5. Категоріальні елементи і структури свідомості. Самосвідомість і рефлексія

Свідомість людини виконує ряд функцій, з якими пов’язані її основні структури. Як ми вже відзначали, свідомість може бути представлена як універсальна здатність людини здобувати, зберігати, перетворювати і відтворювати знання; забезпечувати регуляцію ціннісних орієнтацій людей; розкриватися за допомогою системної ієрархії різноманітних процесів: почуття (відчуття, сприйняття, подання), розсудку (які включають роботу з поняттями, судженнями, умовиводами і т.ін.), емоційних, вольових, мнемонічних (процесів пам’яті), уяви, інтуїції, спогаду і т.ін., а також процесів переживання і віри (сумніву, переконання, радості, пригніченості, бажання і т.ін.). Можна, таким чином, вказати основні структури, компоненти і форми існування свідомості.

Ми також зазначали, що процес виникнення і розвитку свідомості пов’язаний з мовою і культурою. Мова в самому загальному смислі є система знаків, що служить необхідним способом мислення, самовираження, спілкування і комунікації людей. Її основною властивістю є символізація – здатність образно представляти за допомогою одних почуттєво сприйманих подій інші. Символ є сукупність знаків.

Знакова або символічна функція з’являється тільки на певному етапі розвитку культури. Культура (у перекладі з лат. – оброблення, культивування) у самому загальному сенсі є все те, що створене людиною. То, що створено в матеріальному виробництві, створює матеріальну культуру, у духовному – духовну культуру. Сполучною ланкою між світом природи і світом культури є людина.

Створене людиною в духовному світі є ідеальне, яке являється найважливішою властивістю і індивідуальної, і суспільної свідомості. Ідеальне є відображення у формах діяльності, свідомості і волі людини зовнішнього світу; на відміну від матеріального – того, що відображається нашими органами почуттів і існує незалежно від них. Ідеальне є те, що створює людина у світі для задоволення своїх потреб (такий механізм діяльності людини називається об’єктивацією).

У класичній філософії виробився такий спосіб сприйняття навколишнього світу, відповідно до якого людина протистоїть природі завдяки своїм духовним і розумних здатностям. Це протистояння духовного і природного було оформлено у вигляді протистояння суб’єкта і об’єкта, які доповнюючи один одного з’явилися найважливішою ланкою людського пізнання.

Іншим способом протистояння матеріального і ідеального є дихотомія (єдність, що припускає взаємозв’язок) мови і мислення. Якщо мислення в самому загальному вигляді можна визначити як процес, що дозволяє оперувати образами предметів, то мова є його матеріальною (застиглою в образах) формою. І хоча кількість різних мов у сучасному світі досить велика, кожна з них задає певний спосіб сприйняття світу, який задається регіональними особливостями. Національні мови обумовили природну комунікацію людей, наукові – штучну.

Безсумнівно, найважливішою особливістю свідомості є наявність пам’яті – мнемонічної властивості нервової системи, вираженої в здатності тривалого зберігання інформації про події зовнішнього і внутрішнього світу людини, її психіки. І хоча властивості пам’яті – внутрішня ознака свідомості кожної конкретної людини, завдяки її механізмам вона здатна дізнаватися і ідентифікувати природні і соціальні явища, пригадувати події минулого.

Кожна людина здатна домагатися поставленої мети. І єдиний механізм, що спонукує людину робити кроки для здійснення задуманого, є її воля. Воля – є здатність до вибору мети діяльності і сукупність зусиль, спрямованих на її здійснення. Це особливий акт, який не зводить до свідомості, але спонукує її до дії. Воля, визначаючи поведінку людини, формує і її характер.

Одним з найважливіших способів існування людини є процес самопізнання, що був відомий ще в античності. Сократ, що мав на увазі той факт, що саме ціннісне для людини перебуває в її душі, говорив: «Пізнай самого себе». І в пізній античності філософи, які виявили значну активність для пошуку ідеалу мудреця, основні зусилля направили на внутрішній світ самої людини. Так, кінік Діоген Синопський затверджував, що все, необхідне для щастя, людина має в самої собі, для цього їй не потрібні ні знатність, ні багатство, ні інститути. Ідеалом кініків є людина, занурена у стан автархії (самодостатності). Коли знаменитий Олександр Македонський, почувши про славу Діогена, відправився до нього, щоб винагородити, то знайшов людину, що живе в бочці. Тоді він казав: «Скажи, що ти хочеш, і я все тобі дам». На що Діоген відповів: «Відійди, не заслоняй Сонця». Ідеалом епікурейців з’явився мудрець, що перебуває у стані атараксії (самозанурення), ідеалом стоїків – людина, що піддана апатії (що ігнорує страсті), а ідеалом скептиків – людина у стані афазії (мовчанні і утриманні від суджень). У всіх цих випадках людина, щоб стати мудрецем, повинна була утримуватися від проявів зовнішнього світу і займатися самопізнанням. Іншими словами, самопізнання – історичний процес, що з’являється на певному етапі розвитку людини, коли вона виділяє себе з природи і шукає своє місце в загальній системі навколишніх подій. Але тільки в Новий час Р. Декарт розкрив механізм самопізнання як основний метод. Раціональне самопізнання, зведене Декартом до рангу теорії, з’явилося підсумком раціональних пошуків історичного мислення.

М. Гайдеґґер затверджував, що свідомість сучасної людини є влаштованою таким же способом, який її показав Р. Декарт, тому він назвав сучасну епоху картезіанською. Але тільки для тих, хто, згідно Гайдеґґера, прагне осягти смисл буття, упорядкувати потік власних думок, привести їх у систему, тільки для тих, хто займається самоаналізом, може відкритися сенс існування, тому що цей сенс перебуває не в навколишній дійсності, а в самій людині. Самопізнання є механізм цілісного сприйняття себе людиною як (розумної) істоти, що почуває і мислить. Але самопізнання властиве і соціальним групам людей (і суспільству в цілому), тому що кожна з них має свою суспільну свідомість.

До різних форм самосвідомості, що розкриваються в процесі еволюції мислення, можна віднести самовідчування (найпростіший зі способів виділення себе із природного світу), самокомунікацію (виділення індивідом себе із соціального середовища, усвідомлення себе приналежним до якої-небудь соціальної групи, культурі, до певного суспільства), самоздійснення (виділення свого «Я» з безлічі інших «Я» і, як наслідок цього, самооцінка і самоконтроль).

Разом з тим існують два способи розгортання самосвідомості: зовнішній – предметність, коли свідомість людини спрямована на зовнішні предмети, і внутрішній – рефлексія, коли предметом аналізу постають механізми свідомості (наприклад, процес мислення, внутрішні почуття і переживання і т.ін.). Перший з них дозволяє людині розкритися на повсякденному рівні, другий – на теоретичному.