4. Еліністична та римська філософія

Подальший розвиток філософської думки в античному світі був пов’язаний із повільним занепадом давньогрецької культури, з виникненням і розпадом імперії Александра Македонського, з розповсюдженням елінської філософії на південь і схід. Хронологічно епоха еллінізму починається у 338 р. до н.е., коли Александр переміг греків у битві при Хіронеї, і закінчується у 30 р. до н.е., коли Рим завойовує останню елліністичну державу – Єгипет.

Докорінні зміни в соціально-політичному устрої призвели до того, що елліністична людина вже не відчувала себе громадянином маленького полісу з повною відповідальністю за свої рішення, але була підданим величезної монархії, в якій від неї особисто нічого не залежило. За цих умов філософські пошуки поступово трансформуються на етико-естетичні, а від філософів чекають відповіді на питання: якого способу життя слід дотримуватися, щоб стати вільним і щасливим?

Продовжуючи традиції натурфілософії Демокріта, сократовських шкіл, платонівської Академії, філософія епохи еллінізму запропонувала декілька варіантів відповідей на це питання, серед яких слід вказати на скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм.

Засновником скептицизму був Піррон з Еліди (приблизно 360 – 270 рр. до н.е.). Головна теза скептиків – «утримуйся від судження»! Свою місію скептіки вбачали у критиці і спростуванні досягнень всіх філософіських напрямків і шкіл. Самі вони нічого не стверджували, навіть заперечували саме твердження «нічого не стверджувати», оскільки прийняття його вже означало «щось ствердити». Вони відкидали існування причин явищ, повторюючи тези елеатів, в яких заперечувався рух, об’єктивне існування добра і зла, не бачили сенсу в раціональній аргументації норм людської поведінки. Лише така позиція робила мудреця «невразливим» у дискусії. В ній скептики бачили запоруку стійкого спокою, безпристрасності, незворушливості, блаженного стану, а отже – і щастя. Проте скептицизм відрізняється від крайніх форм агностицизму, які принципово заперечують можливість пізнання світу.

Яскравим представником елліністичної філософії був Епікур (342 – 271 рр. до н.е.). Мета філософії, на його думку, – не стільки досягнути істини, скільки забезпечити безтурботність духу, подолати природний страх людини перед смертю. Своє вчення Епікур складав з трьох частин: «фізики» (вчення про природу), «каноніки» (теорії пізнання) та етики.

У галузі фізики він дотримувався ідей Демокріта, але, зважаючи на принципово інші історичної умови його творчості, атомістична концепція значно відрізняється від класичного атомізма. На це звернув увагу К.Маркс у своїй дисертації «Відмінності натурфілософії Епікура та натурфілософії Демокріта». Якщо Демокріт жив у період розквиту демократичного устрою, де кожна особистість була підпорядкована загальній справі, то й атоми у нього рухаються рівномірно і прямолінійно, їх траєкторії жорстко детерміновані необхідністю. Епікур, навпаки, жив в епоху еллінізму, коли, як зазначалося вище, від маленької людини нічого не залежало. Тому атоми, на його думку, мають змогу спонтанно відхилятися від прямолінійного руху. Ця гіпотеза дозволила Епікуру обгрунтувати ідею свободи людини, її мислення і поведінки, відкинути притаманний Демокріту фаталізм.

Джерелом пізнання Епікур вважав чуттєве сприйняття, відповідність з яким і з загальними уявленнями, що на ньому базуються – критерій істинності знання. Всі омани мають місце через помилки наших думок.

Етика Епікура має чітко виражене гедоністичне спрямування, тобто проголошує насолоду головною метою людського життя. Вища мудрість для прихильників цього вчення полягала у тому, щоб жити вільно, не боятися ані смерті, ані самого життя. Для досягнення цього слід покладатися тільки на себе самого. Якщо бажаєшь бути щасливим – будь ним, насолоджуйся кожним днем свого життя. І хоч сучасники Епікура розповідали, що він веде дуже розпустний спосіб життя, потрібляє їжу та вино без міри, сам Епікур та його учні розуміли під насолодою насамперед відсутність страждань. «Проживи непомітно!», – ось етичний ідеал епікуреїзму.

Стоїцизм як філософський напрямок відштовхується від констатації початкової недосконалості цього світу. Задля її повернення слід вивчати Закон природи та будувати свій життєвий шлях у відповідності з ним. Засновники стоїцизму були переважно сірійцями – Зенон Кітіотський з о.Кіпр, Клеанф, Хрісипп. Стоїки вважали, що всі людські зусилля повинні зосереджуватися на досягненні єдиного блага – доброчесності. Вони виокремлювали чотири основних доброчесності – розумність, помірність, справедливість, доблесть. При цьому їм протистояли чотири недоліки – відповідно нерозумність, розпутність, несправедливість, малодушність. У своєму життя людина повинна підкорятися космічному порядку, їй не слід бажати того, чого вона не може досягнути. Ідеал стоїка-мудреця – повний спокій (атараксія) або, принаймні, безучасне терпіння (анатея). Стоїцизм з самого початку був певною альтернативою епікуреїзму, а поняття доброчесності протистояла епукурейському гедонізму.

