3. Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

Сократичний поворот в античній філософії був підготовлений діяльністю софістів – «вчителів мудрості», які стали затребуваними у часи піднесення Афін після закінчення персидських війн. Полісна демократія вимагала від учасників політичного процесу широких знань у політичній, господарчій, судовій справах, в риториці, психології тощо. Софісти надавали платні послуги в освітній сфері, стимулюючи при цьому розвиток філософського мислення.

Основне питання, що підіймалося софістами (Горгій, Протагор, Гіппій, Фразімах та інш.), торкалося співвідношення реального світу і людських думок про цей світ. Софісти багато зробили для вдосконалення давньогрецької мови, відточуючи значення і контекстуальні відтінки понять і суджень. Вони акцентували увагу на відмінностях між змістом думки та формою її викладу, між тим, що пізнається і тим, хто пізнає. Софісти вперше побачили у слові той своєрідний елемент, стихію, в якій відбувається мислення. Мислення і мова ототожнювалися (з грецької "логос" – одночасно і розум, і мова, і значення). В результаті філософсько-логічний аспект розгляду мислення зливається з лінгвістичним, а "аналіз" мови підмінюється формальним аналізом.

У формальній логіці існує поняття «софізм», під яким розуміється мисленнєва помилка, що виникає внаслідок навмисного порушення законів і правил мислення. В софізмах складнощі, які пов’язані з взаємоперетіканням об’єктивних категорій, перетворювалися у предмет гри словами і закладеними в цих словах двозначностями, тобто, суперечками суто семантичного плану. Мислення, яке зафіксоване софістами у формі мислення, що існує для "іншого" як мовно оформлене уявлення, як мова, тлумачиться також і як вираз суто індивідуального переживання, суто одиничного, неповторного стану "індивідуальної" душі.

Серед основних рис софістики як філософського напрямку слід назвати агностицизм та релятивізм. Класичним виразом скептично-агностичного відношення до світу є тріада Горгія: 1) ніщо не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо його можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому словами.

Деякій час до числа софістів належав і Сократ (469 – 399 рр. до н.е.). Його філософські переконання невід’ємні від способу його життя. Сократ не був схожий на інших афінських філософів. Переважну частку свого часу він перебував на Агорі, де розмовляв з кожним, хто цього бажав. Стиль і характер таких розмов яскраво відображено у діалогах Платона. Сократ не вважав за потрібне вслід за натурфілософами шукати першоначало світу («Мене цікавлять не дерева у лісі, а люді у містах»), але водночас не підтримував етичного і гносеологічного релітивізму софістів, з якими розійшовся.

Сутність сократичних бесід полягала у фіксації певної відправної тези, після чого низкою питань Сократ підводив опонента до визнання прямо протилежного судження (антитези). Однак зіткнення прямо протилежних висловлювань було не тупіком, не кінцем, а початком для творчого пошуку синтеза («Я знаю, що нічого не знаю, але давайте поміркуємо разом...»). Такий діалогічний метод Сократ називав духовною майєвтикою (з грецького – «повивальне мистецтво»). Його принциповим моментом було щире прагнення до самопізнання («Пізнай самого себе») через усвідомлення позиції співрозмовника.

Обговорюючи під час своїх діалогів зміст етичних понять – благо, мудрість, справедливість, Сократ почав використовувати індуктивні доведення і робити загальні визначення понять. Ототожнюючи моральність із знанням про мораль, Сократ вважав основними етичними цінностями стриманість (вгамування пристрастей), мужність (подолання загрози), справедливість (слідування божественним і людським законам). Ці чесноти є вічними і незмінними, вони засвоюються людиною шляхом самопізнання як основним законом розуму. Державно-політичний порядок є лише конкретне втілення цих законів.

Підкреслений антидогматизм Сократа не в останню чергу привів до того, що навколо нього сконцентрувалися критично налаштовані афінські громадяни. Ця обставина, а також занадто вільні висловлювання самого філософа призвели до того, що Сократа звинуватили у «відкиданні старих богів і шануванні нового божества». Притянутий до суду, він був приречений на страту, але відмовився втікти, як того вимогали його учні і друзі, і свідомо пійшов з життя, випивши чашу з отрутою. Такий вчинок вплинув на афінян не менше, ніж зміст його філософських висловлювань (Сократ нічого не писав).

Значення Сократа для античної філософії полягає, насамперед, у переорієнтації останньої на вивчення духовного світу людини, на розкриття її самоцінності, на самопізнання і моральне самовдосконалення. Сократ мав чимало послідовників, найбільш відомим серед яких є Платон.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) – афінський громадянин, фундатор власної школи в саду, присвяченому герою Академу (Академія), засновник і типовий представник об’єктивного ідеалізму, залишив значну філософську спадщину.

Зміст платонівського вчення еволюціонував на протязі життя філософа, але в загальному вигляді у поглядах Платона чітко окреслені онтологічна, гносеологічна, психологічна, політична і педагогічна складові.

