

Однак наприкінці ХХ ст. склалися й інші уявлення про механізми несвідомого. Так, французський структураліст М.Фуко пов’язує розуміння процесів несвідомого з механізмами бажання⁴. Розкриваючи сутність ціх механізмів, французький філософ Е. Левінас вважав, що бажання пов’язано з Іншим (іншою людиною), тобто механізмами її впливу).

Особливий вигляд конструкції несвідомого побудували французький філософ-постструктураліст Ж. Дельоз і психоаналітик Ф. Гваттарі. У своєму знаменитому творі «Капіталізм і шизофренія», виданому в 80-х рр. ХХ ст., вони показали, що всі поняття культури можна розподілити між двома областями, які утворюють два протилежних способи мислення (перший втілює в собі всі позитивні риси культури, другий – негативні). З другим у Дельоза асоціюється уявлення про «державне мислення» (і «державну філософію»). У цьому творі вони розробляють теорію про виробництво і «машини бажання» (під якими розуміються люди, строго підлягаючі певним бажанням). Нова теорія протиставляється теорії репрезентації і суб’єкта, що лежить в основі всіх класичних культур. «Державна філософія», за Дельозом, побудована на основі понять ідентичність, подібність, істина, справедливість, заперечення, які дозволяють створити ієрархію і структурувати внутрішні області мислення. Вона заснована на уявлені (репрезентації), тобто аналізує мислення за допомогою суб’єкта, поняття і об’єкта. Завданням такого мислення є встановити подібність між цими трьома областями і побудувати чітку систему їх розмежування. Сформованим таким чином історичним класичним моделям мислення Дельоз протиставляє номадичну модель, що заснована не на подібності внутрішнього змісту вказаних структурованих областей (суб’єкт – поняття – об’єкт), а на розходженні їх зовнішності (того, що за межами кожної з цих областей). Дельоз бачить своє завдання в створенні безперервного простору мислення, який позначає назвою «шизоаналіз» і який спрямований на вивільнення потоків бажань з-під чіткої структури суб’єкта (сформованої державним мисленням). Нове бачення поведінки суб’єкта, обумовленого бажаннями, приводить Дельоза до критика класичного психоаналізу (З.Фрейда і К.Юнга), який він вважав одним з інститутів класичного (буржуазного) суспільства.

У своїй новій теорії він протиставляє «машини бажання», що створюють творчі потоки мислення, соціальним інститутам, які прагнуть придушити всі випадкові відхилення від стандартного (державного) мислення. Основним завданням цієї теорії несвідомого є звільнення потоків бажання з-під влади «державного мислення». Однак у цілому, як можна заключити з теорії Дельоза, проблема ця дуже складна.

Теорія Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі, як і концепції З. Фрейда, К. Юнга, Ж. Лакана та ін, є лише спроба розрішити труднощі розуміння несвідомого. Ці теорії показали важливу роль несвідомого у житті людини.

Отже, ми бачимо, що різні моделі несвідомого дуже серйозно розширюють сферу розуміння людської психіки. Тому більшість вчених, що розробляли сучасні теорії психіки, досліджували механізми несвідомого. Вважаючи, що механізми свідомого і поведінки людини вже добре вивчені і нічого нового не додадуть до наших уявлень про духовний світ людини, вони розробляли різні моделі співвідношення свідомого і несвідомого.