Починаючи з ІІІ ст. до н.е. у Середземноморському регіоні значно підсилюється вплив Рима, а у ІІ столітті до н.е. він володіє більшістю з еліністичних країн. Римська імперія завойовує грецькі поліси та, зіткнувшись з більш багатою матеріальною і духовною культурою, намагається запозичити кращі зразки останньої. Тому цілком природньо, що римська філософія відчуває вплив грецької філософії.

Стоїцизм, епікуреїзм та скептицизм знайшли у Стародавньому Римі свій подальший розвиток. Найбільш яскравими представниками римського стоїцизму слід вважати Сенеку і Марка Аврелія Антонія.

Сенека (приблизно 4 – 65 рр. н.е.), народився в Іспанії, був вихователем імператора Нерона, займав високи державні посади, але звинувачений у зраді, добровільно і спокійно пішов з життя. Натурфілософські погляди Сенеки дуалістичні, активним началом для нього є розум, що надає матерії форму. Душу він розуміє як пневму – суміш елементів вогня і повітря. Проте натурфілософія Сенеки – лише необхідна підстава для його етики, спрямованої на обгрунтування морального ідеалу. Щастя, на його думку – це повна згода з природою і підкореність долі.

Марк Аврелій Антоній (121 – 180 рр.) – римський імператор, правління якого припало на досить складний період римської історії. У філософії Марк Аврелій шукав засіб гармонізації суспільства на тлі байдужості, плинності, тимчасовості людського існування. На його думку все у цьому світі підпорядковано законам Цілого, яким керує Розум – Логос, у якому все пов’язано. В Цілому мислитель розміщує і Бога, який турбується про благо людей. Ідеалом для Марка Аврелія є віддана інтересам держави людина, громадянин, який цінує справедливість, істину, розсудливість, мужність. Саме такі чесноти необхідні для того, щоб з легким серцям зустрити виклик долі. Цілком слушно у етиці стоїцизму вбачають ідейні джерела майбутньої християнської етики.

Видатним представником римського епікуреїзму був Тіт Лукрецій Кар (приблизно 99 – 55 рр. до н.е.), автор поеми «Про природу речей». Саме з цього твору ми маємо інформацію про життя і творчість Епікура. В центрі поеми – вчення про смертність душі. Лукрецій дотримується атомістичного погляду на світобудову. На його думку, все живе виникло з неживого, при чому складні органічні види розвивалися з найпростіших. Людина відрізняється від тварин наявністю душі (пневми), яка протікає через усе тіло і утворюється найтоншими і найменшими атомами. Із смертю тіла приходить і смерть душі, але її не слід боятися, оскільки, за словами Лукреція, «смерть не має до нас ніякого відношення: коли ми є, то смерті ще немає, а коли смерть наступає, то нас уже немає».

Римський скептицизм репрезентований Єнісеєм з Кносу та Секстом Емпіриком, але погляди цих філософів мало чим відрізняються від вчення Піррона.

Характерною рисою античної філософії римського періоду є еклектизм, тобто бажання поєднати у одній теорії елементи різних філософських вчень. Найвідомішим представником цього напрямку був Марк Тулій Цицерон (106 – 45 рр до н.е.). Він узагальнив досвід багатьох мислителів античності з урахуванням римських реалій. У творі «Про оратора» Цицерон надав високу оцінку філософській діяльності для виховання свідомого громадянина. В етиці Цицерон прагнув примирити стоїчний принцип самодостатності з періпатетичним принципом міри, вслід за Аристотелем розглядаючи «зовнішні блага» бажаними для людського щастя. В політичній теорії Цицерон дотримувався ідей, що згодом оформляться як ідеї природного права. Оптимальною формою правління він вважав поєднання елементів демократії і монархії, ідеалізуючи порядки республіканського Риму.

В останні часи існування Римської імперії набуває поширення неоплатонізм, найбільш відомим представником якого був Плотін (205 – 270 рр.). За його вченням всі форми буття є вторинними від надприродного, надрозумового, надпочуттєвого божественного начала. Осягнути останнє можливо лише при «відторгненні думки», що супроводжується екстазом. Природа створена таким чином, що крізь матерію (темряву) проникає божественний принцип (світло). Згідно ієрархії форм буття вище за все стоїть божественний принцип, далі – божественна душа, нижче за все – природа. Індивідуальна душа людини є часткою загальної душі. Тіло лише зв’язує душу. Добро Плотін ототожнює з божественним розумом, з душею, зло, навпаки – з почуттєвим світом, з природою, з тілом, яке достойно придушення через аскезу.

Неоплатонізм, таким чином, став провісником кінця античної філософії і початком християнської ідеології.

Підводячи підсумки сказаному, слід зазначити, що антична філософія сформулювала основні питання, над розв’язанням яких працювала в майбутньому вся європейська філософія. В ній вже знайшли відображення такі течії як матеріалізм і ідеалізм, діалектика і метафізика, раціоналізм і містицизм, агностицизм і скептицизм. Багато в чому антична філософія обумовила специфіку європейського світогляду взагалі. Раціоналізм Аристотеля став тією основою, на якій ґрунтується вся філософська культура Західної Європи, в той час як візантійська і східноєвропейська традиція тяжіє до вчення Платона і неоплатонізма з їх культом мудрості і сакрального знання.

Після закриття Юстиніаном платонівської Академії фактичний занепад античної філософії отримав своє юридичне закріплення, а подальший розвиток європейської філософії пов’язаний з християнським віровченням, що отримало поширення в епоху Середніх віків.