Онтологія Платона – це вчення про світ ідей. На його думку, оточуючий людину світ речей є мінливим, другорядним, а тому не істиним. Предмети, що чуттєво сприймаються – лише тіні, копії вищих сутностей і смислів – ейдосів (ідей). Вочевидь, джерелом такої концепції є споглядання за людськими вчинками, коли перш ніж почати конкретні дії, індивід всебічно обмірковує ці дії, створює умоглядний образ, ідеальний проект, який лише після цього буде втілений у життя. Інакше кажучи, теоретичне передує практичному.

Цю думку Платон абсолютизує, наділяючи ідеальне (теоретичне) онтологічним статусом. Він розриває ідеальне і матеріальне та переносить ідеальну складову в особливий світ – світ ейдосів. Ейдоси вічні, незмінні, нерухомі. Вони і є справжне буття, в той час як матерія, за Платоном, є небуття. Ейдоси ієрархічно впорядковані; вище за все знаходяться ідеї добра і краси, пізнання яких означає досягнення істини, а водночас – і повноцінного життя особистістю.

Гносеологія Платона відрізняється відривом чуттєвого і раціонального знання. Як і елеати, Платон вважав істінним пізнанням лише розум, що здатний осягнути сутність, тобто ейдоси. Оскільки душа людини сама є ейдосом, то справжне пізнання – це «спогади» душі про те, що вона знала, коли ще не з’єдналася з тілом і знаходилася у світі ідей, де мала можливість спостерігати істини у «чистому вигляді». Спогади ці тим інтенсівніше, чим більше вдається душі і свідомості абстрагуватися від тілесності.

Психологічна концепція Платона стосується класифікації типів людської душі. На його думку, душі безсмертні, вони існують у світі ідей, періодично з’єднуючись з смертним тілом. В цьому Платон солідаризується із стародавніми індусами, що вірили у переселення душ. За своєю природою, душі можуть бути трьох типів. По-перше, це «логістікон» – душі, в яких панує розум; по-друге, «тімотей» – приоритет афектів і страстей; по-третє, «філохрематон» – душі, в яких переважають тілесні бажання і потреби. Трьом основним типам душі притаманні свої чесноти: для перших – мудрість, для других – хоробрість, для третіх – помірність.

З психологією тісно пов’язані політичні погляди Платона. Платон розробляє концепцію ідеальної держави, яка у нього грунтується на трьох типах души. Він виокремлює три соціальних класа: 1) правителів, 2) сторожі (воїнів), 3) землеробів і ремісників. Бажано, щоб у правителів переважав розум над почуттями (логістікон), – це частіше за все мають на увазі, коли стверджують, що Платон говорив, що керувати державою повинні філософи. Носії душі-тімотея найкраще за все підходять для того, що б стояти на сторожі безпеки держави. Нарешті, виробничий клас (філохрематон) буде оптимальним, якщо матеріальним потребам його членів буде відповідати керованість і помірність. Приналежність індивіда до того чи іншого класа визначається за народженням, перехід з одного класа в інший, за рідкими вийнятками, неможливий. Таким чином, соціальна структура, за Платоном, має кастовий характер. Окрім трьох названих вище чеснот, існує ще одна, четверта – справедливість, яка не стосується окремих класів, а є загальносуспільною і відповідає за суспільний порядок.

Аналізуючи можливі варіанти політичного устрою, Платон будує ієрархію форм правління. Ближче за все до ідеальної держави наблизилася аристократична республіка. За нею йдуть тимократія (влада честолюбців), олігархія (влада богатих), демократія (влада демосу) і тиранія (влада диктатора).

Педагогічні погляди Платона знайшли відображення у його праці «Держава», в який детально розповідається, як слід виховувати молодь, насамперед правителів і воїнів. Особливе місце у виховальному процесі платон відводить спортивним вправам, читанню, письму. Для воїнів освіта закінчується вивченням арифметики, геометрії, астрономії і теорії музики, а для правителів – діалектики.

Такі основні положення філософії Платона, який став засновником ідеалістичного світогляду. Навіть пізніші і розвинуті форми ідеалізму в своїх основних принципах будуть тотожні з вченням Платона.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) народився у фракійському місті Стагірі, учень Платона, член його Академії, вихователь Александра Македонського, засновник власної перипатетичної («перипатос» – прогулянка) школи, що отримала назву Лікея. Автор понад 150 праць, він слушно вважається вершиною класичної і всієї античної філософії. Аристотелю вдалося синтезувати увесь попередній розвиток філософського знання, класифікувати науки і виокремити предмети більшості з них, створити власну енциклопедичну за масштабами філософську систему. За влучною характеристикою, у порівнянні з його попередниками він виглядає як професор серед студентів.

Філософія, на думку Аристотеля, поділяється на три складових: 1) теоретичну, 2) практичну і 3) поетичну. «Перша філософія» – метафізика – розуміється ним як наука про першоначала і принципи буття. Розробляючи її основні положення, Аристотель піддав критиці платонівське вчення про ідеї («Платон мені друг, але істина дорожче»). Він звертає увагу на відверті протиріччя у концепції Платона, з приводу чого В.І.Ленін зазначить: «коли один ідеаліст критикує іншого, виграє матеріалізм». На підставі такої критики Аристотель робить висновок, що матеріальний світ існував і буде існувати, не вимагаючи надуманого Платоном світу ідей. Тому дослідження цього світу як такого полягає не у «спогадах душі», а у науковому пізнанні природних феноменів.

Аристотелю належить цілісне вчення про Всесвіт. На його думку, Космос складався з багатьох концентричних сфер, центр яких займала Земна куля. Навколо Землі рухалися Місяц, далі – Сонце, інші планети Сонячної системи, ще далі знаходилися нерухомі зірки. Від сфери Місяца до Землі космос був наповнений матерією, яка складалася з чотирьох елементів (вогню, повітря, води та землі), в той час як від Місяца до зірок – одним єдиним п’ятим елементом (ефіром). Космогонічні уявлення Аристотеля панували у європейському природознавстві до часів Коперніка.

Основою буття Аристотель вважав матерію. При цьму слід розрізняти першу і другу матерію. Перша матерія – це аморфний субстрат, речовина. Друга матерія являє собою єдність першої матерії і форми. Під формою Аристотель розуміє не ейдос, тобто зовнішню причину, а притаманній самій речі «вид». Наприклад, мідна куля є єдністю матерії (мідь) і форми (куля). Форма є дійсність того, можливістю чого є матерія.

Звертаючись до проблеми руху, Аристотель відходить до його виключно механістичного трактування і визначає рух як перехід чого-небудь у дійсність. Він розрізняє чотири форми руху: 1) якісний (зміни), 2) кількісний (збільшення або зменшення), 3) просторовий (переміщення), 4) субстанційний (виникнення і знищення). Важливими аспектами руху, за Аристотелем, є час і простір. Так, зокрема, час є число руху, що проявляється відносно попереднього і наступного, простір є особлива реальність, що проявляє себе у русі тіл, існуючи незалежно від них. Кінцевим джерелом будь-якого руху є бог, він – першодвигун світу, вища мета всіх форм, що розгортаються за власними законами.

Таким чином, Аристотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих речей, в яких існує загальне і завдяки яким це загальне може бути пізнане. Для пояснення сущого він виокремлює чотири типи причин: 1) формальні (сутність і причини буття), 2) матеріальні (можливість буття), 3) спонукальні (рушійні сили буття), 4) конечні (мета). Єдність цих причин, а також її кінцевий результат позначається поняттям ентелехії.

Матерія, як бачимо, розуміється лише як одна з чотирьох причин, при цьому вона має пасивну потенцію, тобто вона є лише можливість чимось стати. Активне ж начало належить іншим причинам.

Аристотелівська гносеологія ґрунтувалася на визнанні необхідності чуттєвого пізнаня. Філософ виокремлював «сходинки пізнання»: відчуття, уявлення, досвід разом з пам’яттю, мистецтвом, наукою. З відчуттів людина починає пізнавати світ («той, хто не відчуває, нічого не знає і нічого не розуміє»). Багатство відчуттів є результатом впливу різних властивостей матерії на органи почуттів (дотик, смак, нюх, слух, зір). Разом з тим, Аристотель вважав чуттєве пізнання обмеженим, але не тому, що воно є початково помилковим, а тому, що не дає знання про загальне, абстрактне: форму, ціль, необхідність. Наукове пізнання повинно відрізнятися від відчуття і уявлення. Наукове знання найбільш достовірне, оскільки відкриває істину у вищих і останніх основах.

Тому Аристотель приділяє величезну увагу розробці логіки як вчення про закони і форми правильного мислення. Фактично він заклав підгрунтя для нової дисципліни, яка існує і сьогодні, хоч сам не вважав формальну логіку окремою наукою, називая її Органоном (знаряддям) всіх інших наук. Аристотелем були виокремлені основні форми мислення (поняття, судження, умовиводи), введені логічні змінні, сформульовані три з чотирьох законів логіки (тотожності, суперечності та виключеного третього), розроблено вчення про сілогізми та індукцію, виявлені правила визначення (дефініції) понять тощо.

З аристотелевської логіки витікає його вчення про категорії, під якими Стагірит розуміє родові поняття, що «працюють» не лише на рівні буття, а й на рівні сутності. Категорії Аристотеля (сутність, місце, час, якість, кількість, відношення, дія, положення, володіння, страждання) тлумачилися ним водночас і як онтологічні (роди буття) і як гносеологічні (роди пізнання).

Розробка «Органона» науки дозволила Аристотелю застосувати методологію до конкретних проблем природознавства. Так, наприклад, він запропонував варіант класифікації живих істот у вигляді «сходинок природи» за генетичною ознакою, заклав основи ембріології; у соціально-політичному знанні ним було проаналізовано особливості державного устрою у 158 полісах та виявлені певні закономірності. Важко навіть просто перелічити всі досягнення великого мислителя, але й сказаного досить для того, що б зробити висновок щодо провідне місце Аристотеля в класичній античній філософії.